"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

вигравали усiма вiдтiнками - вiд блiдого пожухлого листя до яскравих
смарагдiв. Короткий чуб виблискував срiблом сивини, уперемiш з природнiм
чорним кольором.
На ньому були тiльки штани i майка, майже вся просочена потом. Мiй
погляд зачаровано блукав його темно-коричневим вiд засмаги тiлом, доки знов
не поринув у зеленi хвилi його очей. Вiн був першим шедевром золотої зiрки,
витвором сонця, красу якого я зрозумiла. Сонячне свiтло виблискувало на
краплинах поту, сяяло в його очах, золотило срiбло його волосся. I менi це
подобалося! Вперше у життi мене вабило золоте сяйво. Вперше. Я не могла
нiчого вдiяти, бо вiн... вiн... вiн був бажаним! Бажаним до нестями.
Я хотiла цього чоловiка. Вiдвертiсть моїх думок здивувала мене не
менше, анiж реакцiя мого тiла. Червонiти далi було нiкуди, а вiдвернутися i
пiти геть я... я просто не могла! Я не могла навiть вiдвести погляду вiд
яскравого видовища, створеного сонцем, спекою i свiтлом. Вiн був бажанням i
знав це.
О, повiрте менi, цей чоловiк розумiв мову тiла набагато краще за
звичайнi слова! Не зводячи з мене очей, вiн взяв пляшку з мiнеральною водою,
тричi жадiбно ковтнув, а залишком облив себе: голову, спину, груди. В мене
пересохло у ротi, шкiра палала, кожна клiтина благала: "Пити! Пити!" Я
уявила, як приємно було б притиснутися до його вологого тiла, зануритися в
мокре волосся, пити просто з його шкiри, краплину за краплиною, збирати їх,
немов коштовнi дiаманти.
Цей чоловiк помiтив мою спрагу. Вiн простягнув руку i поманив мене.
Простий жест - рука пiднiмається, повертається долонею догори, великий
палець вiдпочиває, чотири iнших грацiйно загинаються, запрошуючи до себе:
"Iди ж бо! Не бiйся, люба! З нами весело. З нами приємно. I та-а-ак
солодко... Не опирайся, не треба!" Немов у гiпнозi, я потягнулася вперед,
щоб ступити йому назустрiч, щоб припинити цi тортури спокусою, насолодою,
бажанням.
Цiєї митi вiн усмiхнувся, розумiючи необмеженiсть своєї влади, i
несподiвано залишками води iз пляшки бризнув у мiй бiк. I влучив би, та
вiдстань була завеликою. Я машинально вiдсахнулася. Вiн засмiявся. Голосно,
у захватi вiд свого жарту.
Бiжи, Марго! Вдалiшого моменту не буде! Швидше бiжи, доки вiн знов не
прикував тебе своїм поглядом! Якнайдальше вiд нього, доки сама, добровiльно,
не пiшла у полон його рук!
Ну що казати? Я побiгла.

Вдома я швидко заспокоїлася. Дивно, але, зникнувши з очей, сонячна
примара вже не хвилювала мого тiла. Геть з очей, iз серця геть! Хоч не
думаю, що його сяйво торкнулося мого серця. З сонцем завжди так: зовнi
обпалює, а розтопити кригу в самiсiнькiй глибинi не може. А менi й не треба
було. Лiд у моєму серцi вже розтав. Завдяки iншому промiнню. Мiсячному.
Я сидiла в кiмнатi i уважно роздивлялася книжку. В серцi м'яко
ворушилася слабка надiя, а що, як Ян - справжнiй? Що, як його свiт справдi
iснує, а мої сни - шлях до нього? Що, як це - правда, i моє кохання живе?
Лише думка про це наповнювала мене божевiльню радiстю. Я з'ясую. Я дiзнаюся.
Я про все довiдаюся.
Увечерi я вибiгла до крамницi по хлiб. Проходячи повз дошку оголошень,
замрiяно ковзнула поглядом по афiшах. Давненько вже не була на людях... що у