"Шовковий шнурок" - читать интересную книгу автора (Малик Володимир Кирилович)11Увечері перед вирішальною битвою Арсен проїхав мимо редутів, де гармаші насипали захисні вали, до гейлігенштадтської ущелини, з горба уважно роздивився позиції яничарів і табір кримських татар в тилу у них, а потім, кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр. Ішов швидко, наскільки дозволяли дерева й густі кущі. Тут було безлюдно й тихо. Пахло сирістю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонів невеличкий струмок. Аж не вірилося, що нагорі, за кілька десятків кроків, тисячі воїнів з обох боків яру копають шанці, встановлюють гармати – готуються до завтрашньої битви. Сутінки густішали, і незабаром настала ніч. Він не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування союзників. Ішов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущі, спотикаючись, а іноді й падаючи. Десь опівночі його зупинив оклик німецького вартового: – Вер іст да? – Не стріляй, я свій! Арсен виліз з нетрів і опинився на галявині, де палахкотіло багаття. Навколо нього спали солдати. Вартовий провів його до офіцера, а той, дізнавшись, що перед ним сам Кульчицький, про якого серед союзного війська вже ходили легенди, спитав: – Чим можу служити? – Я хочу зустрітися з головнокомандувачем, – сказав Арсен. Офіцер розгубився. – Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Ніч! – Що ж робити? Вранці може бути пізно… – Арсен зажурено похилив голову. Справді, те, що він замислив, треба починати негайно. Офіцер теж мовчав. Червонясте світло від вогню вихоплювало з темряви його худорляве, з білявими бровами обличчя й сумні голубі очі. – Хіба одвести тебе до нашого оберста? – ніби роздумуючи, запитав тихо. Арсен стенув плечима. – З ним я поговорю так, як і з тобою. Ти по-нашому – ні гу-гу, я по-вашому – через п'яте-десяте. От коли б мені до поляків! Або до козаків… – До козаків? Так вони ж тут – поряд. Сусіди з нами. – Невже? – Арсен не зміг приховати радості. – Веди мене до них негайно! Козаки щойно прибули, і їх поставили в другій лінії, в резерві. В їхньому таборі, як і повсюди, горів вогонь. Кашовари варили куліш і кашу. Ніхто ще не спав. Готувалися до бою. Одні копали шанці, інші тесали кілля для вовчих ям, треті годували коней. У Арсена радісно забилося серце – свої. Він відпустив офіцера-німця і попростував до вогнища, над яким висів на тринозі чорний казан. Біля казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар. – Готовий, знаєш-маєш! – прицмокнув він язиком, скуштувавши гарячої страви. – Куліш вийшов на славу! Навіть Зінька дома, в печі, не зварить такого! Арсен усміхнувся – та це ж Іваник! І згрібши кашовара на оберемок, підняв над землею, закружляв навколо вогнища. – Іванику! От не сподівався зустріти тебе аж під самим Віднем! Здоров, брате! Іваник задригав ногами. – Арсене! Та невже це ти, знаєш-маєш? – і загукав щосили:- Братці, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе! На його крик звідусюди сипонули козаки. Першим прибіг Роман – обняв побратима, притис до грудей і поцілував у щоку. Підійшов Семен Палій. – Батьку! – кинувся до нього Арсен. – Як добре, що ви тут! – Я теж радий бачити тебе живим і дужим! Та ще й в яничарській шкурі! Отже, щось маєш на думці? – Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею із табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячі дві хлопців та пробратися у тил бусурменам – ото був би переполох! Палій не зводив пильного погляду з молодого друга. – Ти впевнений, що пощастить? – Звичайно, можемо всі головами накласти… Але якщо пофортунить, то будемо на коні! – Гм, заманливо… Тільки треба сповістити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходімо до нього. – І Палій, хитро примружившись, рушив до свого намету. Арсен і Роман пішли за ним. Біля намету, на розісланій киреї, хтось міцно спав, розкинувши руки. Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов'яги. – Пане, вставай! – голосно промовив Палій. – Так і царство небесне можна проспати! Але той і вусом не повів. Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік. Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову. Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого і дав доброго стусана. Хропіння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами. – Яка там холера штовхається! Чи захотілося панові мудра-гелю скуштувати моїх кулаків? Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Вій стиснув долонею Полякове плече. – Годі тобі, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений. – Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою… – Чекай, чекай, пане Мартине, – зупинив його пащекування Палій. – Сни потім розкажеш. А зараз – їдь до короля! – Чого б то? Палій пояснив. – І не подумаю! – несподівано заявив Спихальський. – Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого… До короля кожному покажуть дорогу. Палій подумав – добродушно кинув: – Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків… – І звернувся до сотників: – Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу – і гайда! – Батьку Семене, візьміть і моїх донців, – попросив Роман Воїнов. – А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають… Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою. – А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін. – Гадаю, проберуться. – Тоді готуй своїх донців! – коротко кинув зраділому Романові полковник. Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою. Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копитів – пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб. Нарешті Палій дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пішов у розвідку. На узліссі вилізли на високого дуба з сухою верхівкою і, примостившись так, щоб було видно на всі боки, почали спостерігати за полем бою. Розуміли обидва, що сила у них невелика і вводити її в діло можна тільки тоді, коли битва досягне найвищої напруги і один сильний несподіваний удар може принести перевагу. В чеканні минали години. Звернуло з півдня. Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзі турки відступили аж до стін Відня і обложені вже мали можливість перегукуватись із солдатами Карла Лотарінгського, ще було рано говорити про перемогу. Палій бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свіжі резерви – яничарські полки і кримська орда, які, вступивши в бій, перехилять чашу терезів на свій бік. Саме вони весь час і привертали його увагу. Особливо небезпечними були яничарські бюлюки, що засіли в окопах другої лінії оборони. Глибоко зариті в землю, вони займали дуже вигідну позицію, підтримувану кількома батареями гармат. В лоб їх узяти було просто неможливо. А за ними в широкій долині причаїлася орда, і Мюрад-Гірей, виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливі місця численні загони кінноти. Ці сили могли вирішити наслідок битви. Коли сонце звернуло з полудня і почало сідати за Віденський ліс, осліплюючи війська противника, Палій вирішив, що настав сприятливий час. – Пора, Арсене! Вони швидко спустилися на землю. Палій зібрав сотників. – Ну, хлопці, слухайте уважно: до яничарських окопів підлазити з тилу обережно, непомітно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи вриваємося, мов чорти, – з криком, свистом, мушкетною стріляниною. Побільше гвалтуї Побільше шуму! Щоб нагнати страху на яничаріві Зрозуміли? – Зрозуміли, батьку! – І знайте – відступати нам нікуди. Забилися ми аж на край світу, додому далеко. І шлях туди лежить тільки через перемогу. Інакше – всім смерть… Тож сміливо, без страху – вперед! Сотня за сотнею. Рубайте ідоліві Не жалійте! Вони прийшли сюди не в гості, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужій землі захищаємо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповідку сміливців: або пан – або пропав! – Пам'ятаємо, батьку! – Тоді виводьте сотні на узлісся! А ти, Романе, – звернувся Палій до Воїнова, – зі своїми донцями жди мого сигналу. Як тільки почуєш козацьку сурму, вихором вилітай із засідки, промчи понад окопами – порубай тих, кому пощастить утекти від наших шабель, а потім удар у фланг ханові Мюрад-Гірею! Татари страх не люблять флангових ударів… – Гаразд, батьку! Зроблю… – Ну, з богом! Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крізь зарості і вийшли на узлісся. Звідси, ховаючись у вибалках, серед виноградників і садів, проникли в тил яничарських окопів і артилерійських батарей. Арсен ішов попереду в своєму яничарському вбранні: показував шлях. Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарів, що випадково наткнулися на козаків, було знято влучними пострілами з мушкетів. На ці постріли ніхто з турків не звернув уваги серед загальної гуркотняви. Палій підняв шапку – махнув. – Можна починати, хлопці! Козаки виринули із засідок і поплазували до окопів та артилерійських редутів. Арсен, Іваник і Спихальський не відставали від полковника: вони домовилися оберігати його в бою. Ось і окопи! До них – кілька кроків. Яничари займаються хто чим: одні спостерігають за боєм, що поволі наближається до них, другі – полуднують, треті – дрімають проти сонця… Ніхто з них, мабуть, не думав, що сьогодні їм доведеться брати участь у ділі. Ось-ось вечір покриє осінню землю туманними сутінками – і бій сам по собі затихне… І раптом з тилу, звідки найменше можна було сподіватися нападу, пролунав бойовий клич, і сотні козаків, стріляючи з пістолетів і мушкетів, розмахуючи шаблями, кинулись в окопи! Багато хто з яничарів так і не встиг зрозуміти, хто напав на них, бо загинули в першу ж хвилину. Інші з жахом упізнали козаків. Крик розпачу, благання пролунали на артилерійських редутах і в окопах. Гармаші перші дали драла. Яничари почали тікати теж. Страх засліпив їх – тікали хто куди: до передової лінії, до міських валів, а найбільше – в тому напрямку, де стояла кримська орда. Якраз цю картину і спостерігав Ян Собеський. Арсен скинув шапку-яничарку і бешмет, щоб свої не прийняли за яничара, в одній сорочці гасав по окопах, намагаючись не відставати од Палія, – рубав, стріляв, відбивався. Його шабля не знала спочинку, не давала промаху. Не одна яничарська голова скотилася під ноги, в бур'ян, не один ворог падав на коліна і благав: «Аман! Аман!» Не відставали від Арсена Спихальський та Іваник. Спихальський рикав, мов роздратований бугай, його громоподібний голос перекривав гамір бою. А Іваник верещав тонко і безстрашно кидався на будь-кого, хто ставав йому на шляху. Окопи були завалені трупами. Земля заюшилася кров'ю. Яничари вже не чинили ніякого опору. Хто лишився живий, тон чимдуж тікав з криком: – Ойє, правовірнії Козаки в тилуї Рятуйтеся! Палій наказав сурмачеві подати сигнал Романові Воїнову. Мідна труба засяяла золотом проти сонця. А її металеві звуки луною прокотилися над полем бою і досягли узлісся, де в засідці ждали цього сигналу донці. З оголеними шаблями, зі свистом і гиканням вискочили вони на рівнину, нестримним вихором промчали понад окопами, наздогнали втікачів-яничарів і, постинавши їм голови, завернули у фланг татарам. Мюрад-Гірей бою не прийняв. Несподіваний прорив козаків у самому центрі турецьких позицій приголомшив його. Орда, збиваючи тисячами кінських копит густу пилюку, кинулась тікати, топчучи тих, хто опинився на її шляху. Напереріз орді від червоного намету метнулося кілька вершників і серед них у білій абі ', вкритій дорогоцінними камінцями і розшитій канителлю, у білому тюрбані сам Кара-Мустафа. – Зупиніться! – благав він, нещадно б'ючи коня. – Куди ж ви? Ще один удар – і Собеський покотиться назад! О аллах! Але орда промчала повз нього, не стишуючи бігу. За ордою подалися спагії, оголюючи позиції перед гусарами Собеського. Слідом за яничарами другої лінії й татарами спочатку поволі, а потім швидше і швидше почав відступати весь правий фланг турецького війська. Даремно Кара-Мустафа метався від хана Мюрад-Гірея до своїх пашів, даремно просив зупинитися, погрожував, благав… Ніщо не помагало! Пойняте жахом військо відкочувалося з позицій зі швидкістю снігової лавини і з такими ж катастрофічними наслідками. Кіннота топтала піхотинців, аби лиш вирватися з табору на широкий простір, де їй ніщо не загрожувало. Піхотинці кидали артилерію, рушниці, намети, одяг, поранених і хворих, награбоване в поході добро – рятувалися самі, як хто умів. Візники, фуражири, пастухи, маркітанти і цирульники теж залишали все: намети, вози, коней, волів і верблюдів, – мчали впорожні на схід, якомога далі од Відня. Зрозумівши, що битва програна і що його от-от схоплять воїни противника, Кара-Мустафа зі своїм почтом і особистою охороною теж кинувся навтіки з поля бою. На повному скаку промчав мимо свого червоного намету, мимо гордого бунчука, що височів над ним, клянучи в думці і хана, і пашів, і боягузливих воїнів, не-достойних захисників преславного аллаха… Все покинув, усе втратив і, охоплений люттю і страхом, як останній боягуз, ганебною втечею рятував своє життя… В турецький табір вступали союзні війська. Король Ян Собеський з гусарами захопив червоний намет, а в ньому – знамено пророка, яке він з Таленті на другий день відіслав у подарунок папі римському. В казні великого візира було знайдено п'ять мільйонів гульденів. Два мільйони король узяв собі, три – передав австрійцям. У таборі турки залишили п'ятнадцять тисяч наметів, сто шістдесят гармат, величезну кількість ядер та іншого військового спорядження, сотні мішків кави, а також купи тіл бранців, зарізаних під час відступу. Разом з убитими турецькими воїнами вони захаращували всю місцевість довкола Відня, і від того повітря почало сповнюватися нестерпним трупним смородом. Собеський наказав відвести військо в поле, на півтори милі од міста, і там став табором. |
|
|