"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вгорi прокинувся i одразу ж зiскочив додолу Ходжа║в.
- Уже ранок? - здивувався вiн, глянувши у вiкно, де ось-ось мало
блиснути сонячне промiння.Ну чого ж ви не збудили мене? - сердито
насупився на Олександра Iвановича Ходжа║в.- Вам треба було самому поспати,
набратися сил, а ви...- Вiн глянув через плече Олександра Iвановича, який
мовчки стояв до нього спиною, затуляючи собою обличчя матерi, i притишено
спитав: - Як там?..
Та коли побачив нерухомi синi губи й восково-сiру руку, що безвладно
звисла з простирадла, вiн зрозумiв, що питати, мабуть, уже не варто було.
Однак вiн пiдняв цю руку i не одразу все ж намацав ще тонкий, як ниточка,
ледве вiдчутний пульс.
"Агонiя",сам собi констатував у думцi Ходжа║в i обережно поклав кощаву
руку на постiль.
Та перед самим Ташкентом у матерi ще раз розплющилися очi. Все, що було
в нiй ще живого, напружилось, груди й рот конвульсiйне здригнулись, i очi
широко розкрилися. Чужi й холоднi, вони не помiчали вже нi сина, нi
синового начальника, а вiддалено втокмились у якусь цятку коло вентилятора
на стелi i там спинились враженим поглядом. Наче мати побачила й зрозумiла
там щось таке, чого не могли бачити й розумiти iншi живi люди...
...Те, що внесли на ношах санiтари в залiзничний медпункт у Ташкентi,
було щось iнше, а не мати, i Олександр Iванович одвiв вiд нього червонi
вiд нiчниць очi. Вiн тоскно дивився крiзь широке вiкно на спорожнiлий,
сумний тепер по┐зд, яким вiн ┐хав до Ташкента з матiр'ю, i йому шкода
стало, коли по┐зд помалу посунув назад у парк...
Хто зна, скiльки ще стояв би так i дивився у вiкно Олександр Iванович,
нiчого не бачачи, та ззаду пiдiйшов Ходжа║в i тихо спитав:
- Де ви хочете поховати?
Олександр Iванович здивовано обернувся, не зовсiм розумiючи запитання:
- Як - де? В Переяславi.- Вiн знизав плечима i безпорадно розвiв
руками.- Де ж iще? Тiльки в Переяславi...
Ходжа║в уважно подивився на змарнiле, постарiле за одну нiч на кiлька
рокiв обличчя, i йому було невтямки, чи каже лiкар Постоловський про
якийсь Переяслав свiдомо, чи вiн стерявся з горя. Проте, коли трохи згодом
Ходжа║в навмисне спитав, яка це буде кiнцева станцiя i до яко┐ залiзницi
вона належить, Олександр Iванович цiлком розсудливо вiдповiв:
- Станцiя зветься так само - Переяслав, Пiвденно┐ залiзницi, але до
мiста треба ще кiлометрiв двадцять п'ять - автотранспортом.
Тодi Ходжа║в узяв його за лiкоть, злегка потиснув i тихо, але твердо
пообiцяв:
- Я все зроблю. Не турбуйтесь.
(...)

I вiн зробив усе. В другiй половиш наступного дня принiс до готелю, де
вони переночували, квитка на по┐зд i багажну квитанцiю на оцинковану труну
з тiлом матерi. Передаючи Олександровi Iвановичу зарплату та вiдпустковi,
Ходжа║в запропонував позичити ще й вiд себе кiлькасот карбованцiв на
всякий випадок. Олександр Iванович байдуже поклав грошi в бiчну кишеню
пiджака й вiдмовився вiд позички. Забувши навiть подякувати Ходжа║ву, вiн
опустив застиглий погляд на багажну квитанцiю i довго тримав ┐┐ в руках,
не знаючи, що з нею робити.