"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

Сельва має свої закони

Корабель не спиняючись, ішов темною рікою. Крутояр прокинувся з важкого, примарного сну. Слова радіограми Саунгейнлера не йшли з голови: “Біля гори Комо на останні стежці інків вчинено злочин. На останній стежці інків! Добрі координати! Перу, Еквадор, верхів я Ріо Оскуро Куди пішли охоплені відчаєм люди Тупак-Амару? Де могили останніх воїнів його армії? Нові сили опору піднімаються на землях республіки, знову лунає в сельві клич непокірних, клич волелюбних. На причалах у маленьких містечках Крутояр чув від трудового люду про заворушення серед місцевих індіян і каучеро. Солдати Батіса були безсилі покласти край антиурядовим виступам. У непролазних хащах діяли розрізнені партизанські загони. Підпільні групи в містах ладналися до вирішального удару. Здавалось, уся країна завмерла в чеканні, в напруженому, нервовому збудженні, немов окутий велетень, в очах якого палають лють і жадоба волі.

Крутояр дивився невидющими очима в пітьму. Раптом спинився мотор. Стало нестерпно тихо. Здавалося, навіть у лісових хащах завмерли таємничі звуки. Крутояр відчув, як тиша давить його, паралізує нерви

Що сталося? Чути голоси? Здається, капітан Пабло. І ще якісь люди. Їх багато, тупотять ногами, говорять голосно, з викликом і гнівом. Треба негайно все з’ясувати…

Професор підвівся.

Кроки наближалися. Тепер Крутояр виразно чув, що йдуть чужинці. Брязкає зброя. Незнайомці щось вимагають від капітана Пабло. Ось вони вже зовсім близько. Світять кишеньковими ліхтариками, обмацують стіни.

Яскравий промінь нахабно шаснув під тент. Кілька постатей у військовій формі заповнили вузький прохід уздовж лівого борту.

— Ваші документи? Приготувати до ревізії багаж!

Бунч майже випав із гамака. Самсонов підвівся повагом, нахмурений, ладен силою своїх кулаків боронити себе і своїх друзів.

Документи переглянули швидко, похапцем.

— Ми протестуємо, — промовив з гідністю професор Крутояр, — ми вимагаємо пояснення. Хто дозволив вам робити обшук на цивільному судні? Ми користуємось…

— Сеньйоре, нам добре відомо, що ви користуєтесь… — обірвав його хвацький офіцер і підкинув руку до високого кашкета з масивною кокардою. — В районі, до якого ви просуваєтесь, оголошено стан облоги. Прошу не чинити опору й показати ваші речі.

Огляд не зайняв багато часу. Жовті кружала від кишенькових ліхтариків швидко обмацали стіни, чемодани. Професор Крутояр, стежачи за квапливими рухами солдатів, збагнув, що в ці хвилини на маленькому кораблику почався перший акт тяжкої боротьби між ними й паном президентом Батісом. Рука диктатора намагалася спинити їх на підступах до верхів’я Ріо-Оскуро.

— Завважте собі, сеньйоре, — тихо, але твердо промовив професор Крутояр, — що за нашою експедицією, за нашим просуванням стежить радянське посольство, а також посольство Нідерландів. Ми розшукуємо голландського громадянина Ван-Саунгейнлера та його сина. Найменший акт насильства з вашого боку негайно стане відомий світовій громадськості.

— Не стане, сеньйоре Крутояр, — сказав офіцер, закриваючи чемодан, — бо ми не збираємося чинити вам ніякої кривди. Подорожуйте далі і розшукуйте, кого вам треба. Тільки не забувайте, що сельва жорстока і має свої невблаганні закони. Пам’ятайте про це, сеньйоре професор.

Після відвідин річкового патруля нікому вже не спалось. Крутояр запалив цигарку і вийшов на палубу.

Вогка, солодкувато-млосна темрява стояла стіною перед його очима. Позаду почулися мляві, старечі кроки капітана Пабло. Передавши кермо своєму помічникові Сильвестру, капітан теж вийшов ковтнути повітря.

— Страшні місця, сеньйоре Крутояр, — кинув він.

— Ніч завжди здається страшною, — озвався професор. — Надто ж коли за нею ховається невідомість.

— Наша ніч злигалася із злими духами. У неї свій погляд і свої манери, — бурчав своєї капітан Пабло. — Я ніколи не можу призвичаїтися до тутешньої темряви.

— Хіба ви не звідси родом?

Ні, капітан Пабло не з цих місць. Він — з Колумбії. У них теж спекота і багато сонця. І поліція така ж прискіплива, як тут. Однак у них вночі по-іншому світять зорі, і небо голубіше, і в сельві завжди чути людські голоси.

Рідна Колумбія погнала капітана Пабло шукати щастя, Але він усе прощав землі своїх батьків. Йому так добре стає на серці, коли в пам’яті оживають давноминулі дні. Як він потрапив сюди? Небагато треба, щоб доля закинула людину на чужину. Коли він був хлопчиком, батько віддав його на службу до багатого скотаря в льяносах за мізерний харч і ще мізернішу одіж. Три тисячі голів худоби. Ціле коричневе море, море реву, люті, шаленства, нестримної стихії. Молодим пастухам — вакеро — доводилося таврувати, доїти, ловити з допомогою ласо здичавілих биків, а згодом переганяти їх на різницю в Боготу. В дощові місяці пастухи жили в наметах на пасовищах, в сухі — на гасієндах.

— Я працював за молодшого вакеро. Щовечора разом з товаришами заганяв биків у спеціальні обори для худоби — коралі. Отоді я й зазнав лиха. Одного разу на нас напали індіяни. Голодне, нещасне плем’я, яке блукало в навколишніх лісах, вирішило пограбувати хазяїна. Їх було двісті чоловік, нас — тридцять.

Капітан Пабло вибив люльку і сховав у нагрудній кишені сорочки. В темряві професор бачив тільки його крислатий капелюх, а в уяві його постав зовсім зримий образ Пабло-юнака. Той летів на розпаленому коні, припавши до кінської гриви. Десь збоку індіяни — хмара стріл сипалась на стадо. Бики почали падати. Кілька стріл влучило у вожака, і він, весь закривавлений, з передсмертним диким ревом помчав у льяноси. Стадо кинулося за ним, наначе його погнала лісова пожежа.

— Дарма ми намагалися повернути очманілих тварин, дарма летіли під зливою стріл за вожаком, завертаючи його вбік. Того дня загинуло триста биків. Хазяїн хотів повісити мене за ноги на воротях коралю, та за мене заступилась його стара мати, яка знала мою сім’ю. З порожніми руками я повернувся до батька. Дома було шестеро дітей, батько вмирав від пропасниці. Якимось чудом мені пощастило потрапити на шкіперські курси. І ось через рік я приїхав сюди, на Ріо-Оскуро… Це було так давно, сеньйоре, що інколи мені здається, начебто я ніколи не жив у льяносах і не був відчайдушним вакеро.

— Отже, ваше життя минуло на цій річці. Ви, мабуть, добре знаєте тутешні звичаї, - промовив тихо Крутояр, мить помовчав і ще тихше спитав: — Як ви гадаєте, чому поліція так ретельно обшукувала пароплав? Невже вони всерйоз сподівалися знайти в нас зброю або які-небудь недозволені речі?

Капітан Пабло глибоко зітхнув. Що він міг сказати, марновірний, тихий капітан Пабло? Останнім часом у світі взагалі коїться щось незрозуміле. Звичайно, поліція має щось на оці. Можливо, вона боїться контрабандного привозу зброї, а може, з бразільського боку прокрадаються волонтери.

Тепер такі часи!..

“Голіаф” обережно повернув у пітьмі, обминаючи береговий виступ. Крутояр відчув, як раптом накренилася палуба. Потім почала хилитися все нижче й нижче. Вода ревла під самим бортом, гілляки черкали об дерев’яну обшивку суденця.

— Ліво руля! Сильвестре!.. Сильвестре!..

Палуба вирівнялася, і гілки розтанули в пітьмі, ніби поринули на дно чорної річки. Важка хвиля вдарила тепер з носу. Корабель підстрибнув угору і глибоко впав у прірву.

— Що сталося, капітане? — спитав професор, міцно тримаючись за поручні.

Ніхто не відповідав. Капітана вже не було. Крутояр востаннє кинув підозрілий погляд у пітьму і хотів уже повернутися під тент.

— Пробачте, сеньйоре! — почув раптом біля себе винуватий голос капітана Пабло. — Кляте баранко. Обвалився берег.

Крутояр помітив далеко над чорною смугою лісу багряно-жовті заграви, наче там, за сельвою, палахкотіла пожежа. Капітан Пабло пояснив, що то справді пожежа. Все їхня робота! Кляті грінго!

— Американці?

— Так. Компанія. Палять нафту.

— Як… палять?

— Вивозити її нікуди, так вони, щоб набити ціну, підпалили розробки, — обурюється капітан Пабло. — Третій місяць уже горить. Нашу кров палять!

Поволі червоні смуги даленіють, гаснуть, ніби вкриваючись попелом, чорна стіна встає перед очима. Німотний морок поглинає берег. Ритмічно бубонить мотор. Скрушно зітхає капітан Пабло.

— Сеньйоре капітан! — Професор присунувся ближче до капітана. — Мені розповідали, що в цих краях є якась священна гора Комо. Я не знайшов її на карті.

Гора Комо? О, він чув про ту священну гору. Її справді немає на жодній карті. Це старовинна індіянська назва, що йде від стародавніх інків. Вона передається з покоління в покоління, живить людей надією і дає їм сили на боротьбу.

- Інки? — насторожується професор.

— Так, інки, сеньйоре Крутояр, — вдоволено каже капітан Пабло. — Від них туземці наших земель успадкували найсвятіші звичаї.

— Невже інки дійшли до верхів’я Ріо-Оскуро, сеньйоре капітан?

— Може, й дійшли. — Пабло замислився, щось давнє зблиснуло в його погляді, він наче озирнув усе своє життя. Зітхання враз вихопилося з його грудей. І тут він став розповідати про те, що чув іще від своїх батьків, а точніше- від своєї бабусі, старої пеонки. Вона добре знала історію свого краю. Син інкського вождя Гаянакапака з кількома тисячами бійців і жінок поселився в країні Маноа и заснував тут своє царство. Інші кажуть, що сюди відступили загони інкського вождя Амароса, який після смерті Атауальпи не захотів підкоритися іспанцям.

— Як ви кажете? Амароса?

— Амароса чи Амаруса.

— В інків був вождь Тупак-Амару. Чи не той самий це лицар? — замислився Крутояр.

— Лицар, кажете… — на сухеньких губах старого капітана Пабло визміїлася презирлива посмішка. — Я б не вживав слова “лицар” щодо цих осіб.

— Вони вам чимось неприємні? Ви наче чули щось про них?

Капітан Пабло з якоюсь затятістю крутнув стерно, і кораблик ледве не зачепився правим бортом за берегові корчі. Здавалося, в цьому русі прохопилася якась давня капітанова відраза чи то злість. Малограмотний чолов’яга, і ось стільки гніву до древніх імен. Що ж таке? Може, капітан Пабло відкриє таємницю?

З’ясувалося, що й справді таємниця. І хто б міг подумати — таємниця сім’ї сеньйора Пабло. Авжеж, сеньйор Пабло був не звичайним роботягою. У сеньйора Пабло текла краплина індіянської крові. Бабуся цим дуже пишалася і нерідко казала сусідам у селищі, що вона — “царської крові”, на що сусіди хитрувато підморгували одне одному і дуже потішалися, бо яка, мовляв, у старої “царська кров”. А проте Пабло знав: старенька не брехала. В їхньому роду вважалося священним ділом зберігати свій родовід, у бабусі було чимало документів, якихось дивних папірців, амулетів, мідних прикрас, і вона нерідко, перебираючи їх у своїй скриньці, казала маленькому Пабло: “Один твій предок був солдатом у війську інки. Ось його значок із срібла, що передасться з покоління в покоління. А заразом з ним передається легенда про цього солдата”. Хлопчик починав допитуватися про легенду, і тоді бабуся заводила плутану, довгу розповідь, в її голосі прохоплювався гнів, вона бубоніла щось дражливо про сапа інку, про його ненажерливих жінок, про зрадництво, яке панувало при дворі імператора, і про те, шо всі ці індіянські королі, зрештою, занапастили свій народ.

— Що ж вона знала про них такого поганого, сеньйоре капітан? — запитав заінтригований Крутояр. — Може, це була вигадка? Може, то іспанські ченці в своїх манускриптах понаписували всіляких брехень?

— Ні, це оповідає легенда, — твердо мовив синьйор Пабло. — А легенда, сеньйоре Крутояр, іде від народу, від його серця, і брехати ніколи не буде. Отож, щоб ви знали і не дуже вірили всяким своїм мудрим книжкам — капітан Пабло їх не читав і ніколи читати не стане! — бо інка Атауальпа і його правителі були брехливими, нікчемними користолюбцями, мали на оці тільки свою вигоду і постійно ворогували. Бабуся переказувала мені, що імператор Атауальпа ще до приходу сюди іспанців затіяв страхітливу чвару зі своїм старшим братом і кинув його у в’язницю, а коли іспанці схопили самого Атауальпу, то він і там, у іспанській в’язниці, не переставав думати про свій царський трон. Яка ж то була підла душа! Загубив свою армію, попався на вудочку до якогось іспанського пройдисвіта, сидить у його каталажці і, уявіть собі, тремтить за свій імператорський трон! А тоді ще й передав через своїх людей наказ убити брата. Хотів позбутися небезпечного суперника. Бо, як оповідала легенда, цей його брат мав більше законних прав на престол. І брата його таки було вбито. А точніше — втоплено в річці. Переказують, що коли він тонув, то встиг крикнути, що бог відомстить за його смерть!

Розповідь сеньйора Пабло була близька до істини. Крутояр десь читав про цю нерозумну інтригу Атауальпи. Хтозна, може, легенда щось і перебільшувала, а може, тут постаралися й іспанські хроністи, яким вельми кортіло очорнити великого інка і цим зняти бодай частку моральної відповідальності конкістадорів перед безвинним інкським народом.

Втім, сеньйор Пабло мав цілковиту слушність, кажучи, що легенди рідко брешуть, бо ідуть від серця народу. І, мабуть, таки недаремно в сім’ї сеньйора Пабло жила одвічна віра в свого мужнього предка-солдата і незгасно з покоління в покоління передавалася історія про підступність інкського владики. Зрештою, сеньйор Пабло, хоч і невчений по університетах, проте прадавню історію свого славного краю таки знав: чи з переказів старої бабусі-пеонки, чи то з родинних легенд. Зараз йому так і кортіло виплеснути перед сеньйором Крутояром усю свою зневагу до давніх інкських володарів. Якщо вже в ньому, Пабло, тече крапля інкської крові (чим він неабияк пишається!), то хай же сеньйор Крутояр знає, що його пращури були не такими вже й дурними й нездарними людьми, і вся ота історія з завоюванням Перу іспанськими вояками — то не з вини рядових інків. Інки вміли воювати, добре володіли зброєю, вміли зносити ще й які труднощі, долати гірські кряжі, вміли битися своїми бронзовими мечами не згірше іспанців. Але ж гляньте, що воно діялося. Оцей придуркуватий імператор Атауальпа сидить в тюрязі, з нього іспанці качають золото, зневажають і висміюють його разом з його жінками і вельможами, а велетенська інкська армія в цей час десь зовсім неподалік смирно чекає наказів свого володаря. Що ж то за командири були в тій армії? Що то за генерали були в них? Мені бабуся давала книжку про одного з них — про якогось Чалкучіма. У нього під орудою було понад двадцять тисяч солдатів. Отака сила! Чого ж ти сидиш, чого чекаєш? Чого не йдеш на визволення свого імператора? Ні, й не думав рушати з місця.

Чалкучім, Чалкучім…

Тепер пригадалося і Крутоярові. Ось же зовсім недавно в Києві якась книженція йому потрапила до рук, здається, латиського письменника-дослідника. Прізвища автора не міг згадати, але добре пам’ятає, про що в ній ішлося. А саме про цього ж невдаху-командира Чалкучіма. Сказати б, був він боягузом — то ні. А тільки й відваги не вистачило чи, як кажуть, самостійності в рішеннях. Дізнавшись про полонення імператора, стояв собі й далі з могутньою багатотисячною армією і вичікував. І всевагався: виступати чи не виступати? А може, верховний інка розгнівається? Може, верховному їнцї страшно іти на відкритий бій з білими? Крутояр подумки навіть усміхнувся і заходився далі вже з прочитаного розповідати сеньйорові Пабло подробиці боягузливої поведінки інкського командира:

— Ви маєте рацію, сеньйоре Пабло: в імператора були Дуже нерішучі ї, я б навіть сказав, вельми сльозливі генерали. Замість того, щоб взятися за зброю, Чалкучім вирушив в Кахамарку до ув’язненого там володаря, босий, змучений, наляканий, зайшов у його дім, упав перед ним навколішки і гірко розплакався: “Коли б я був тут, цього б не сталося!”.

До них наблизився Ілля Григорович. Начебто щось уже вловив з їхньої цікавої розмови. То докинув і собі слово:

— Вибачте, якщо я дозволю собі втрутитися у ваш велемудрий історичний діалог.

— Велемудро дозволяємо, — з батьківською іронією одказав Крутояр.

— Сьогодні ми всі дуже розумні, - заговорив Ілля Григорович. — Ті генерали були боягузи, інші нерішучі, ще інші — нездари. В усьому, мовляв, винний був панівний клас. А чи ж це справедливо, друзі? Ви на мене не ображайтесь, сеньйоре Пабло, — звернувся Ілля Григорович до старенького капітана, — але ви, як нащадок іспанців-завойовникїв, мали б знайти одне…

Його одразу урвав Крутояр і вніс поправку, сказавши, що сеньйор Пабло має в собі дещицю Індіянської крові, що він, так би мовити, більше переживає за своїх інкських пращурів.

— Прекрасно! — вигукнув запальний Самсонов. — Тоді давайте, не ображаючи ні Іспанців, ні перуанців, будемо говорити щиро. В чому ми можемо звинуватити інкських володарів і їхній генералітет? В млявості? Слабкодухості? Боягузтві навіть? Та це ж несправедливо! Уявіть собі на хвилю: на нашу планету висаджуються пришельцї з якихось інших далеких галактик, дуже схожі на нас, можна сказати, люди, хіба що вдягнені по-іншому і, звісна річ, з могутньою ударною зброєю, проти якої навіть наші ядерні бомби і лазерні пристрої — абсолютний нуль. І ось ця інопланетна банда, вдаючи з себе то друзів, то помічників, то гостей, раптом починає нищити й спопеляти наші міста, б’є по нас з небачених гармат, із страхітливих вогнеметів, з якихось плазмових прожекторів. То що сталося б з нами? Ми б усі заціпеніли. Масовий шок. Цілі держави, можливо, почали б благати милості й пощади у пришельцїв, запобігати їхньої ласки, терпіти їхню наругу. Знаємо ми такі шокові стани, такі загальні психічні стреси.

— В давній історії, звичайно, було немало сумних прикладів, — згодився зі своїм молодим другом професор. — Надто коли вища і технічно розвинутіша цивілізація чинила розбій щодо іншої, слабшої.

— Не обов’язково напад держави на державу. Бувають шоки і стреси страшніші, яким, здається, й пояснення немає. От хоча б тероризм Сталіна, його репресії і беззаконня, — перескочив раптово на зовсім іншу тему молодий географ. — Я б назвав такий стан “паралічем суспільної волї”. Усе в народі враз паралізується. Мільйони людей бачили, що Сталін, порушивши ленінські норми, вдається до грубого насильства, спотворює ідею соціалізму, ганьбить високі ідеали революції, але піднятися на боротьбу проти деспота ніхто не наважувався.

Вся ця довга тирада, ясна річ, була проголошена Іллюшею українською мовою, і Крутояр не перекладав її для сеньйора Пабло. Старий капітан навряд чи й зрозумів би наші давні болі. Професор лише зробив, уже іспанською мовою, загальний висновок:

— Все, що ми говоримо, абсолютна істина. Можна лаяти, як це робить сеньйор Пабло, невдалих і нерішучих володарів інкської імперії, можна зневажливо оцінювати млявість дій інкських командирів. Та слід бути все ж справедливим і об’єктивним. Сеньйор Самсонов, — це говорилося для капітана, — назвав щойно одне цікаве явище: “параліч суспільної волі”. Гадаю, що й ваші нещасні пращури інки піддалися такому паралічу, сеньйоре капітан. Може, ви цього не знаєте з розповідей вашої бабусі, то я вам розповім, що після розгрому в Кахамарці імператорського двору, після полонення самого Атауальпи і всіх його вельмож, слуг, офіцерів, дружин, мільйони людей в інкській державі впали буквально у відчай і якесь дивне оціпенїння. Якщо вже син Сонця потрапив до рук пришельцїв, то що вже казати про простий люд. Ба, вся держава опинилася в стані духовної прострації, отого самого “паралічу суспільної волї”, про який щойно говорив наш шановний сеньйор Самсонов. На іспанців дивилися, як на посланців самого бога. Перед ними падали ниць, їх жахалися, від них тікали в гори і ліси.

Розповідають, що, коли Франсіско Пісарро прибув до Кахамарки, особистий посланець імператора Атауальпи, з’явившись до нього, упав перед ним навколішки, торкнувся чолом землі і, дивлячись на зухвалого завойовника переляканими очима, назвав його “сином Вїракочі”, себто сином бога небес, шо володіє морями, океанами і землею, що кидає на землю громовиці, надсилає град і сушу, нищить людство мором.

Був іще один випадок. Брат Франсіско Пісарро, такий же пройдисвіт і лайдак, як і він, вломився в один священний храм на честь бога Пачакамака. Індіяни спробували перепинити йому дорогу. Вони були певні в тому, що кожен, хто зважується на таке святотатство, негайно має вмерти. І що ж ви гадаєте? Смерть не вразила зухвальця. Він із своїми вояками став безцеремонно збирати золоті прикраси храму, зривати оздоби, дорогу матерію, коштовні камені. І що ж? Нічого злого не скоїлося з грабіжниками в срібних латах. Навпаки, в цю мить — треба ж такого збігу обставин! — у місті почався сильний землетрус, храм задвигтів, посипалося каміння. Ще більший жах охопив індіян. Однак іспанські “лицарі” і на це не зважали. Вони грабували святилище. І тоді по всій гірській окрузі рознеслася вістка: “На землю спустилися боги в білому металі! Ці боги увійшли до свого храму і чинять там священні ритуали! Падайте до їхніх ніг, о люди, і благайте у них помилування!”.

— Ну, та годі згадувати страхіття минулого, — мовив врешті Крутояр. — Ваша історія — святилище, в якому не менше цінностей, ніж у храмах Пачакамака. Тут кожна стежка в сельві береже сліди вашого мужнього народу.

— Жаль тільки, ніхто не цікавиться минулим моєї землі, - зітхнув сеньйор капітан.

Крутояр обняв старого за плечі.

— Зацікавляться, друже! Кожен камінчик обстежать, кожну стежинку освятять добрим словом і шаною.

На старого ці слова, однак, подіяли недобре, вони, мабуть, щось нагадали з минулого, і він мимоволі аж зіщулився. Помовчавши, ще міцніше вхопився за стерно і раптом став розповідати про одного свого знайомого із столиці. Той знайомий раніше був учителем, а коли народ обрав покійного Матаразо своїм президентом, його призначили міністром шкіл. Він любив свою землю, і капітанові Пабло не раз доводилося на маленькій ланчії переправляти сеньйора міністра у верхів’я Ріо-Оскуро. Сеньйор міністр казав капітанові Пабло, що тут під кожним каменем похований герой, що тут треба докопатися правди… Потім, коли президента Матаразо вбили, сеньйор міністр…

Пабло раптом змовк, немов спіткнувся об корч. Та, помітивши співчуття й увагу на професоровому обличчі, повів далі притишеним голосом:

— Наш сеньйор міністр пішов у сельву, пішов до своїх друзів, щоб не потрапити в руки карабінерів… Я сам рятував сеньйора міністра… Карабінери переслідували нас три доби і тяжко поранили сеньйора міністра…

— Він помер? — схвильовано записав професор.

— Ні, сеньйоре, — усміхнувся лукаво капітан. — Пабло вміє рятувати своїх друзів. — На якусь мить він змовк, вдивляючись в темряву, різко повернув стерно ліворуч, випрямив його і, полегшено зітхнув, дещо хвалькувато подивився на професора. — Ми доставили сеньйора міністра на Касік’яре до білого лікаря, і той врятував йому життя. Цю людину я шануватиму, скільки житиму: чужоземець з-за океану, тоді він у цих краях щось шукав і лікував червоношкірих… А це чув я, що буцімто знову він опинився тут: летів через сельву із своїм сином і зазнав аварії…

— Стривайте! — обірвав капітана Крутояр. — Коли це сталося?

— Та, кажуть, рік тому…

Радісний здогад схвилював Крутояра. Хіба не буває в світі чудес! Звичайних і незвичайних чудес, які розкривають перед нами найземніші, найреальніші справи?

Цей капітан Пабло, виявляється, не такий простак…

— Послухайте, кабальєро, — тамуючи нервовий дріж, обізвався Крутояр по хвилі, - я мушу знати, де мешкає ваш добрий друг лікар з-за океану. Мені здається, це та людина… Ні, ні, ви не бійтеся нас, сеньйоре капітан!

— Росіян я ніколи не боюся, — з чуттям гідності мовив Пабло. — Я знаю, що ви прийшли з добрим наміром.

— Де ж мешкає ваш лікар?

Пабло винувато знизав плечима. Хто його знає… Останній раз чужинця бачили недалеко біля Ріо-Падамо.

— Ріо-Падамо? — перепитав професор. Так, сумніву тепер не могло бути: лікар із сельви й Ван-Саунгейнлер — одна й та сама особа…

Надія в професоровім серці міцніє. Він питає старого Пабло, як можна дістатися до Ріо-Падамо. Пабло запалює люльку. Довго мовчить. Потім каже:

— Дорога важка, але з надійним провідником можна пройти через ліс і пробитися до порогів. Далі місіонерська стежка — ріка Вентуарі…

— Сеньйоре капітан! Ходімте до нас у каюту, покажете мені дорогу на карті.

В маленькій комірчині Пабло розгортає на столі жовту, потерту на згинах карту.

— Ось початок дороги. Я висаджу вас у селищі каучеро, і ви підете сельвою. — Він проводить гострим пальцем по ледь помітній ниточці ріки. — Якщо нічого не трапиться, через два дні ми будемо в селищі.