"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

Iгор кивнув i обережно уточнив:
- Дев'ять рокiв i сiм мiсяцiв.
- От бачите, - незрозумiло з чим погодився Сергiй. - Я просто подумав,
що так буде зручнiше. Iгор чудово знає мiсцевiсть i прекрасний водiй.
Сергiй взяв мою руку i зазирнув у вiчi:
- Марго, хiба я схожий на погану людину?
Я зiтхнула:
- Нi, проте я, мабуть, схожа на хвору з параноїдальним синдромом у
прогресуючiй стадiї.
- Ну що ви, Марго! Я розумiю Вашу обережнiсть.
З думкою: "Хай живе пригода!" я рiшуче сiла у машину.

Ми вже довгенько їхали околицями Харкова. Час iти у розвiдку.
- Сергiю, ви така забезпечена людина. Хто вашi батьки? Його погляд
посуворiшав, i я вiдчула, як хлопець замикається:
- Потiм, Марго! Офiцiйна частина пiзнiше.
Як iнтригуюче! Я промовчала. Сергiй взяв iнiцiативу в свої руки:
- Ми майже приїхали. Ця мiсцевiсть колись називалася Тиха Земля, проте
ми з друзями охрестили її Англiєю Вiкторiанських часiв. Рельєф, краєвиди,
сама атмосфера нагадують старовинну Англiю.
Машина зупинилася. Ми вийшли. Ландшафт справдi казковий. Природа часiв
творення свiту. Сергiй мовчки спостерiгав за моєю реакцiєю. Я була у захватi
i не приховувала його:
- Сергiю, ми можемо тут погуляти? Ви покажете менi все, правда? Кожен
куточок? Тут є квiти? А рiчка чи ставок? Я хочу у той лiс, бачите, там, на
обрiї? Ми пiдемо туди?
Сергiй мовчки кивав, засунувши руки у кишенi завеликих для нього
штанiв, i вряди-годи кидав погляд на водiя, наче хотiв сказати: "Ви тiльки
подивiться, яка вона в мене. Не втримаєш, не вдержиш".
- Тут є все, Марго. I лiс, i рiчка, i ставок, i квiти. Все, що
забажаєте.
Я роздивлялася величезний мурашник в травi. Добра земля, чиста, якщо
мурахи обрали її своєю домiвкою. Сидячи навпочiпки, я глянула вгору на
Сергiя, який стояв поруч. Знизу вiн здавався високим, як вежа.
- Так, Сергiю. Здається, тут є все, крiм людей. Де вони?
- Це закрита зона, Марго. Людей сюди просто не пускають. Iнакше б ця
земля не була такою гарною, чи не так?
Я згодилася.
Ми довго гуляли лiсом. Я назвала його Букiнгемським. Купалися в рiчцi,
лежали пiд сонцем. Я назбирала квiтiв i сплела з них вiнок, у якому, за
словами Сергiя, була схожа на лiсову мавку.
Коли ми повернулися до машини, Iгор вже розпалив багаття i смажив
шашлики. На невеличкiй галявi - бiла скатертина, заставлена рiзноманiтною
їжею. Оце так сервiс!
- Сергiю, а ви вмiєте вiдпочивати!
- Так. Це в нас родинне.
Сутенiло. Я необережно здригнулася, i Сергiй одразу вкутав мене
пiджаком. Боже мiй, здається, я йому таки подобаюсь. Треба припинити це. I
нащо я згодилася на побачення у цьому раю? Кожна разом проведена хвилина
лише ускладнює ситуацiю. Що тепер робити? Як вiдмовитися вiд подальших