"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

У Самсонова рішучий характер

Одноманітна, каламутно-сіра гладінь Ріо-Оскуро. На обрії здіймаються гірські хребти. Чорна стіна сельви то підступає до самого суденця, то відсувається кудись у далечінь, мов розкриває перед ним свої обійми.

Часом на берегах трапляються поселення, мізерні, майже непомітні в безмежному океані лісу.

Це житла індіян і злиденних каучеро. Одні — на високих палях, інші — просто на широченних, розлогих кронах дерев, немов гнізда величезних птахів.

— Дивися! Індіяни! — гукає Олесь з носа “Голіафа”, де він годинами простоює, споглядаючи величні картини тропіків.

Двоє темних смаглявих тіл на високому човні. Один індіянин майже лежить на борту, другий стоїть із списом у руці і орлино-гордовитим поглядом озирає ріку. Довгі пера прикрашають його голову. Капітан Пабло пояснює, що червоношкірі ловлять рибу. Як ловлять? О, хитрі бестії! Ставлять на бистрині великі кошики з отруйною травою, потім спускаються нижче по течії і чекають, доки очманіла риба припливе їм у руки.

І знову жовті хвилі ріки і спекотне сонце… Поліцейські патрулі спиняють суденце. “Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтеся сельви!”

Втомлені, посірілі обличчя мандрівників. Спека відібрала в них сили й бадьорість, перетворила на добровільних бранців маленької дерев’яної в’язниці, що гойдається на хвилях. Не рік, не два снують по Ріо-Оскуро кораблі й ланчії, давно пролягли тут траси найсучасніших корабельних компаній, але ріка залишилася тією ж, що була сотні й тисячі років тому, — пустельна і непривітна. Та ж сама ворожість зяє в рудих її нуртовиннях, і тією ж моторошною, зловісною пусткою віє з безлюдних лісових хащів. Хіба що раніше перші мандрівники, простуючи цими безгомінними просторами, сподівалися якогось чуда, і очі їхні вишукували поміж високими стовбурами асаї казкову постать “золотої людини”. Тепер тут усе відомо і все нужденно.

Онде тубільці снують біля берега, витягуючи з води довгі човни. Онде мулат у солом’янім капелюсі закидає сітку і голодними очима дивиться на похмуру ріку. А онде причал, що ледь сіріє в густих заростях джунглів.

Цілий натовп з’юрмився біля дерев’яного настилу, — бронзові плечі, полотняні штани, драні капелюхи. Не встиг кораблик пристати до дерев’яних стояків, як юрба індіян галасливо вбігає на палубу. Всі худі, виснажені, з нездоровим блиском в очах.

— Вони майже всі хворі на пропасницю, — пояснює капітан Пабло.

Крутояр приносить хінін і хоче обдарувати гостей. Але індіяни, котрі щойно з неприхованою радістю й цікавістю зійшли на борт “Голіафа”, побачивши в руках білого чужинця коробку з благодатним порошком, умить нишкнуть, хмурнішають, проймаються сумною байдужістю. Вони не хочуть брати хінін. Відвертають очі, мов звірі, перед якими господар поставив страву і тут же замірився канчуком, щоб уперіщити того, хто торкнеться до неї. Крутояр дивується. Чому туземці отак зненацька зчужіли? Чому не беруть ліків?

Капітан Пабло пояснює професорові, що туземці не мають золота. Адже за хінін треба платити золотом і тільки золотом, як заведено тут здавна торговцями і місіонерами. А де в цих злиденних людей золото? На всіх золотих копальнях хазяйнують білі.

— Скажіть їм, капітане, що хінін ми даруємо.

Капітанова заява викликає серед натовпу пожвавлення. Широкі, гостро розрізані очі під чорним волоссям зблискують підозрою й острахом. Індіяни не вірять. Білі сеньйори не можуть дати задарма ліків, білі люди напевно хочуть вчинити недобре з бідними індіянами.

Крутояр переконує нещасних, шо це подарунок. Він не візьме за хінін жодної пезети.

Жодної пезети?

Якийсь добрий дух, а не людина з’явилася перед затурканим натовпом. Добрий дух з сивими вусами і привітно-лукавим поглядом очей. Він простягує відкриту коробку, в якій лежать блискучі, дорожчі за золото пакетики ліків. Крутояр майже силоміць вкладає їх у долоні індіян. “Беріть! Це, звісно, не врятує вас, але бодай на день-два полегшить страждання. Беріть, люди добрі!”

Очі на вилицюватих обличчях тепер світяться радістю.

Для Ілька це сама нагода. Завзятий кіноаматор, він миттю дістає кінокамеру, прикидає на око експозицію, накручує пружину, стає трохи оддалік:

— Сеньйоре Пабло, попросіть усіх стати біля трапа.

Ілько приміряється об’єктивом до індіян, мружиться від нетерпіння. — Швидше, швидше, доки сонце не заповзло за хмару!.. Блискучий кадр до загальної етнографічної колекції географа… Що таке? В чім річ?.. Гості невдоволені, їх щось злякало, може, образило?

— Сеньйоре Пабло…

— Ах, сеньйоре Самсонов!

— Ці індіянські красуні, мабуть, соромляться виступати переді мною в своєму натуральному вигляді. О люди! Ваші голі тіла є найкращою оздобою планети. Ставайте, хутчіше ставайте!..

Ілько бігає, розмахує руками, метушиться, цупить до трапа якогось юнака, поряд ставить високу жінку, потім ще підлітка… Однак усе даремно. Індіяни вперто супляться, обличчя їхні — ворожі, у декого злякані. Якийсь сухорлявий дідусь з кістлявим лицем, трясучи лобатою головою, простягує Ількові коробочку з хініном.

— Та що сталося? — зводить у подиві брови Самсонов.

— Старий не хоче хініну, — пояснює Пабло. — Він каже: “Нехай краще естрангейро (чужинець) візьме назад хінін і не забирає їхніх облич”.

— Он воно що! — вигукує Крутояр. — Припиніть, Ілько! Це схоже на екзекуцію.

— Але ж я… ніякої шкоди… — упирається географ, крутячи в руках кінокамеру. — Матимемо зайвий документ…

— Ви кривдите людей. Дайте їм спокій!

Ілько, мов ображений хлопчик, спускається вслід. Нічого не вдієш! Тут свої звичаї, свої закони.

Нарешті суденце відчалює. Попереду знову жовті хвилі ріки і нестерпне сонце…

Маленький невтомний “Голіаф” посувається річкою. Мандрівники шостий день у дорозі. Вечоріє. Затуманений диск сонця незабаром сховається за обрій.

Капітан Пабло пильно вдивляється в берег, йому не подобаються дві індіянські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. Диявольськи дужі руки в тих індіян. Як вони женуть свої човни!

Пабло стежить за пірогами. Їх уже три. Ось до них приєднується четверта, потім п’ята. І в кожній — озброєні індіяни. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки й стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?

— Сильвестре! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний вперед!

— Що там, капітане?

Пабло рвучко обертається назад. До нього в рубку піднімається по східцях професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив.

— Пабло, чого вони ідуть під берегом? — тихо питає Крутояр, дивлячись на індіянські піроги.

— Мабуть, надумали щось недобре, сеньйоре. Вони озброєні луками, — похмуро озивається Пабло. — Боюсь, сеньйоре професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?

— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три… п’ять… десять. Чималенько…

Він підвів голову і раптом побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалося, індіяни намагаються блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індіяни й намислять щось погане. А втім, що вони все-таки намислили?

Тим часом “Голіаф” наблизився до індіянських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до карабля. Індіяни, які не сиділи на веслах, посхоплювалися зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони неймовірно галасували, люто, войовничо потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів “Голіафа”.

Професор стояв вражений.

Капітан Пабло схопив його за плечі і, немов пробуджуючи від сну, щосили трусонув.

— Негайно всім у трюм! — закричав розпачливо. — Кураре! Чуєте, сеньйоре професор? Кураре!

Страхітливе слово ніби електричним струмом пронизало мозок. Треба якнайшвидше сховатися в трюмі.

Збігаючи по східцях на палубу, професор спробував заспокоїти себе: “Чому неодмінно кураре! Хіба ми заподіяли індіянам щось погане? Капітан застерігає, очевидно, про всякий випадок”.

Бунч, Самсонов і Олесь, почувши наказ капітана, сполошилися.

— Спускайтеся швидше! — наказав Крутояр, квапливо підходячи до них. — Індіяни, здається, замислили щось недобре. Ану, Олесю, негайно в трюм!

Усі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні. Сиділи, думали й мучились через своє безсилля.

Самсонов перший не витримав мовчанки:

— Гляну, що там робиться.

Схопившись за поручні, ривком вискочив по трапу на палубу. Ріка сяяла сріблом. Капітан Пабло, як і раніше, стояв у своїй рубці. Трохи заспокоєний, Самсонов, розправивши плечі, пішов до носа. В цю мить він побачив дві чорні, лискучі голови. Вузенькі очі войовниче дивилися на нього з-за борту.

Від несподіванки Самсонов відступив назад. Якесь марення, наслання, гра уяви. Хотілося думати, що це просто зринули в пам’яті кадри якогось кінофільму, щось із давніх пригодницьких стрічок про героїв Жюля Верна. Паганель, діти капітана Гранта, австралійські каторжники, прерії, джунглі Патагонії…

Ні, тут не Патагонія, інші місця, інші хащі. І не XIX століття, а майже кінець XX. І цілком виразно вимальовуються живі людські голови, і руки темно-брунатні тягнуться до нього, і в тих руках зброя — широкі, важкі тесаки мачете.

Було неважко здогадатися, що це напасники. Ось зараз вони вилізуть на палубу, мить, друга — і їхні мачете злетять угору, і станеться непоправне. А у нього, Самсонова, навіть палиці в руках немає. Він сам-самісінький, і ніхто не почує його крику, його волання про допомогу.

Очі індіян зустрілися з поглядом білолицього велетня. І, мабуть, на коротку хвилю завмерли в переляку. Цієї хвилі було досить для того, щоб Самсонов опритомнів і зважився на дію.

Мусив рятуватися. Він єдиний, хто здатен щось учинити, якось захистити своїх друзів. Стрибок уперед, удар ногою — і вже нападники, змахнувши руками, летять за борт. Плюскіт, зойки, жахні крики, люте волання. Чути, як унизу зашуміли голоси індіян, захлюпотіли весла. Та боже ж ти мій, там же ціла армія, ціла армада пірогі Вони оточили “Голіаф” і зараз почнуть брати його в облогу.

Самсонов кинувся до капітана, закричав йому прямо в рубку:

- Індіяни нас штурмують!..

Капітан Пабло нічого не почув за гуркотом мотора, зате його почув товстун Бунч, і почув професор Крутояр, що стояв біля протилежного боку. Його ще не встигли розтривожити крики дикунів на річці, ще весь був у полоні задуми, у своїх наукових розмірковуваннях. Двадцяте століття, й отака первозданна дикість, шаленство розбуяної природи, одвічна тиша й одвічне панування законів стихії. Відсталість чи краса? Людина не повинна підкоряти всесвіт тільки своїм раціональним задумам. Хай буде бодай трішки отакої неторканості, отакої завмерлої краси…

І враз — переляканий вигук Самсонова. Когось наче мають штурмувати, там зчинено тривогу.

— Ви чуєте, дорогий мій Бунче? Ходімо, щось негаразд.

До них уже біг Самсонов, показував рукою кудись по той бік капітанської рубки. Там… там… він не міг вимовити й слова, його аж тепер пройняв жах… Там лізуть дикуни зі своїми мачете, хочуть влаштувати різанину.

Зненацька хмара стріл посипалася на “Голіаф”, замигтіло щось дивне, заіскрилося пір’ям проти сонця. Гострі наконечники впивалися в дерево палуби, в корабельні надбудови, дзенькали по шибках ілюмінаторів. На щастя, жодна не вцілила в пасажирів, ані в команду корабля.

Треба було брати на себе роль командира. В роки війни Крутояр був хлоп’ям, через його село прокотився фронтовий шквал, і він добре пам’ятає, як вони ховалися з усією сім’єю в льоху, як мама прикривала їх подушками — може вцілити снаряд, то хоч не вб’є одразу, не покалічить. Дивно, йому зараз раптом здалося, наче він знову переживає ті страхітливі часи фашистської навали, і страх перед смертю, перед ворожими снарядами й кулями пройняв його з такою силою, що в нього аж ноги стали ватяними. Однак наступної миті він уже володів собою — далася взнаки звичка брати на себе відповідальність за найтяжчих обставин. Людей у трюм! Всіх — у трюм! Ці дикуни можуть змащувати свої стріли отрутою кураре, і тоді найменше влучання означатиме смерть.

Зібралися в трюмному приміщенні біля машинного відділення, з’юрмилися на одній лаві під маленьким ілюмінатором. Мотор чомусь заглох, і тепер добре було чути галасування тубільців за бортом, якісь крикливі команди, якесь наче стукотіння палицями по дереву. Чи то їхні бойові барабани кличуть до бою? Чи й тут, як в Африці, збереглися легендарні войовничі тамтами, Що передавали вість війни на сотні кілометрів?

По дерев’яному трапу зіскочив велетень-мулат Сильвестр, у руках він тримав щось схоже на рушницю. Лице сполотніло від напруження, але в очах — тверда рішучість. Сильвестр не звик жахатися всяких лісових свиней!

— Ми їм зараз покажемо, — бурмоче він, швидко відкриває один з ілюмінаторів, просовує в нього дуло і починає цілитися. Лівою рукою тицяє другу рушницю комусь із пасажирів: — Беріть! Стріляйте!

Самсонов уже простягнув руку, щоб узяти зброю, бойовий запал вмить опанував ним, він ладен був битися на смерть, він умів стріляти, старший лейтенант запасу, він зараз покаже цій наволочі. Уже взяв, уже схопився за затвор, уже прицілюється.”

Але тут гучний голос Василя Івановича:

— Не смійтеї Ми не вбивції Ми не маємо права!

— Та вони ж зараз вдеруться на палубуї

— Забороняю! Категорично!

Для Сильвестра наказ російського професора — не заборона. Він б’є зі своєї багатозарядки: раз, вдруге, ще раз, ще, ще… Крутояр відтягує його, але марно.

— Дияволи! Дияволи! — бурмоче він за кожним пострілом.

Чи кого вбив, чи, може, просто шарахає в простір — хтозна. На річці враз стихають голоси, здається, ті, на пірогах, схаменулися і почали відпливати, вже видно, як вони, хто стоячи, хто веслуючи завзято, хто й далі випускаючи з луків стріли, віддаляються, віддаляються…

Сильвестр випростовує свій кряжистий тулуб, його качиний ніс вкритий рясним потом, він задерикувато всміхається. Все скінчилося щасливо. Він, мулат Сильвестр, переміг цю банду. Тепер можна заводити мотор і рушати далі.

— А чому ми зупинилися? — питає Бунч з такою шанобою, наче перед ним стоїть сам володар джунглів — злий дух Курукіра. — Чому капітан Пабло вимкнув мотор і дав їм змогу оточити нас?

— Ви не знаєте капітана Пабло? — ще ширше розтікається переможна усмішка на брунатному обличчі Сильвестра. — Наш капітан Пабло в такі хвилини думає тільки про бога і про свою заступницю святу діву Аточську. Він вимкнув мотор, став навколішки перед стерном і почав молитися тій гріховниці, яку вже жоден прововірний католик не вважає святою. І якби навіть дикуни увірвалися до нього в рубку, він все одно й далї бив би поклони своїй мадонні. Але тепер ми врятовані, сеньйори. Виходьте на палубу і дивіться, як відстали від нас кляті розбійники.

Олесеві вся ця пригода здалася захоплюючою. Чесно кажучи, спершу він добряче злякався. Та коли мулат Сильвестр висунув у ілюмінатор ствол гвинтівки, йому здалося, що це він сам стрілятиме, відбиватиметься від зухвалих дикунів. Жаль, що ніхто потім у школі не повірить в його пригоди. Миколка Козлик (звісно, то було його прізвисько!) реготатиме і назве його брехуном, ще й намалює карикатуру, він уміє малювати такі смішні й дуже образливі карикатури, хоч сам боягуз і справжній хвалько і жодне кльове діло йому не під силу. Хай би він спробував виглянути в ілюмінатор, коли по річці пливуть на пірогах індіяни і у кожного в руці — лук із стрілами, змащеними отрутою кураре! Ви, хлопці, хіба що в піонерській радіогазетї чули про ту отруту, а тут вона поряд.

Аби все-таки мати колись підстави довести свою безстрашну поведінку на річці, Олесь зібрав до кишені всі відстріляні Сильвестром патрони. Це вже був реальний доказ. Хай спробує Козлик шкірити свої зуби. І хай Лінка Тонконіжка (теж прізвисько, звичайно!) підхихикує разом із Козликом.

Проте Василь Іванович не був настроєний так оптимістично, як його син. Вирішили з Бунчем порадитися тут же, не виходячи на палубу. Географ Ілля Самсонов — людина серйозна, здатна на гарні благородні вчинки, але в своєму молодецькому захваті він, не спроможний осягнути справжнього стану речей, побіг разом з Олесем нагору.

А вони, як старші, повинні все обміркувати. Що, власне, сталося? Бунч сидів набурмосений, явно настрашений і не міг збагнути всього, що трапилось. Дикуни й годі. Може, грабіжники, може, пірати? А що — пірати тепер в моді, Василю Івановичу, їх повнісінько на морях і океанах, усі газети захлинаються повідомленнями про напади піратів на цивільні кораблі. Хіба неправда? Пригадуєте випадок з грецьким судном? На нього увірвалися бандити з моторного човна і перестріляли ледь не половину усіх пасажирів. Серед білого сонячного дня, у водах Середземного моря! Досі, кажуть, грецький уряд веде розслідування цього страхітливого інциденту. Особливо багато всякої піратської нечисті плаває в водах і протоках Малайзії, біля Сінгапуру, Таїланду, там, де йде контрабанда наркотиками, де витікають золоті струмочки із так званого “золотого трикутника”, що поставляє наркотичну отруту всьому світові. А ще ж пірати політичні, пірати морські й повітряні, напади на літаки, захоплення заложників, тероризм в аеропортах…

— Що ж тут дивуватися, Василю Івановичу, — говорив заклопотано Бунч, витираючи картатою хусткою своє гулясте чоло. — Весь світ звихнувся на наркотиках, на тероризмі, на насильстві. Ось і до цих глухих закутків Південної Америки докотилося.

Проте Крутояр чомусь не хотів згодитися із своїм другом. Сидів у розстебнутій тенісці, супив кошлаті брови. Щось йому здавалося не так. Ці тубільці-пірати не схожі на тих, що плавають з автоматами на швидкохідних катерах по всесвітніх акваторіях. Ні, не те, не те…

— Хто ж це може бути? — запитав Бунч.

— У мене враження, що це якісь ляльки, маріонетки, хтось наче підсилає їх. Пам’ятаєте напад, чи то пак, зухвалу ревізію поліції в порту… не пригадую, в якому… прокляття священика, підозрілі погляди митників, охоронців, уся атмосфера підозрілості і вистежування.

— Хтозна, може, ви й маєте рацію. То що ж нам робити далі?

— Відступати пізно, — твердо рубнув великою долонею повітря Крутояр. — Ми мусимо пробитися до верхів’їв Ріо-Падамо. Там є аеропорт місцевого значення. Якщо ми не знайдемо жодних слідів голландця й отого загиблого племені, я фрахтую літак і ми повертаємося до моря.

Тепер можна було вийти нагору, подивитися, що там діється, чи заспокоївся врешті набожний старий капітан? Крутояр поклав руку на опасисте плече Бунча, і той відчув його потиск. Так, ми в нелегкій ситуації, але панікувати — то ще гірше. Вперед і тільки вперед!

В капітановій рубці все та ж ділова атмосфера. Пабло стоїть за кермом, видивляється в далекі повороти річки. Слава богу, минулося. Він, який звик до всяких несподіванок, і то розгубився. І тільки коли суденце вибралося з небезпечних місць, зітхнув полегшено і всміхнувся.

— Свята діва Аточська, не позбавляй нас своєї благості, - шепочуть сухенькі губи старого капітана. — Не віддавай нас нехристам. Оце останній раз я плаваю по цих клятих водах. Годі. Не хочу таких заробітків, не хочу таких грошей.

“Голіаф” усе далі забирається вгору по річці. Люті напасники майже зникли з поля зору. Все щасливо скінчилося. Капітан Пабло може тепер вгамувати свої побоювання і навіть пожалкувати, що так похапцем багато чого наобіцяв діві Аточській: не плавати, не заробляти, не потикатися в ці місця!.. Дурень він та й годі. Кінчилося — і квит. “Голіаф” на свободі, “Голіаф” усе може і на все здатний…

А втім, стривай!

Щось наче скоїлося з машиною. Мовби хтось сіпнув суденце, схопив і не пускає.

Сильвестр визирає з моторного відділення, обтирає паклею руки, його плескате з качиним носом обличчя чимось стривожене.

— Сильвестре, що там?

На замазюканому мулатовому лиці винувато поблискують великі мигдалеві очі, губи ворушаться безгучно і майже нечутно. Гарний парубок, надійний, відданий. Інша річ — Фернандо, хирлявенький, гостроносий, з недобрими очима, що наче винишпорюють щось, придивляються, де можна схопити ласий шматок. Фернандо — пташка з поганої зграї. Ось і зараз не знати, де він заховався, в яку шпарину заліз.

— Так що там такого, Сильвестре? — питає капітан Пабло.

— Погано ідемо, капітане.

— Дай повний хід.

— Я й так витиснув усе, сеньйоре капітан…

Очі капітана Пабло втуплюються в берегову смугу, і раптом жах проступає в його сірих, вицвїлих зіницях. Капітан Пабло помічає, що берег спинився, спинилися високі пальми, спинилися завислі над водою ліани, потворні корчі на шумовиннях… Отже, “Голіаф” теж спинився.

Капітан Пабло збігає в трюм. Що сталося з мотором? Він бере важіль передачі, переводить уперед, вмикає вал гвинта і прислухається до шумів під днищем. Корабель рвучко сіпається вперед, але не може зрушити з місця.

Здогадки, одна страшніша за іншу, проносяться в голові Пабло: “Сіли на мілину. Зламали гвинт. Уперлися в корч”. Капітан гарячково дошукується відповіді, що може врятувати їх від смертельної небезпеки.

— Сильвестре… Ми, здається…

Високий мулат, піднявши брови, нерухомо завмер біля мотора. Для нього капітан Пабло — другий бог, якому він підкоряється душею й тілом. Що каже сеньйор капітан?

Небезпека напружує кожен м’яз у тілі капітана Пабло, робить цього чоловіка невпізнанно вольовою, рішучою людиною.

— Гвинт! — каже він з холодною рішучістю, немов цим словом хоче затаврувати свого найлютішого ворога.

— Так, сеньйоре капітан, гвинт заплутався в ліанах, — кволо погоджується Сильвестр.

- Індіяни близько. Це їхня робота. Старий прийом. Ліанова перепона через ріку. Корабель попав у неї, мов риба в сіті.

Треба щось робити, рятуватися якнайшвидше. В них лишилося не більше чверті години. Коли індіяни наздоженуть їх, то вчинять з “Голіафом” все, що завгодно.

У трюмному відсікові відбувається коротка нарада, позповівши все, як є, капітан Пабло безпорадно схиляє голову і жде якусь мить, що скажуть пасажири.

— А хіба не можна пірнути під корму і розітнути ліани? — питає географ.

— Хто ж пірне? Тут, сеньйоре, не штука й кайманові на зуби потрапити. — Сильвестр боїться води гірше, ніж самого диявола.

Вода забрала його старшого брата й обох синів. Він гадає, що у воді людину чекає вірна смерть.

— Смерть там! — вимовляє терпким, глухим голосом Крутояр, що саме визирнув з дверей і пильно дивиться в далечінь, на крихітні цятки індіянських пірог.

— Свята мадонна, що ж робити? — нервує старий Пабло.

— Ви пробували підняти корабель мотором?

— Пробував, сеньйоре. Мало не порвав машину. Нічого не допомогає.

— Ще раз спробуйте!

— Даремно, сеньйоре.

Стає тихо, як у судний час. І кожному раптом прокльовується в серці тоскне передчуття страшної розв’язки. Немає порятунку, немає сили, яка б звільнила їх з безглуздої ліанової сітки.

Переляк, холодний жах опановують кожним, немов отрута.

Парка надрічкова тиша вливається у відчинені двері. Тиша ця найстрашніша. Вона нагадує, що скоро її розітнуть крики, прокльони. Тиша ця, немов провісник грози, відбила у собі всі страхи і всі небезпеки.

Капітан Пабло спроквола піднімає руку і тягнеться пальцями до чола, щоб сотворити хресне знамення. Все обірвалося в ньому, все заглухло. Кінець! Якщо сеньйори не здатні зарадити лихові… Якщо вони… Капітан Пабло підносить пальці до чола, і враз… його рука опускається. Перед ним стоїть милий, добродушний сеньйор Самсонов. Він йому щось говорить, він мало не кричить йому в лице. А капітан Пабло не може втямити жодного слова з швидкої балачки Самсонова. Але серцем своїм він збагнув уже, що Самсонов знайшов якийсь вихід.

Так, Самсонов знайшов вихід.

Крутояр витлумачує капітанові те, що допіру сказав молодий географ. Йому потрібна міцна линва. Довга линва і ніж. Краще тесак, мачете. Він спробує пірнути під корму і зірвати ліани.

Капітан Пабло безгучно повторює в душі кожне слово: зірвати ліани… довга линва… зараз же… негайно…

Линва є. Капітан Пабло біжить на корму і приносить товстий канат. Найнадійніша річ у світі, яку не перегризе навіть алігатор. Ось мачете. Але ж… це небезпечної Капітан Пабло тремтить з переляку. Хіба можна стрибати в пащу дияволові?

Вийшовши на палубу, Самсонов знімає сорочку, коротенькі штани, обв’язується линвою круг поперека, обмацує лезо мачете.

Все це він робить впевнено, твердо, з якоюсь холодною рішучістю, немов перед звичайними, але дуже відповідальними змаганнями. Ось зараз він кинеться в заплив на далеку дистанцію, тисячі людей плескатимуть йому в долоні, ревтиме стадіон, вітаючи молодого вченого-спортсмена. Так було завжди в Києві, в Москві, де Самсонов виступав як найсерйозніший суперник усіх плавців.

Так буде й зараз. Він вірить у себе, і тому його рухи розмірені, і тому на гарному, ледь зблідлому обличчі проступає самовпевнена, гордовита посмішка.

— Якщо сіпну тричі, тягніть нагоруї

Невже ж він збирається без маски і кисневого апарата сидіти під водою цілу вічність? Які ж у нього легені? Атлет, красень, суцільна витримка!.. Крутояр мимоволі прикипає очима до пружного, лискучого тіла Самсонова.

— Обережно з тесаком, Ільку! — каже він по-батьківському і легко підштовхує Самсонова до борту.

Сильвестр попускає линву. Всі тиснуться біля поручнів, затамувавши дихання. Линва йде під воду, гнучко, зміїсто, ніби навіки ховається в стрімкому потоці ріки.

Самсонов виринає. Ковтнув повітря і знову зник. Ще раз з’явився, затримався довше. Блідий, мертвотно білий, як мрець. Тільки очі горять вперто. Він зараз на дистанції, він рветься до фінішу, і ніщо не затримає його.

— Що там, Ільку? — схиляється нижче професор Крутояр.

— Зараз… — прохрипів Самсонов, і знову смагляве тіло, блиснувши в сонячних променях, осіло під корпусом корабля.

Це вже стає нестерпним. Боже, коли ж він нарешті скінчить рубати ті ліани? Крутояр раз по раз піднімає очі, вдивляється в далечінь. Індіяни вже недалеко, онде дві піроги вирвалися наперед і, бурунячи воду, наближаються до “Голіафа”. Чітко вирізняється висока постать на передньому човні, гордовита, зібрана, міцна.

Самсонов тим часом, випірнувши на поверхню, втомлено чіпляється за борт “Голіафа”, кілька секунд відпочиває, стріпує чубом і знову занурюється.

Піроги виростають, ближчають, чути безладне ґелґотіння, верескливі крики. Веслярі, стоячи на одному коліні, гребуть широко, з упертим завзяттям. Страхітливе змагання життя й смерті, двобій відчаю і жорстокості.

— Сильвестре!.. Заводь мотор!.. — хапається капітан Пабло.

— Не смійте! — гнівно обриває його Крутояр. — Ви хочете розтяти Самсонова навпіл?

— Свята мадонна! Що ви кажете!.. Сильвестр тільки приготується…

— Ні кроку звідси! — гримить владний, тремтливий голос Крутояра. — Доки Самсонов не випірне нагору…

— Тягніть! — кричить раптом капітан Пабло.

З виразу Ількового обличчя чи, може, просто з якогось дива він уже збагнув, що корабель врятовано. Сам хапається за линву і разом з Сильвестром буквально викидає Самсонова на палубу, мов рибу, впійману на гак.

Сильвестр біжить у трюм. Мотор реве радісно, переможно, наче сповіщаючи своїм гуркотом усю навколишню сельву про перемогу молодого сеньйора Самсонова. За кормою білим горбом встає пінистий бурун.

— Ура! — вигукує Олесь.

“Голіаф” набирає швидкість, хвиля за кормою котиться назад, поволі вигладжуючись, розгортаючись віялом на всю широчінь ріки. Онде вона докотилась до перших пірог, гойднула їх рвучко. Індіяни, вчепившись за борти, попадали на дно. Декотрі вимахують списами, щось гукають погрозливо.

— Молодчина, Ілля Григорович, — ледве переводячи дух, каже Крутояр.

Бунч, осяяний невластивою йому добрістю, міцно обнімає Самсонова за плечі. Олесь зачарованими очима дивиться на свого старшого друга.

— Я вже думав, кінець, — зізнається Самсонов. — Почав рубати, а вода зносить. Мачете тупий. Нічого не видно.

— Ви як людина-амфібія, — говорить Бунч, розщедрившись на доброзичливий комплімент. — Бєляєвський Іхтіандр і той би не впорався з такою справою.

— Коли б припекло, то впорався б, — жартом відмагається Самсонов.

— Справді, припекло! Хай йому грець!

— Ходімте в трюмі

У трюмі Крутояр перший витягує цигарки, пригощає Бунча. Усі сидять мовчки, ніби позбулися сил від хвилювання. Крутоярові раптом стає нестерпно важко на душі. Він ніби знову переживає подію, яка допіру мало не скінчилася страшним лихом. Власне, чому лихом? Невже ж це могло статися? В Крутояровій свідомості зринають різні думки, припущення, здогади, він намагається осягнути зміст минулої події, і чим більше заглиблюється в неї, тим виразніше йому здається, що справа ця не випадкова. Хтось послав затурканих, озвірілих індіян, чиясь підступна рука скаламутила їхні душі.

Крутояр замислився ще більше, сум огорнув його серце, і тихо-тихо проклюнулась у ньому краплина вагання. Не сподівався він, що справа обернеться так гостро проти них, і гадки не мав, у які нетрі ворожнечі заведе їх ця каламутна, незбагненно-грізна ріка. Йому пригадався один випадок, що трапився кілька літ тому у Єгипті. На трьох європейців, які пливли десь у верхів’ях Нілу, напали туземці. Двоє білих людей загинуло, один, тяжко поранений, ледве врятувався від переслідувачів. Потім стало відомо, що тубільці діяли не з власної волі. Їм наказали вбивати всіх білих офіцери англійської армії. Так, так, наказали строго, офіційно, урядовим циркуляром. Тільки наказ цей було віддано… в роки другої світової війни. Тоді ще в окупованій Ефіопії хазяйнували італійці, тож Англія, намагаючись захиститися від проникнення в Єгипет італійських і німецьких шпигунів, мобілізувала для цієї справи прикордонне туземне населення. За сорок років у джунглі тропічної Африки не дійшла звістка про закінчення війни, і туземці, з сумлінністю слухняних солдатів, вчинили безглуздий злочин. Щось подібне було й на Філіппінах: там, на одному з островів архіпелагу, група японських солдатів на чолі з своїм командиром понад двадцять років сиділа в джунглях, не вірячи в поразку Японії. І найбільше тупої, самурайської витримки проявив саме їхній командир — зоставшись геть самотнім, блукаючи тропічними джунглями, він, мов той здичавілий пес, нападав на людей, на поселення, на поліцейські пости, аж доки його не впіймали й не відправили в Японію.

— Тату, я вийду на палубу, — сказав Олесь, витираючи з лиця недобрий піт. — Нудить чогось.

— Тільки ж біля борту не стій!

— Гаразд, — в’яло посміхнувся хлопець. — Купатися не буду, не ті місця.

Він піднявся по трапу. Вдалині маячили темні смужки індіянських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з’явились перші зірки.

Раптом з маленьких дверцях визирнув матрос Фернандо, махнув хлопцеві капелюхом:

— Сеньйоре, а зайдіть-но до мене.

— До вас? — здивувався хлопець.

Його запрошував майже незнайомий дядечко, якийсь надто сторожкий, дуже затаєний, що не вступав з пасажирами ні в розмови, ні в ділові контакти. А тут — запрошує.

То й підемо. Чого ж? У Фернандо досить затишна каютка, дерев’яне ліжко вкрите цупким брезентом, на тумбочці — біблія в чорній оправі. Фернандо намагався бути ввічливим і навіть трішки наче запобігав перед хлопцем. Щось, може, хотів вивідати? Чи йому нудно самому? Припросив Олеся до свого брезентового ложа, дуже ввічливо запитав, як йому ведеться, чи не нудьгує без товаришів. У нього вдома теж є синок, ходить до католицької сільської школи, вони там вивчають російську мову.

— Може, він хоче поїхати до нас у Радянський Союз? — прямо запитав Олесь.

— Обов’язково поїде, сеньйоре. — В голосі Фернандо прохопилися нотки занепокоєння, він мовби до чогось прислухався. — Всі ми діти христові, сеньйоре. Я дивлюся на вас і тішуся від того, які гарні ваші люди. Нікого не ображаєте, ніякої грубості… Комуністи, так?

— Я не комуніст, я ще тільки піонер, — сказав з легким усміхом Олесь, і йому чомусь стало неприємно від того, що він говорить про дорогі речі так просто з цим хитруватим дядечком.

Потім Фернандо став пригощати Олеся, виклав перед ним на ліжку маніокові коржі, якісь пундики з гіркої муки, якісь горішки, насіння, все те було в поросі, брудне, залежале, і Олесеві не хотілося куштувати бодай щось, але й відмовлятися було якось незручно. Ось хіба що ці горішки, маленькі й міцні. На них і зубів не вистачить.

— Я вам дам щипці, можете розлущити, — сказав Фернандо, і його очі знову якось нервово сіпнулися вбік, він мовби став наслухатися до чогось.

Поїли горішків, погомоніли ще. Фернандо раптом добув велику темну пляшку і сказав хлопцеві, що це особлива вода, вода зі священного джерела духа Кахуньї, хто її спробує, той буде здоровий і міцний, як пума. Ось хай Олесь скуштує трішки…

Було налито в склянку рідини, було дано Олесеві. Трішки відгонило горілкою, і Фернандо пояснив, що в цій пляшці він раніше тримав спирт, ото воно й пахне. Але це нічого, пити можна. Олесь зробив ковток, другий, питво було смачне, солодкаве, чимось схоже на пиво, але від нього враз потемніло в очах, стало млосно. Суденце ішло рівно, ледь поскрипуючи дерев’яним корпусом, щось бубонів над вухом Фернандо, оповідав дивовижну історію про лісових сторуків — духів, яким краще не попадатися на очі, вони безжальні, але дуже бояться грому, лякаються самого спалаху блискавки… Потім Фернандів голос пригас, в очах зовсім померкло, й Олесь поплив на хвилях сну. Заснув чи втратив тяму — хтозна.

Коли опритомнів, сонце вже било збоку у віконце каюти, гуркотів мірно мотор, пахло сушеною юкою, якимись травами. Було задушливо і тихо. Де Фернандо? І чого так тихо?

Олесь підвівся. Підійшов до дверей, хотів відчинити, але виявилося, що вони замкнені. Його заперто. Раптовий ляк пронизав серце. Згадалася дивна балачка Фернандо, як він намовляв ковтнути питва з темної пляшки і яке воно було солодкаве, дурманливе.

Штовхнув двері дужче — вони не піддалися. Він натиснув на них плечем — все одно не зрушилися. І нікого нема, покликати б, попросити допомогти. Страх дедалі дужче проймав хлопця, він уже починав розуміти, шо тут щось негаразд, його заманили в пастку. Але нащо? Нічого не міг втямити.

Сів на брезентову постіль, почав згадувати. Цей Фернандо… весь час він ховався по кутках, ні з ким не розмовляв, погляд опущений донизу, вузенькі губи міцно стиснуті. Про свого сина щось говорив, про російську мову… Брехав, брехав!.. І тепер ясно — він просто втік. Йому страшно лишатися на цьому кораблику, він боїться індіян, ті можуть знову напасти І спалити “Голіаф”.

Десь почулися голоси. Батьків, чи що? Може, його шукають, а він тут. От пригода! Якби Козлик дізнався, то вже не малював би карикатур. І тонконіжка не хіхікала б. У них там зараз, у Києві, зима, усе навпаки, північна півкуля вся в снігах, в морозах, хлопці катаються на ковзанах. Але що робити? Знову пролунав чийсь голос. Ні, не голос, а гучна лайка, мовби прокляття. Треба звідси вибиратися.

Двері міцні, з товстого дерева, заперті ззовні. Ось віконце. Тоненька шибка. Натиснути ще дужче… Скло тріснуло і посипалося. Маленькі квадратики рам, в такі не протиснешся. Він ліг навзнак на постіль і ногами видавив усе віконне сплетіння. Воля! Просунув голову, тулуб, далі подався усім тілом і знову почув, як хтось когось лаяв. І начебто бив. Шум долинав знизу, з моторного відділення. Круті сходи вели до царства Сильвестра з його машинерією, механізмами, інструментами, де. так добре сидїлося, стільки було мовлено всякого.

Олесь обережно переступив поріжок і почав спускатися по приступцях вниз. Тут аж вжахнувся. Біля двигуна борюкалися два тіла, вірніше, могутній Сильвестр когось давив на підлозі. Давив, душив, бив своїм кулачищем. Під Сильвестром звивався молоденький худорлявий індіянин і жалібно скиглив. Сильвестр лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові.

Одним стрибком хлопець подолав відстань, яка ще відділяла його від Сильвестра, і схопив матроса за м’язисті плечі.

— Сильвестре, не вбивай його!

Від несподіванки матрос аж зойкнув. Йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, насупившись, глянув на Олеся.

— Сеньйоре, ви не хочете смерті цього негідника? А ви знаєте, чого він тут? Він хотів зламати мій двигун, бив ключем по трубах, рвав дроти. Його підіслали люди апіака, щоб зупинити наш “Голіаф”.

— Все одно не вбивай його, Сильвестре, — благальним голосом попросив Олесь.

— Ваша воля, сеньйоре, — сказав Сильвестр, і потягнув індіянина до трапу, виволік його нагору, кинув біля поручнів. — Смердючий виплодок сельви! Убивати вас мало! Бережіться його, сеньйоре! Апіака вбивають навіть тих, хто дарує їм життя. — І зник у своєму моторному відсіку.

Індіянин лежав безвільний, зіщулений, уважно стежив очима за Олесем. Він збагнув, що смерть поминула його, але вся його істота ще була напоєна жахом. Він ждав, насторожено ждав, як поведеться з ним білий рятівник. Він ще ненавидів його і водночас уже відчував дивний потяг до нього.

Потім він почав підводитись. Обережно, повільно, не спускаючи погляду з Олеся. Сперся на лікоть, підняв голову. Мабуть, йому забракло сил, і він знову припав грудьми до палуби.

Олесь підхопив його за плечі.

— Вставай! Вставай!

Індіянин кволо випростався, простягнув поперед себе праву руку, поклав її Олесеві на плече.

— Білолиций брате, — прошепотів він, через силу підбираючи іспанські слова. — Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.

Він зробив незвичний ритуальний жест: провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.

— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись образити Олеся, посунув до борту.

— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті, його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.

Олесь завмер біля борту. “Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе”. Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний хлопець!

На правій долоні Олеся лежало важке, біле намисто.

У цю мить до нього підійшли батько, Бунч і Самсонов. Виявляється, звідкись уже встигли про все довідатися. Від Сильвестра, чи що? Батько був стривожений.

— Ти кого відпустив? І де ти взагалі був так довго? Ми вже хотіли зчиняти тривогу.

Довелося все розповісти: про каюту Фернандо, про його брезентове ліжко, горішки, незвичайні на смак, і як потім він, Олесь, ковтнув якоїсь гидкої рідини, якоїсь джерельної води духа Кахуньї, чи як він там зветься?.. Йому стало погано… І більше він нічого не знає. Де Фернандо, він теж не знає. Мабуть, утік з корабля, злякався індіян.

— Боюся, що він утік саме до індіян, — буркнув Бунч.

— Якби я знав, я б його застрелив! — зі злістю мовив Ілля Григорович. — Цей негідник відв’язав нашого рятівного човна і поплив до берега. Я бачив: пливе і ще сміється зухвало. Я йому гукаю: куди ви, сеньйоре? А він тільки іклами блиснув.

Всі гуртом рушили до капітанської будки, розповіли про пригоду сеньйорові Пабло. Той насупився.

— Я давно не довіряв цьому пройдисвітові, - мовив він, і велике стерно без його міцних рук крутнулося в один, потім в другий бік, доки капітан знову не перехопив його. — Нащо він замкнув вашого сеньйора? Ось що мене насторожує найбільше, ось у чому загадка. Замкнув і втік. І саме тут з’явився отой клятий вилюдок з берега, щоб попсувати мого “Голіафа”. — Старий скорботно зітхнув, похитав головою. — Чує моє серце біду, сеньйори.