"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

... Пустеля. Навколо мене, хоч куди глянь, лише пiсок, тонни пiску.
Спека пекельна, та ще дужче мене дратує сонце, яке слiпить очi, рiже їх
гострим склом, i кожна пiщинка, мов скалка люстерка, допомагає йому. Я ледве
волочуся, в головi паморочиться, але якийсь незрозумiлий страх жене мене
через пустелю. Я пiднiмаюся на одну з з дюн, що оточують мене. Я бачу те,
чого так боялася. Вони женуться за мною. Не один Чорний Незнайомець, а
сотнi, тисячi, мiльйони. Очам боляче дивитися, проте я не можу заплющити їх.
Мiй страх безкраїй, як i ця пустеля. Вони всюди: однаковi на зрiст - високi,
вбранi у чорне, довгi рукава ховають руки, подоли чернецького вбрання -
ноги, їхнiх облич я теж не бачу, бо чорнi, надто широкополi капелюхи сягають
їм до плiч. У них немає облич, лише цi капелюхи, тому сонце не може завдати
їм шкоди. Вони йдуть рiвними, впорядкованими шеренгами. Лише яскраве сонце,
море пiску, чорнi капелюхи... чорнi капелюхи... Раптом я розумiю, що їм не
потрiбнi очi, щоб мене знайти, бо вони вiдчувають мiй страх. Цiєї самої
митi, немовби прочитавши мої думки, усi Чорнi Незнайомцi повертаються
точнiсiнько в мiй бiк, усi разом, як за командою, i дивляться на мене
чорнотою своїх капелюхiв. Тиша. Хоча нi. Хтось кричить...
Це я кричала. У мою спальню прибiгла сполохана мама, почала мене
втихомирювати i решту ночi провела коло мене на диванi. Я щаслива: якщо мама
поруч, жодному Чорному Незнайомцевi мене не дiстати. Яким приємним i яким
обтяжливим може бути захист! У дитинствi я знала лише один його бiк.
Приємний.

Але доля розпорядилася так, що я все-таке побачила обличчя Чорного
Незнайомця, принаймнi, одного з них. Менi було шiсть рокiв. Я з iншими
дiтлахами бавилася на дворi. Захопившись складанням намиста зi смарагдiв
(скло вiд зелених пляшок), я не помiтила чоловiка, який, певне, спостерiгав
за моїм заняттям, а тепер, пiдiйшовши ближче, присiв навпочiпки i,
усмiхаючись, дивився на мене. Я не злякалася, побачивши його. Це було лише
трiшечки несподiвано, але спека зробила мене сонливою i млявою. На
незнайомцевi була темно-синя сорочка (мiй улюблений колiр вечiрнього неба),
його очi усмiхалися, волосся - кучеряве, як у мене... Дуже... милий.
Незнайомець. Вiн допомiг менi скласти квiточку зi скла, а тодi витягнув з
кишенi в'язку ключiв. Сонце вже дiсталося моєї схованки, i ключi блищали,
немов золотi. А як вони дзвенiли! А ще вiн умiв на них грати! Я була
зачарована.
Навiть зараз перед очима та картина: його очi на рiвнi моїх, мiж нами
в'язка ключiв, яка розгойдується, як маятник, кожен ключ виблискує на сонцi,
а я наче загiпнотизована. Чоловiк запропонував менi разом погуляти, просто
погуляти тут поблизу, а за це вiн подарував менi брелок вiд чарiвних ключiв.
I я погодилася.
Ну що казати? Порушивши одне правило, неважко порушити й iнше. А я
вiдразу порушила три правила: заговорила з Незнайомцем, узяла подарунок i
слухняно пiшла з ним "гуляти". Я не пам'ятаю, про що думала. Можливо, того
сонячного дня у моїй головi не було думок, доки Бог чи, може,
янгол-охоронець, уклав у неї одну-єдину, але дуже вдалу. Кажуть, що Бог
любить дiтей та дурнiв.
Рiч у тiм, що цей чоловiк вiв мене до своєї машини. Я побачила її вже
на виходi з нашого двору: велика, яскрава "Волга"... чорного кольору сяяла
на сонцi. I це спрацювало! Ще й як спрацювало! В моїй головi наче дзвоник