"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

подзвонив, та що там дзвоник, у моєму мозку завила мiлiцейська сирена. Все
складалося один до одного, як i повчала мама: Чорний Незнайомець, чорна
машина, чорний замок, подарунки, полювання на дiтей. I я побiгла. Я не
кричала, а просто летiла вiтром, не зупиняючись i не озираючись. Менi
здавалося, що вiн женеться за мною, що ось-ось його тяжка рука ухопить мене
за коси чи за платтячко i потягне до чорної машини у чорний замок.
Зупинили мене дверi нашої квартири, у якi я врiзалася з усiєї сили.
Перелякана, я забула про те, що є така зручна рiч, як дзвоник, котрий мiй
тато спецiально встановив так низько, Щоб i дiти могли дотягнутися. Як
скажена, почала грюкати у великi обтягнутi синьою шкiрою дверi, щохвилини
очiкуючи, що його рука вхопить мене за комiр. Дверi вiдчинив Дмитро, i я
мало не зомлiла: на ньому була темно-синя сорочка, i менi, наляканiй до
смерти, здалося, що Чорний Незнайомець якось-таки проник у нашу квартиру.
Але Чорний Незнайомець усмiхнувся i заговорив знайомим менi голосом,
водночас перетворюючись на мого брата, i я нарештi зрозумiла, що це Дмитро,
мiй брат.
- Я знаю, що й маленькi дiвчатка ходять у туалет, iнколи їм туди
потрiбно дуже швидко, але ж це ще не вагома причина для того, щоб вибивати
дверi. Ну, Марго, iди ж бо скорiше! - Вiн примружився i додав: - Чи може, ти
вже?
- Нi, ще нi.
Дмитро розвiв руками, вдаючи безмежне здивування:
- Не може бути! Наша принцеса дорослiшає.
Ледве волочачи ноги, я пошвендяла в туалет, нiби справдi подорослiшала
чи постарiшала на кiлька рокiв. "Туалет - це саме те, що менi зараз конче
необхiдно", - подумала я. Сидячи у кiмнатi роздумiв, як наш тато жартома
називав туалет, я помiтила, що все ще тримаю у руцi подарунок Чорного
Незнайомця. З переляку я зовсiм про нього забула. Я роздивилася брелок. Це
була кiшка. Стилiзована чорна кiшка.
Моєю улюбленою грою було розповiдати казки, цiкавi iсторiї i випадки,
якi сталися зi мною, чи їх просто вигадувала моя невгамовна фантазiя. Цю
рису мого характеру мама помiтила ще в дитячому садку, коли одного разу
прийшла по мене i побачила, що всi дiти гуляють на килимi, а я сиджу на
пiдвiконнi i зосереджено розглядаю сутiнкове небо. Вона пiдiйшла до мене i
сiла поруч:
- Марго, донечко, що таке? Чому ти не бавишся з iншими дiвчатками?
- Бо вони грають у принцес.
- А ти не хочеш бути принцесою?
- Я не можу. Я - фея казок.
- Ага, чарiвниця, значить. I що ти робиш на пiдвiконнi?
- Викликаю на небi зiрки. Одну вже викликала, скоро з'являться iншi.
Бачиш, яка яскрава?
- Доню, це не зiрочка, це вогнi... так, авжеж, дуже гарна зiрочка.
Справна робота. Але хiба погано бути принцесою?
- Бо вони нiчого не можуть. Королi їм завжди кажуть, що робити,
розбiйники викрадають, дракони жеруть, а вони тiльки i вмiють, що сидiти у
чотирьох стiнах i рюмсати. А феї - нiхто не указчик.
- Навiть дракон?
- Навiть череда драконiв. Де їм зi мною впоратися! В мене ж чари...
Мама сказала: