"Шовковий шнурок" - читать интересную книгу автора (Малик Володимир Кирилович)12Через два дні, спустившись по Дунаю з Лінца, у Відень під грім гарматної стрільби в'їхав імператор Леопольд. З ним прибули члени верховної ради. Тримався імператор пихато, ніби сам щойно одержав перемогу над ворогом. Ходив по Відню, оглядаючи місто, гоголем, випинаючи вперед нижню губу. Увечері, на засіданні верховної ради, відзначив найвищими почестями військового губернатора столиці генерала Штаренбер-га, подарувавши йому також маєток і значні суми грошей. Штаренберг був радий, але відчував себе трохи незручно, бо нікого з інших полководців, навіть Карла Лотарінгського, нагороджено не було. Обминули його також і при розподілі трофеїв. Штаренберг посмів просити тільки за одного Кульчицького, розповівши ііро його сміливі подвиги і незвичайну винахідливість. Леопольд подумав і сказав: – Гадаю цей полячок буде вельми задоволений моєю милістю: я дарую йому будинок у старому місті, поблизу собору святого Стефана, а також увесь запас кави, захоплений у турецькому таборі. Він нікому, виявляється, не потрібен. Там його, як кажуть, сотні мішків… Майже всі пивоварні в Австрії зруйновані противником, пива обмаль, – тож хай ваш Кульчицький у подарованому будинку відкриє кав'ярню і привчає моїх підданих до цього смачного і корисного напою! Штаренберг скривився, хотів було заперечити, сказавши, що жоден австрієць у житті своєму ще ні разу не випив жодної чашечки кави, за винятком хіба самого імператора та його сім'ї, а тому навряд чи матиме Кульчицький з цього дарунка який-небудь зиск. Та побоявся розгнівати імператора і промовчав… Карл Лотарінгський, як почесний гість верховної ради, тримався з гідністю, жартував, усміхався, але Штаренберг бачив, як він глибоко вражений тим, що його обійшли нагородами й почестями. Тільки великосвітське виховання та природжене почуття гумору допомогли герцогові приховати образу і не подати виду, як зараз у нього гірко на душі. Всі бачили і розуміли цю несправедливість, але ніхто не насмілився вказати на неї імператорові. Ніхто не хотів у час загального тріумфу з приводу небаченої і, нічого гріха таїти, мало сподіваної перемоги над величезним військом Кара-Мустафи потрапити в немилість. Нарешті постало питання, як відзначити Яна Собеського. – Я послав до нього ад'ютанта і повідомив, що хочу зустрітися з ним завтра і подякувати йому за його ратні труди, – сказав Леопольд. – Але як прийняти переможця? – З відкритими обіймами! – вигукнув прямодушний Карл Лотарінгський. – Як же можна інакше? Він урятував Відень і всю Австрію! Леопольд нахмурився. – Я не можу удостоїти його імператорських почестей: я імператор по роду, спадковий, а він король виборний. Різниця, як бачите, велика! – Але ж він не шкодував життя і життя свого сина за імперію вашої величності! – не здавався Карл Лотарінгський. – Зі шпагою в руці він ішов попереду війська, показуючи приклад безстрашності і самопожертви! Леопольда пересмикнуло. Здається, це натяк на те, що сам імператор під час облоги і генеральної битви відсиджувався в Пассау та Лінці? – Ми достойно подякуємо нашому братові, королеві польському, – заявив він, щоб припинити цю неприємну розмову. |
|
|