"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

її iсторiю я виклала детальнiше, пов'язуючи факти з почуттями, i це має свою
причину.
Моя бабця каже, що я, мов двi краплi води, схожа на Христину. Навiть
родимка на правiй щоцi. У мого прадiда був її портрет. Вiн валявся на горищi
з iншим непотребом. У дитинствi бабця годинами розглядала його, намагаючись
уявити, як це - мати таку матiр чи, може, як це взагалi - мати матiр. По
вiйнi портрет згорiв разом з хатою, яку пiдпалила блискавка. Попiл до
попелу. Крiм бабцi, свiтлину ще бачив мiй дiд, вiн теж казав, що схожiсть
разюча. Просто друге народження.
У нашiй родинi всi жiнки були здатнi кохати, проте нiхто не кохав. Зi
свого багатого життєвого досвiду знаю, якщо у свiтi щось з'явилося, то само
собою, безслiдно воно не зникне. Що ж робити з тим невитраченим потенцiалом
кохання, який жiнки мого роду носили у своїх серцях? Я знала вiдповiдь. Вiн
успадковується по жiночий лiнiї. Я знала, що в менi жило кохання принаймнi
трьох жiнок. Я вiдчувала його. Його бiль вiд того, що воно не здiйснилося,
його надiю здiйснитися в менi. Я не хотiла вдавати, що його немає, не хотiла
нацьковувати на нього розум i розтинати гострим скальпелем думок. Я хотiла
звiльнити з в'язницi свого серця власне кохання i почуття тих жiнок, якi
залишили його в моїх генах, наче в коморi схову.
А ще був страх. Я так боялася, що запiзно народилася, i Цей жорстокий
свiт таки домiгся свого, впродовж столiть винищуючи, гвалтуючи, втоптуючи
любов у багно. Мене охоплював жах, коли я думала, що справжнє кохання вже
давно вмерло, а замiсть нього на кожному кроцi можна зустрiти його
двiйника - яскравого та напарфумленого, але фальшивого та улесливого,
велемовного, але пiдступного. Та я його шукала.

Що довше живу, то бiльше розумiю, що нiчого не тямлю в чоловiках та й в
людях взагалi.
До чотирьох рокiв осередком усього чоловiчого для мене був батько. Але,
хоч як дивно, у моїх спогадах про цей перiод вiн майже не фiгурує,
здебiльше - мама, сестра, бабця. Хоч був-таки один випадок...
Менi тiльки-но виповнилося три роки. Яскравий, сонячний ранок
затьмарила жахлива подiя: я зламала свою улюблену iграшку - пластмасового
ведмедика. Добре пам'ятаю його тулуб, що лежав на пiдлозi, голову, яку я
безпорадно тримала у руках, i плакала так голосно i так розпачливо, наче
вiдiрвала голову справжньому ведмежатi.
На такий галас iз сусiдньої кiмнати вийшов батько. Мовчки взяв iграшку,
пiшов на кухню (я - хвостиком за ним), трохи поморочився там, однiєю рукою
тримаючи зламану iграшку, другою - нiж. Ножа я, до речi, не злякалася, бо не
думала, що моєму ведмедику можна було зашкодити бiльше, нiж це зробила я
сама. За кiлька хвилин тато так само мовчки повернув менi зцiлену iграшку,
погладив мене по голiвцi i пiшов додивлятися футбол.
"Чарiвник!" - вирiшила я, захоплено роздивляючись ведмедика, який знову
був таким, як ранiше. Цiкаво, що я не пам'ятаю, як тодi виглядав мiй батько.
Я не бачу його обличчя перед очима, все, що залишилося в моїй пам'ятi, це
його неймовiрно великi, сильнi руки. Руки чоловiка, водiя i, як вiн сам про
себе казав, трiшечки боксера, трiшечки рiзьбяра, трiшечки поета, трiшечки
художника та ще з десяток таких "трiшечки". Отi його руки я запам'ятала на
все життя.
Десь iз чотирьох рокiв чоловiками для мене вже були i хлопчики з