"Борис Антоненко-Давидович. Kiнний miлiцiонер (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Певна рiч, за чотири роки Беймбет навчився сяк-так висловлювати
по-росiйському сво┐ бажання, й у нього утворився невеликий запас
росiйських слiв, але якi ж цi слова, пiдхопленi з таборового, оточення, -
непевнi, ба навiть небезпечнi!
Занедужав якось Беймбет - кололо в боцi й судомило ногу. Ледве
дошкандибав до медпункту, де, дочекавшись з бiдою сво║┐ черги, каже
лiкарцi:
- У боцi менi дуже х...
Лiкарку аж пересмикнуло всю вiд такого непристойного слова, та ще з уст
лiтнього казаха.
- Це що таке, Кунанба║в? Як ти смi║ш так висловлюватись? Я тебе й
слухати не хочу!
Не вiрить, мабуть, лiкарка Беймбетовi, дума║, що вiн з якоюсь
мастиркою[2] прийшов, щоб закосити[3] звiльнення. Але, якщо лiкарка не
звiльнить Беймбета вiд роботи, як йому працювати в шахтi, коли вiн ледве
на ногах сто┐ть? I Беймбет став благати:
- Полiно Сергi┐вно! Я не косарик[4], нi, косити не треба, недобре це. Я
правду кажу: менi джуда джаман![5] - вихопилося в нього з одчаю
по-казахському, але похопився, що лiкарка не зрозумi║ його, й знову
повторив непристойне росiйське слово.
Сама засуджена за щось на десять рокiв, лiкарка Старов║рова не терпiла
цинiчно┐ таборово┐ лайки й була б прогнала Беймбета, якби позад нього в
черзi не стояв колишнiй адвокат Гостицький, що, посмiхаючись, пояснив
лiкарцi:
- Та вiн же iнакше й не може сказати, Полiно Сергi┐вно. Це невинне дитя
природи трохи вже перевиховалось у виправних таборах, i ось ма║те
наслiдки...
Лiкарка, все ще сердито поглядаючi┐ на Беймбета, натерла йому бiк
якоюсь мастю, записала на звiльнення вiд роботи, але наостанку насварила
ще раз:
- Дивись менi, Кунанба║в, щоб я вiд тебе бiльше такого не чула!
От i говори пiсля цього по-росiйському, де раз у раз можеш ускочити в
халепу через якесь нiби звичайне, а насправдi дуже пiдступне слово! Надто,
коли говориш з начальниками. кдине тiльки й ║ в росiян певне слово -
"давай". Його й начальство раз у раз каже: "давай на допит", "давай на
етап", "давай на роботу"; i навiть коли в'язневi випада║ зрiдка щось
при║мне, однаково - давай: "давай у лазню", "давай одержуй посилку". Цим
словом i користу║ться Беймбет у всяких житт║вих випадках - чи то просить у
┐дальнi свою порцiю баланди, добродушно кажучи:
"Давай-давай-давай", чи коли конво┐р бiля шурфу накаже розвести,
багаття короткими "давай вогонь", Беймбет i тодi вiдповiда║ погiдливо:
"Давай-давай-давай", хоч конво┐р пiсля цього пiдозрiло скошу║ на нього
очi: чи не кепку║ з нього ця азiатська контра?..
Ось тому й мовчить здебiльшого Беймбет. Залiзе в барацi на свою
верхотуру - верхнi нари, куди загнали його спритнiшi молодшi в'язнi, сяде
на розстеленому старому бушлатi по-турецькому й дума║.
I досi в пам'ятi йому та нiч, коли в аул при┐хали по Беймбета на машинi
росiянин у цивiльному й казах у кожушку й з наганом при боцi. Перевернули
шкереберть усе в юртi, чогось шукаючи, й, нiчого не знайшовши, повезли
Беймбета спочатку в Джамбул, а далi в Алма-Ату.