"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

нас тут? "Руки вгору", "Ногу звело", ну просто якийсь анатомiчний музей! А
щось серйознiше? "Шевченкiвська пiсня", виступ бандуристок, спiває
Левицький, грає Поташко, якийсь Дроба, Яремчик, Яновський... Нiчого
цiкаво... Що??? Яновський? Я пiдiйшла до афiшi. Третє липня, п'ятниця, о
четвертiй. Сьогоднi. Я глянула на годинник - восьма. Виступ вже закiнчився.
Я почала розглядати яскраву афiшу: Сергiй Яновський, перша скрипка України,
грандiозне шоу вiдомого скрипаля, лавреата престижних конкурсiв... Так...
"Межа тисячолiть". Квитки у касах... ого-го! Нiчого собi! Вiд дев'яноста
гривень. Дорога розвага! Так от ти який, Сергiю! Талановитий i скромний.
"Шукаю роботу, рядовий скрипаль..." Цiкаво, що ти розкажеш менi завтра.
Ненавиджу, коли чоловiки запiзнюються. Мабуть, це - суто жiноча риса чи
привiлей.
Сергiй прийшов рiвно о десятiй, як i домовлялись. Привiтний, уважний, з
букетом бiлих лiлiй. Таким маленьким, кругленьким, прикрашеним барвистими
стрiчечками, й пучечками фiалок. Милий хлопець, милий букетик.
Ми поснiдали разом. Я - каву, вiн - чай. I знов так затишно, так
спокiйно. Обережнiше, Марго, це може перетворитися на звичку. Контролюй свої
емоцiї i не розслабляйся. НЕ буде в тебе друзiв серед чоловiкiв, не буде!
Сергiй пiдвiв очi:
- Ви так близько i так далеко, Марго.
- Так, далеченько.
- Можна дiзнатися, де саме?
Я всмiхнулася:
- У Шотландiї, обожнюю цю країну. Загадкова, сутiнкова, дивна.
- Як ви, Марго.
- Гарний комплiмент, Сергiю, а ви казали, що не вмiєте їх говорити.
Вiн зосереджено обмiрковував щось:
- А як щодо Вiкторiанської Англiї?
- Звучить непогано.
- Тодi - домовилися. Я викликаю машину. - Вiн витягнув з кишенi
мобiльний телефон i вийшов у коридор.
Забезпечений хлопчик. Проте, здається, грошi i слава ще не встигли його
зiпсувати. - Не встигли?? Що ти про нього знаєш, Марго? Нi, ви тiльки
подивiться, якi ми швидкi на висновки! Ну просто психолог-початкiвець!
Кандидат у знавцi людських душ!
Я поправила зачiску i ретельно обдивилася свiй рожевий сарафан. А чи не
занадто вiн легковажний? Якби ж знати, куди ми їдемо!
Сергiй повернувся, манiрно вклонився i голосом англiйського дворецького
промовив:
- Мiледi, карета чекає!
Я присiла в не менш манiрному реверансi, i ми водночас розсмiялися.
На вулицi на нас i справдi чекала карета. Ще й яка! Темно-червоний
нiссан. Водiй, мiцно збудований чоловiк рокiв тридцяти, стояв поруч. Вiн
вiдчинив дверцята i, професiйно всмiхнувшись, привiтався:
- Здрастуйте, Сергiю! - I для мене:
- Добрий день!
Я завагалася:
- Сергiю, я думала, ми поїдемо таксi.
- Нi, нi, нi! Тiльки не лякайтеся, Марго! Запевняю вас, для цього немає
жодної пiдстави. Це - Iгор. Вiн уже десять рокiв працює на мою родину.