"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Покладiть ┐┐ краще в паспорт,- порадив Ходжа║в, i Олександр Iванович
мовчки скорився. Але довго пiсля цього вiн час вiд часу торкався пальцями
того мiсця пiджака, де лежав паспорт з квитанцi║ю, наче перевiряв, чи не
загубив ┐х, бо його щось муляло там.
Ходжа║в одвiз Олександра Iвановича на вокзал, посадив у вагон по┐зда на
Москву i за кiлька хвилин до вiдходу промовив на прощання:
- Я розумiю вашу втрату: вона безмiрно тяжка. Що скажеш! Людському
розумовi важко погодитись iз безглуздям смертi. Але будьте мужнi. Такi, як
ви, потрiбнi багатьом людям...
Чи вiд цих простих, теплих слiв, чи тому, що виходили останнi хвилини
перебування з такою прекрасною, чуйною людиною, яка стiльки зробила для
нього в цi скорботнi днi,щось важке зсунулось у грудях Олександра
Iвановича i з болем вихопилось мало не криком:
- Якби ви знали, як я заборгував ┐й!.. I як сплатити це все, коли...-
Вiн не змiг доказати: "...коли матерi вже нема тепер".
Ходжа║в нахилився до голови Олександра Iвановича i пошепки проказав:
- Ми всi в боргу перед нашими батьками й нашою Батькiвщиною. Тiльки
народ може поквитати нашi борги. Йому й сплачуймо - вiн безсмертний!..
Ходжа║в швидко пiдвiвся, бо з репродуктора на перонi голосно
повiдомляли про вiдхiд по┐зда. Взяв безвiльну руку Олександра Iвановича,
журно подивився на змучене обличчя, i нараз обiйняв дужими руками за
плечi, й мiцно пригорнув його до сво┐х грудей. Потiм вiдхилився, глянув ще
раз i зник у коридорi.

XXVIII
На Хуторi Михайлiвському Олександр Iванович уперше пiсля пересадки в
Москвi вийшов з вагона подихати свiжим повiтрям. Хоч будинок станцi┐,
зда║ться, нiчим не вiдрiзнявсь вiд попереднiх станцiй, а неподалiк, за
пристанцiйним висiлком, було видно сосновий бiр - такий же, який вiн бачив
у вiкно пiд Брянськом, але це була вже Укра┐на. Вiн вiдчув ┐┐ i в самiй
назвi "Хутiр", що над головним входом була написана великими лiтерами
росiйською i укра┐нською мовами, i в рiзноголосому гомонi на перонi.
Особливо привертав його увагу лагiдний голос лiтньо┐ жiнки, яка десь
кричала на всi сторони:
- Огiрочки свiжi! Кому треба огiрочкiв?
Вiн прислухався до давно не чуто┐ м'яко┐ вимови укра┐нських жiнок i
думав: "Як би зрадiла зараз мати, коли б могла почути цi голоси, такi ж,
як i в любому ┐й Переяславi, побачити цю жiнку в старих кирзових чоботях,
що пропону║ всiм сво┐ "огiрочки"!..."
Вiн пройшов до голови по┐зда, де вiдсапував, готовий мчати далi,
паровоз, i йому дивно стало, що вiн уже на Укра┐нi, але без матерi, сам.
Матерi нема║ вже, лиш у багажному вагонi сто┐ть десь оцинкована труна з ┐┐
тiлом...
Олександр Iванович пiдiйшов до широко вiдчинених дверей багажного
вагона, де вивантажували якiсь рогожанi тюки й хтось кричав комусь
навздогiн: "Вiзьмiть накладну", обережно обiйшов тюки з чорними
розляпистими написами адрес i, спинивши дихання, здаля глянув усередину.
Там у кутку лiворуч, мiж кравецькою машиною i дитячим велосипедом, тьмяно
поблискував цинковий бiк труни. I важко було повiрити, що то лежить тiльки
тiло матерi, а ┐┐ само┐ вже нема i нiколи не буде. Нiколи!..