"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Коли Ходжа║в повернувся з тамбура, Олександр Iванович сидiв, спершись
лiктями на колiна й закривши долонями низько схилене обличчя.
Ходжа║в тихо присiв край лави й мовчки дивився, як похиту║ться голова
старо┐ в такт руху по┐зда, колеса якого перескакували на розгалуженнях
колiй перед якоюсь великою станцi║ю.

XXVII
Ходжа║в просив Олександра Iвановича збудити його о другiй ночi - хай,
заступаючи один одного, вони почергують так до ранку. Аби тiльки перебути
якось нiч, а ранком вони вже будуть у Ташкентi. Та Олександр Iванович не
збудив його нi о другiй, нi о третiй, нi навiть о четвертiй, коли у вагонi
порiдшала пiтьма i в сiрому свiтлi передрання речi помалу стали набувати
свого звичайного вигляду.
Стомлений цiлоденною шарпаниною, Ходжа║в мiцно спав на горiшнiй полицi,
а Олександр Iванович сидiв, спершись на маленький столик, що вiддiляв його
вiд приголов'я матерi, i думав: як прикро, як образливо прикро вмерти на
свiтанку! Не ввечерi, не вночi, а на свiтанку, на порозi нового дня, коли
все ожива║, прокида║ться, воскреса║... I що бiльше вiн про це думав, то
виразнiше й переконливiше передчував, що саме десь на свiтанку i прийде це
страшне розв'язання... I тому вiн боявся заснути... пошепки питав:
- Може, води, мамо? Може, ще щось треба?
Мати не вiдповiдала.
Вiн не чув ┐┐ дихання, не турбував ┐┐ марним мацанням пульсу, проте
через якесь особливе вiдчуття, властиве не стiльки лiкаревi, Скiльки
синовi, вiн непохибно знав, що мати ще жива.
Перед ранком вiн незчувся, як очi йому самi склепилися, i на якийсь час
вiн перестав вiдчувати i матiр, i самого себе... Коли ж раптом стенувся,
мов хтось покликав його,- у вагонi вже розвиднiлося i де-не-де почали
прокидатися пасажири. Плакала спросонку за стiною дитина, хтось пройшов у
кiнець з рушником i зубною щiткою, пробiгла через вагон провiдниця, та не
це збудило його, а - материн погляд. Голова матерi була тепер повернута
набiк, i очi дивились на нього. Це через те, мабуть, i здалося, що хтось
покликав його. Вiн притьмом устав i кинувся до матерi.
- Що тобi, мамо? - тремтячим голосом спитав вiн, чуючи, що зараз саме i
надходить те, чого вiн сподiвався всю нiч i чого так не хотiлося йому
дочекатись.
Посинiлi вуста матерi заворушились i двiчi трохи розтулилися. Чи то
йому почулося, чи справдi мати хотiла щось сказати, але не могла вже
вимовити,- напружений слух Олександра Iвановича вхопив тiльки частину
слова - якесь "пере..."
- Перевернути? - спитав вiн i нахилив до материних уст вухо. Та на
вiдповiдь почувся лише протяжний звук:
- С-с-с...
- Перестелити? - спитав, повернувшись до лиця матерi, i йому привидiвся
в напiвзаплющених материних очах вираз досади й туги.
- Переяслав? - майже кричма спитав вiн, i повiки матерi тихо
склепилися.
"Вона марить тим Переяславом..." - подумав Олександр Iванович i
поквапливо, щоб мати встигла ще почути, голосно сказав: - Я одвезу, мамо.
Але мати бiльше вже не вiдгукнулась.