"Борис Антоненко-Давидович. За ширмою (уривки) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

не до нього, а до баби, чи жалю за чимось неповторним, втраченим не знати
де й коли,- поволi опанувало його. А за ширмою знову лагiдно примовляла
мати: - Горосю, бобосю, пшеничка...
Олександр Iванович не чув навiть, як до кiмнати широкими, поквапними
кроками ввiйшла Нiна Олександрiвна. Метнувши повний гнiву погляд на ширму,
вона обурено повернула голову до Олександра Iвановича.
- Треба, нарештi, покласти цьому край! Я так не можу!.. Дитина
завинила, я покарала ┐┐, а Одарка Пилипiвна - прошу: "кросю, барбосю"!..
Що за виховання? I потiм - навiщо вчити дитину всяких дурниць?
Олександр Iванович розумiв, що дружина навмисно перекручу║ слова
материно┐ приповiдки, знав, що й Васю вона кара║ часто без усяко┐ потреби,
i взагалi ляпаси й потиличники - не метод виховання, але вiн промовчав.
Сказати це зараз - значить зчинити в домi бучу, а треба ж працювати. Для
всяко┐ працi, а то бiльше для лiкарсько┐ - передусiм спокiй, рiвновага.
Вiн узяв зi столу записника, стетоскоп i тихо пiдвiвся з крiсла, уникаючи
зустрiчатись очима з дружиною.
- Чудово! Чудово! Одарка Пилипiвна розбещу║ дитину, батько ' дивиться
на це крiзь пальцi, а менi - хоч розiрвись!..
Нiнi Олександрiвнi дуже кортiло зчепитись з старою, сказати ┐й,
нарештi, що годi кле┐ти дурня, прикидаючись хворою, бо якщо цього не
розумi║ чомусь ┐┐ син-лiкар, то добре розумi║ вона. Де там та малярiя? Це
- хитрощй! Це все витiвки, щоб звалити на плечi Нiни Олександрiвни ще й
прокляту кухню. Нi, тут не акрихiну треба, а...
Гнiв Нiни Олександрiвни клекотiв у грудях, але за ширмою було тихо. Не
чути навiть малого, що, певно, прикипiв там, переляканий, до баби, i це
зв'язало Нiну Олександрiвну. Не зганяти ж стару силомiць з лiжка, хоч
вона, безперечно, й варта того!..
Прикусивши губу, Нiна Олександрiвна рiшуче пiдiйшла до ширми.
Щоб не торкатись рукою до то┐ свекрушино┐ гидоти, вона бридливо
вiдсунула черевиком стулку ширми й, не заглядаючи всередину, швидко
намацала рукою Васю та рвучко висмикнула його геть.
- Щоб ти менi бiльше не смiв туди ходити!
Малий заверещав, запручався, простягав до баби вiльну руку, але Нiна
Олександрiвна владно потягла його до дверей.
Уже за порогом вона обернулась до Олександра Iвановича.
- Чого ж ти не йдеш снiдати? Я║чня на столi, чай холоне...
За ширмою знову тихо зiтхнула мати, i Олександр Iванович, якому теж
хотiлося зiтхнути, затримав дихання. Лiжко за ширмою зарипiло, й по
пiдлозi зачовгали капцi. Мабуть, мати пiдвелась i почина║ вбиратися.
Олександр Iванович сумно глянув на годинника. За десять дев'ята. Вiн
зiтхнув i вийшов.
У другiй кiмнатi Нiна Олександрiвна муштрувала Васю. Затиснувши малого
мiж сво┐ми колiнами, вона вiдкинулась на спинку стiльця й, вiдбиваючи
черевиком такт, проказувала:
Гуси, гуси, ось вода!
Прошу пити! - Га-га-га!..
Хлопчик тоскно дивився у вiкно й мовчав. Олександр Iванович, не
затримуючись у кiмнатi, швидко подався до амбулаторi┐...
(...)