"Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiн. Анемподист пiдбiг до фаетона, сказав щось батьковi, i той одразу ж,
широко загрiбаючи в повiтрi рукою, запросив мене:
- Прошу ласкаво, молодий чоловiче!
Я знiяковiв, але вiдступати було соромно. На розраду собi я тут же
подумав: "Хай позаздрять тепер тi мо┐ однокласники, що вважали мене
нишком'за мужлана, а зараз бачать, 'як мене посаджено поруч самого
Кузьмiна-Карава║ва, тодi як Анемподист легко вмостився на передньому
ослiнчику насупроти нас.
Рисаки рушили, i фаетон помчав.
- Так ось вiн який - Ваня Сметанов! - сказав поблажливо Анемподистiв
батько, випадково чи свiдомо перекручуючи мо║ прiзвище. З чемностi я його
не виправив, сам собi думаючи, що так мо║ прiзвище звучить навiть краще,
стаючи подiбним до Базарова або гончаровського Марка Волохова. А тим часом
Кузьмiн-Карава║в, злегка, киваючи менi головою, казав далi в тонi то┐ ж
приязно┐ зверхностi:
- Чув, чув, молодий чоловiче, про вас багато похвального! Про вашi
успiхи, бездоганну поведiнку, мн-да...
Не знаючи, як пiдтримати розмову, я не зовсiм до ладу промовив:
- Дякую, стараюсь, скiльки можу...
На що почув одразу ж схвальний вiдгук:
- Це зо всього видно... Хвалю!
Я густо почервонiв, але тут у розмову вступив Анемподист, повiдомляючи
батька, що до мiста при┐хали на гастролi цирк Панкратова i малоросiйська
трупа Саксаганського.
- Чув, чув. Що ж - завтра подивимось цирк,- вiдповiв Кузьмiн-Карава║в,
склавши витягнутi руки на чудернацькому набалдашнику свого цiпка.- Кажуть,
там ║ чудова на┐зниця i навдивовижу спритнi жонглери.
Я утримався щось висловити, бо мене це мало обходило:
в мо┐й кишенi не було грошей нi на цирк, нi на театр, а просити ┐х у
батька на розваги я вважав за неможливе. Фаетон круто завернув у широко
розчинену велику залiзну браму i в'┐хав на чисте, просторе подвiр'я.
З перших же крокiв у цьому домi мене причмелило багатство, вигадливiсть
й незвичайнiсть обстанови. Менi боязко було йти по лискучiй паркетнiй
пiдлозi, я не знав, чи можна ступати сво┐ми нечищеними ботинками по
дорогих килимах на пiдлозi, i напружено остерiгався, щоб не зачепити та не
розбити який-небудь дрiб'язок невiдомого менi призначення, що - то в
бронзi, то в мармурi, то в порцелянi-пiдступно попадався скрiзь пiд мо┐
руки. Мабуть, через це вся дальша сцена мого першого знайомства з родиною
Анемподиста пройшла передо мною, як у туманi. Нашвидку замаскувавши сво║
обличчя безглуздо-чемною усмiшкою, я незграбно човгав правою ногою,
вiддаючи поклони, i невправно тискав за кiнцi пальцiв простягнутi менi
руки. Тут я одразу ж двiчi сплохував. Перший раз тим, що не поцiлував, як
годилося, бiло┐ пещено┐ руки в перснях, яку велично подала менi
Анемподистова мати. Далi, привiтавшись з двома панянками, очевидно,
сестрами Анемподиста, простягнув руку ще й якiйсь гарненькiй дiвчинi, що
саме проходила збоку, несучи порожню карафку. Дiвчина хихикнула й, не
вiдповiдаючи менi на привiтання, шмигнула кудись. Це була поко┐вка Зiна,
яка знала бiльше за мене правила панського етикету: за ними не годилось
ручкатись з прислугою...
Я вiдчував, що на сестер, а надто на матiр Анемподиста я справив