"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

Ти шукала, чекала i сподiвалась. Ти вiрила i благала. Ти калатала в
зачиненi дверi, билася об них усiм тiлом, у вiдчаї трясла залiзнi засуви, i
тобi вiдчинили. Справжнє прохання нiколи не залишається без вiдповiдi. Iнша
рiч, що дверi, у якi ти стукаєш, ховають за собою досить несподiванi
вiдповiдi. Саме в цьому i полягає небезпека щирих прохань. Прохань,
пiдтриманих усiма силами твоєї душi i серця. Я сказала б, магiчними силами.
Розумiєте, у вас i в того, хто (чи що?) вiдповiсть на вашi молитви,
погляди на важливi речi i весь свiт взагалi можуть iстотно вiдрiзнятися.
Тому бажання - досить ризикована рiч. Нiколи не знаєш, що отримаєш.
Менi було дароване моє кохання. Справжнє i незвичайне. Щоправда спосiб,
у який воно мене знайшло, здавався менi дивним. Та що там приховувати! Я
була повнiстю спантеличена, розгублена i нiчого не розумiла. Всi мої
мiркування закiнчувалися однiєю-єдиною думкою: "Ти просила любовi? Ти її
отримала. Бажання здiйснилося".
- Але як здiйснилося? - А це вже друге запитання, Марго. Ти прагнула
кiнцевого результату? Так? Тебе ж не цiкавило, у який спосiб, якими силами,
завдяки чому i в якiй формi ти його матимеш? Так? Ми взяли це на свiй
розсуд. Що до самого бажання, то воно здiйснено. Як i всi бажання -
п'ятдесят на п'ятдесят. Перша половина - примхи замовника, друга -
виконавця. А як iнакше? Iнакше не можна. Угода є угода.
До бiса все це! Головне, - у мене є Ян, завтра я його побачу. Що ще має
значення?
Я закрила книжку i обдивилася. Навiть повiтря плавилося вiд спеки.
Вiдвiдувачi ярмарку повiльно швендяли вiд одного намету до iншого, млявi, як
соннi мухи. Моє тiло виблискувало вiд поту. Одежi - мiнiмум, проте навiть
цього забагато. Важке, товсте хутро. Мабуть, так почуваються кiшки у спеку.
Я пiдняла руки вгору i з насолодою потягнулася. Грацiйно i не
поспiшаючи, як навчав мене у дитинствi Ричард. Вiдкинула голову назад,
розкуйовдила волосся, напружилася, мов мiцно напнута струна, завмерла,
затамувала подих - хвилина повної тишi i вiдчуття, що твої ноги вiдриваються
вiд землi, вже не торкаються твердого грунту, i ти злiтаєш, летиш все вище i
вище... Вдих. Повернення. Гiрке розчарування. А що робити? Людина мусить
дихати. Я обтрусилася, поправила одяг, взяла книгу, сумочку i вже збиралася
йти, коли мiй погляд пiймав... Нi. Я обiцяла вам вiдвертiсть. Мiй погляд
пiймали, полонили, закували у мiцнi кайдани двох очей i, за всiма ознаками,
вiдпускати не збиралися. Навпроти мене, на одному з порожнiх прилавкiв сидiв
чоловiк. Поруч з ним стояли, як я зрозумiла, його знайомi i щось жваво
обговорювали, проте вiн не брав участи в дискусiї. Вiн дивився на мене.
Поглядом власника, захопленого щойно придбаною рiччю. Будь-якого iншого разу
це мене обурило б, вiдштовхнуло, але це не було будь-яким разом, i цей
чоловiк теж. Його очам не можна було опиратися, бо в них свiтилося саме...
захоплення. Ви розумiєте? Як пручатися погляду, який каже тобi: "Ти -
прекрасна. Чарiвна. Надзвичайна. Бездоганна. Казка. Диво. Мрiя"?
Я боялася поворухнутися, щоб не порушити зв'язок, який встановили нашi
очi. Я почервонiла, в менi все палало, проте я невiдривно роздивлялася.
За сорок. Мiцна статура, високий. Дуже широкi плечi. Сильнi м'язи, i
все це - не штучне, не придбане у тренувальнiй залi. Його сила була
справжньою, природною, результатом довгих рокiв тяжкої фiзичної працi. Тiло
великого, небезпечного звiра, хижака, який проклав свiй шлях у життi
пазурами та iклами, з розумом i хитрiстю. Його зеленi, ледь примруженi очi