"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Мабуть, виснажена вночi пропасницею, мати спала. Олександр Iванович
причинив за собою дверi i навшпиньки, щоб не збудити старо┐, пройшов до
письмового столу й сiв у крiсло. За ширмою зарипiло лiжко.
- Ти ще не ┐в, Сашку? Там, на нижнiй полицi в шафi, ║ сир i вчорашнього
молока трохи, якщо не скисло...
- Певно, гузапая одсирiла або примус коверзу║, -- сказав Олександр
Iванович, не слухаючи останнiх материних слiв. Вiн знав, що в травнi, коли
тут остаточно припиняються веснянi дощi, тонке стебло торiшньо┐ гузапа┐ не
може одсирiти, та й примус нещодавно лагодили, але треба ж щось сказати
матерi на виправдання справдi дивного зволiкання дружини. Годинник на
столi показував уже двадцять на дев'яту. Олександр Iванович присунув до
столу крiсло й розгорнув "Драму на полюваннi".
- Сир - у кутку, накритий блюдцем...- знову почувся за ширмою тихий
материн голос.
Олександр Iванович насупився. Материнi слова немовби натякали на
недбайливiсть i невмiння господарювати його Нiни.
- Будь ласка, мамо, не турбуйся!.. Захворiла - треба лежати; без тебе
все зробиться,- буркнув вiн, не криючи свого невдоволення.
- Так ти ж знову пiдеш голодний...-- нiби виправдовуючись, промовила
мати й важко зiтхнула.
Це зiтхання зовсiм уже роздратувало Олександра Iвановича. Вiн хотiв
сказати матерi, що просить и не втручатися, куди не слiд, що вiн i дружина
обiйдуться без не┐, але в цю мить здалека, десь iз кухнi, почувся дитячий
вереск i швидко покотився до кiмнати. Коло дверей вiн стих, потiм дверi
враз розчахнулися обома половинками, i до кiмнати вбiг трирiчний син
Олександра Iвановича Вася. Простягаючи перед себе руку з розчепiреними
дрiбненькими пальцями, малий .захлинався вiд плачу й задрiботiв нiжками
просто до баби за ширму.
- Бабо, бабо - буба!..
- Не плач, Васильку, не плач, голуб'ятко...
- Мама Васi - бубу...-- скаржився далi малий.
- Де буба? На руцi? Ану, давай ┐┐ сюди...
Олександр Iванович не бачив через ширму, але до дрiбниць уявляв усю
дальшу сцену. Колись давно-давно так потiшала мати i його, i це так само
враз заспокоювало Олександра Iвановича, як тепер його Васю. Мати помалу
загина║ до крихiтно┐ рожево┐ долоньки малюсiнькi пальчики, починаючи з
мiзинця, i над кожним пестливо примовля║:
- Горосю, бобосю, пшеничка, тичка...-Дiйшовши до великого пальця, мати
раптом нада║ сво║му голосовi штучно-сварливого тону й, злегка витягаючи
онукiв пальчик, каже: - А старий бобище...- Тут заходить коротенька пауза,
коли баба нiби мiрку║, що ж учинити з "старим бобищем", а малий роззявив
рота й зацiпенiв у захватi, дарма що чу║ це який там уже раз.
- А старий бобище - фу-у-урр за плотище!
I баба вiдкида║ далеко набiк свою жовту худеньку руку.
Вiд цього "фу-у-урр" малий регоче, аж заходиться. На щоках ще блищать
невисохлi сльози, а вiн просить бабу повторити ще раз усе спочатку й
настирливо суне до не┐ другу ручку.
Перед Олександром Iвановичем лежала розгорнута книга, але думки його
були - за ширмою. I якесь дивне мiшане почуття - чи то заздрощiв до щиро┐,
безпосередньо┐ радостi малого, чи то ревнощiв, що син у сво┐й бiдi побiг