"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

На ранчо Гуаяніто

Шість років поліція розшукувала доктора Каріоко Коельо. За особистим наказом президента адвоката Коельо було оголошено поза законом. Доктора більш не існувало в списках громадян республіки. Нагорода в шість тисяч песо чекала того, хто викаже поліції, живого чи мертвого, злочинця Каріоко Коельо.

Він був злочинцем! В картотеці столичного корпусу карабінерів зберігалися його фотографії — в профіль і в фас, як знімки затятих убивць чи контрабандистів, що заслуговують на зашморг. Бо в славні часи правління народного президента Матаразо він за власні гроші, зароблені адвокатською практикою, відкрив амбулаторію для робітників мідних копалень, бо він перший виступив на підтримку президентського проекту, що мав ввести в країні безкоштовне лікування для бідних і поставити таким чином лікарів на службу державі. За втрату своїх гонорарів лікарський синдикат ладен був четвертувати доктора Коельо. Синдикатські лікарі та непевні адвокати, власне, й пішли до фашистських банд, це вони підривали націоналізовані заводи, опори електропередач, склади й залізничні мости, вдавалися до найтяжчих диверсій та саботажу, аби утруднити діяльність народного президента. Вони разом з армійськими генералами зчинили антидержавний заколот, вбили президента Матаразо. В країні почалися криваві розправи над демократами, чорна ніч свавілля впала на маленьку республіку. І тоді доктор Коельо був змушений емігрувати за кордон.

Після тривалого перебування за кордоном доктор повернувся на батьківщину й поселився у верхів’ї Ріо-Оскуро на ранчо Гуаяніто.

Поліцейські загони Чорного Себастьяна гасали тут, намагаючись напасти на слід невловимого керівника повстанців. А сміливий ватажок жив під самісіньким носом у комісара округи. Ранчо Гуаяніто стало підпільним центром могутньої хвилі опору.

Доктор Коельо мешкав у тісній світлиці. Кімната мала, крім запасного входу, чудово замаскований підземний тунель, яким можна було дістатися до самого берега річки, випорснути з будь-якої облоги.

Останнім часом, коли під проводом Коельо згуртувався сильний загін, коли поліцейському комісарові довелося перейти від наступальної тактики до обережного вичікування, Гуаяніто перетворився на бойовий штаб повстання.

Кімната була скромно обставлена, як, зрештою, і весь будиночок. У протилежних од вікна кутках, на забитих в дерев’яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лави попід стінами — оце й усі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів.

На подвір’ї під парканом й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.

У тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився й бачив останні відблиски червоного неба, що тонули і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індіянських пірог, що проносилися десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх інків.

Він стояв і думав. Хіба він не хоче щастя й спокою? Він уже старий, його тіло сковує втома. Час уже й на спочинок. Але ніколи відпочивати. Його переслідує закон. Немає в нього ні оселі, ні родини. Тільки молодший син Орнандо лишився з батьком, б’ється безстрашно в загоні. Вдень і вночі важить своїм життям. Дочка Ернестіна має повернутись не сьогодні-завтра з-за кордону. У вирі боротьби вона не знатиме ні хвилини спокою. Орнандо, Ернестіна, П’єтро… Він сказав “П’єтро”? Він вимовив це зганьблене ім’я? Немає в нього більше сина. Є страхітливий Ганкаур. Є вбивця безневинних дітей і жінок, слуга Чорного Себастьяна, звір у людській подобі…

Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю. Його доля стала часткою долі нещасної республіки.

Вечоріло. У дворі ранчо палахкотіли багаття. Коельо підсів до одного з них, став наслухати, про що розмовляють бійці.

- Індіяни апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.

— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.

— Підлі душогуби! На них немає управи.

- І поліція з ними заодно.

— Нічого, ми їх передушимо, як отруйних гадюк.

— Ви бачили такого героя, — засміявся хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не наробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому комісар спалив ранчо Макукано, вбив усіх чоловіків і забрав з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за одну легуа…

— А мені розповідали, що Ганкаур хоче вирізати індіян племені арекуна. Він давно з ними не мирить.

“Вирізати плем’я…” — відлунилось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індіянське селище, кожна сотня індіянських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу, буде обвинуваченням проти жорстоких, продажних диктаторів.

Продаж відрубаних індіянських голів останнім часом перетворився на страхітливий бізнес. Власне, який бізнес? Це було щось дике, бузувірське, що не вкладалося в нормальну людську свідомість. Доктор Коельо не раз виступав з цього приводу в пресі, якось навіть мав нагоду на широкому міжнародному форумі в Парижі назвати імена торговців страхітливим товаром. В залі йому не повірили. Хтось гукнув, що то випадок, якась потвора людська, мабуть, вдалася до такого ремесла, за цивілізованих часів це ж просто неможливо. І тоді доктор Коельо нагнувся, поклав на трибуну великий, загорнутий у рожевий папір згорток, розірвав його хапливо і підйяй перед ошелешеним залом маленьку, висушену, з широко відкритими очима людську голову.

Люди ахнули. Високе зібрання завирувало. Посипалися вимоги передати справу до міжнародного суду, розшукати винуватців смертельного торгу, проклясти їх на віки вічні. Проте доктор Коельо, гірко посміхнувшись, сказав надломленим голосом: “Панове, ніякий суд тут не зарадить. Бо не знайде жодного винуватця, жодного конкретного злочинця. Все відбувається потай, у лісових нетрях, в індіянських хижах, куди часом заникують шукачі отакого товару. Є інша пропозиція — оголосити неприпустимим і неприйнятним людській моралі скуповування мертвих голів різними музеями, інституціями, колекціонерами. Звернутися до високого папського престолу в Римі і зажадати від нього негайного видання відповідної енцикліки з довічним засудженням торгівлі людськими головами. Не лишатися байдужими, не стояти осторонь страхітливого торговиська! Годі з нас Майданеків і Освенцімів! Згадаймо, що кожна людська голова — це світ, це космос, це вбите життя!”

Втім, справа на тому й вмерла. Торгівля смертю виявилася декому дуже поплатною. Як і взагалі торгівля власним народом, власною землею. І Коельо добре знав, кому саме, — хунті, генералам, диктаторам.

Власне, що тим диктаторам? Доктор Коельо був глибоко освіченою людиною, знався на міжнародній політиці і тямив, що за спиною навіть наймогутніших диктаторів стоять сили ще могутніші, стоять політичні системи і блоки, цілі державні союзи, колосальні скопища флотів, армій, баз, усілякого військового мотлоху, всіляких політичних і фінансових інтриг.

Генерал Батіс не був винятком. Його кривавий диктаторський режим комусь дуже придатний. Кому ж? Ясна річ — його північному сусідові, тим чемним, гарно вбраним, елегантним у поводженні естрангейро, для яких він був всього-на-всього маленьким “хлопчиком Баті”. “Хлопчика Баті” шанували й любили, для “хлопчика Баті” виділялися величезні грошові суми, його проголошували мало не рятівником “демократії” в Латинській Америці.

Звісно, по всьому світові зростав і опір диктаторові. Але диктатор зневажав його. Ну, що йому можна було зробити, коли він під опікою самого… Одним словом, він недоторканий. І всі ці “протести” його навіть веселили, смішили, давали йому привід для жартів і їдких насмішок. Приміром, кілька місяців тому якась група протестуючих зібралася біля однієї військової бази в США, на тій базі зберігалася зброя для режиму генерала Батіса, й оті наївнячки полягали всі на рейки і вирішили таким чином перетяти дорогу військовому ешелонові, який віз для “батенька Баті” військове спорядження. А чим усе це скінчилося? Поїзд не зупинив свого ходу, промчав, як стріла, як вогненний смерч, і один з наївнячків, їхній лідер, був задавлений, розшматований, перетятий навпіл. І так буде завжди, генерал Батіс був у цьому переконаний. Усі ці протести проти “контрамаментос” (так називали себе прихильники генерала) марна справа. Марнісінька!

І все-таки доктор Коельо і його друзі вірили в свою перемогу. Вірили і боролися. Ось чому чутки про приїзд радянської групи вчених викликав у серці доктора стільки надій і добрих почувань.

Біля багаття знову заговорили про Ганкуара. Цього разу Коельо побачив чоловіка у чорній сутані сільського священика, що вийшов з темряви і підсів до вогню. Падре Гонсалес втік із столиці, де йому загрожувала розправою тамтешня поліція. В загоні його одразу прийняли як свого. Після того, як агенти хунти підклали бомбу під архієпископа й того було знищено разом з прихожанами, цей молодий падре виступив в одній з церков міста й безстрашно назвав винуватців трагедії. Було видано ордер на його арешт. За ним почали ганятися шпигуни і наймані вбивці з “ескадронів смерті”. І ось він тут.

— Сини мої, - озвався худорлявий, з блідим обличчям прелат, — я увесь час чую слова про смерть, убивство, помсту, серце моє обливається кров’ю. Я не проти кари на голови диктаторів. Але я хочу, сини мої, щоб ви самі частіше зверталися думкою до нашого спасителя і пам’ятали, що він над усе ставив прощення і милість.

— А коли генерали ведуть проти нас війну, то як нам бути? — запитав один з вакеро. — Хай рубають нам голови? Хай кидають в річки до кайманів?

— Я не закликаю вас до смиренності, сини мої, - озвався важким голосом священик. — Я хочу, щоб ви в найчорніші хвилини покари своїх ворогів пам’ятали, що захищаєте Бога і Життя.

Ці слова були мовлені з такою щирістю й болем, що жоден з присутніх не наважився заперечити прелатові. Партизани сиділи похнюплені, не знаючи, як же можна інакше захищати Бога і Життя, не вбиваючи своїх ворогів. І хіба сам падре не показав власним прикладом своєї безстрашності, своєї зненависті до насильників? Цими днями він разом з групою пеонів випадково потрапив у засідку, влаштовану поліцією. Зав’язався тяжкий бій. Пеони почали відступати. Поліцаї вже ладні були торжествувати перемогу, але в останню мить падре вийшов з піднятим у руці хрестом супроти жандармів і урочисто-гнівним голосом закликав їх припинити вогонь. “Якщо ви зробите хоч один постріл, я прокляну вас іменем бога нашого всемогутнього!” І його заклинання подіяло. Дивно, майже нереально те все було, а втім, у душах жандармів, видно, ворухнувся страх. А може, таким суворо-піднесеним, таким владним голосом промовляв до них падре, що вони ніби заціпеніли. Загадка життя й смерті, страх перед невідомістю іншого існування скували душі жандармів. І вони відступили.

Докторові Коельо захотілося підтримати свого патера. Він, доктор, і сам був людиною м’якосердою, він і сам не раз казав своїм воякам: “Якщо є змога, старайтеся не вбивати, не кривдити, не чинити насильства”. Тож, зробивши крок з пітьми на світло від багаття, доктор мовив тихим, ледь застудженим голосом:

— Святий отець рече істину, друзі. В усьому світі сьогодні люди шукають злагоди й порозуміння. Росіяни й американці вже знайшли точку примирення, вже роззброюються, вже шукають нові угоди. А ми що? Жорстокіші й затятіші за них? Падре сказав правду: ми не повинні бути жорстокими.

— Воістину, — підтакнув священик і схилив смиренно голову.

— Одначе, падре, стривайте, — підвищив голос доктор Коельо. — Це не означає нашої капітуляції. Я хочу цим сказати, що ми повинні скликати до себе всіх, хто нам любий і хто нелюбий. Нам потрібно передусім об’єднати сили. — І, помітивши нерозуміння на обличчях пеонів, доктор пояснив: — Давайте шукати примирення з усіма. Перш ніж вистрелити, скажіть добре слово. Не доводьте тільки свою правду. Є правда і в інших. Ось хоч би страшний Ганкаур. Мені казали, що він наче вагається. Його людям набридла війна. Як і нам. — Доктор озирнувся: — До речі, де Мігель?

— Мабуть, біля коней.

— Кохається хлопець в тваринах. Хороший хлопець.

— А от його брат Філіппе, кажуть, забув сельву. Став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.

Пеони повеселішали. Їм не вірилося, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.

— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо дещо роздратованим голосом. Здавалося, загадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Егей, Мігель, де ти?

— Я тут, сеньйоре, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.

— Принеси гітару й заспівай нам щось веселе.

Мігель виринув із темряви в сяйво огнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброя. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли його чимось допікали, він з ледь прихованою у куточках рота посмішкою запально говорив: “Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!”

Душа в нього була тонка й музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би непоганий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини щирості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо, аби юнак міг здобути музичну освіту.

Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.

Ось і зараз Коельо побачив у очах юного Мігеля тугу. З-під його пальців полились невеселі звуки. Він затягнув пісню про покинуту в сельві дівчину, про хворого каучеро, про одиноку матір на спаленому ранчо. Він співав, І люди все нижче схиляли голови.

Коельо підвівся з свого незручного сидіння і повільно пішов до ранчо. Згадка про Ганкауране: давала йому спокою. Він не хотів чути цього імені. Він проклинав той час, коли в його домі народився син, невгамовний пустун П’єтро. Маленький П’єтро, нещасний П’єтро. Але нащо він повторює в думках це ім’я? Хіба П’єтро взагалі існував коли-небудь на світі? Чи не примарилось йому в лихоманковому сні радісне народження сина і все те, що він вимріяв, вистраждав, випестив у серці, поки хлопченя бігало біля його ніг? П’єтро — Ганкаур! Ні, нема, не було П’єтро. Є і залишиться страшний злочинець, вождь найжорстокішого племені апіака.

Коли б доктор Коельо міг примусити свій мозок забути минуле! Назавжди. Навічно. Та сил тих нема. Знову й знову він згадуватиме маленького хлопчика з голубими, як море, очима, й час, що пролетів у житті доктора Коельо, як рожева хмарка в передгроззя…

Це було багато років тому, невдовзі після першого арешту. В нього померла дружина, залишивши йому троє дітей. Ернестіні вже набігало п’ятнадцять, П’єтро тільки-но сповнилось чотири, а Орнандо ще й ходити не вмів.

Вони жили в невеличкому місті з тісними, мов річкові каньйони, вулицями.

Ернестіна сподобалась молодому гульвісі з можновладної родини генералів, зарозумілому парубчакові Себастьяну Олів’єро. Батько Себастьяна звернувся до доктора з проханням видати доньку за його сина.

Розбишакуватий і нахабний Себастьян сподівався домогтися свого будь-що і, звичайно, не гребував нічим. Він то погрожував дівчині, то умовляв її, обіцяв їй багатство і владу, переслідував її вдень і вночі. Він говорив, що генерали Олів’єро зметуть з дороги кожного, хто насмілиться суперничати з ними. Він був шалений, цей хитрий і підступний парубчак з широким обличчям і хижими очима.

Дівчина відхилила його пропозицію, і тоді в його серці спалахнула звіряча лють. Себастьян Олів’єро, син генерала Фернандо Олів’єро, схопив облизня! Таких речей не прощали в роду його батьків. І молодий Себастьян вирішив жорстоко помститись.

Однієї ночі, коли доктор Коельо затримався з донькою у своїх знайомих, його П’єтро безслідно зник.

Даремно батько благав поліцію допомогти йому в розшуках сина. Даремно були витрачені тисячі песет на підкуп найвпливовіших урядовців із столичного відомства поліції. Горе доктора Коельо не розтривожило нікого..

Спливав час. Мужнів юний Орнандо, Ернестіна, вийшовши заміж за молодого негоціанта, переїхала до сусідньої країни. Життя приносило свої радощі й болі.

Плин подій потроху загоював криваву рану в батьковому серці.

Сеньйор Коельо поселився в столиці. Палке і пристрасне слово адвоката завоювало йому друзів. Він очолив першу в країні спілку прогресивних юристів.

Якось під час однієї з поїздок до себе на Ріо-Оскуро Коельо отримав звістку, від якої він мало не втратив глузд. Доктор довідався, що його сина викрав генеральський синок Себастьян Олів’єро і віддав малого П’єтро індіянам апіака — найвідсталішому, найдикішому в країні племені. Щоб він там здичавів теж, щоб забув рідну мову, батька, сестру і свій дім… А тепер П’єтро — вождь апіака, головоріз Ганкаур. Він зв’язався із Себастьяном Олів’єро, який очолює місцеву поліцію і якого прозвали Чорним Себастьяном. Вони тепер разом орудують у верхів’ї Ріо-Оскуро…

Коли президентом обрали Матаразо, доктор Коельо спробував був відшукати свого безталанного нащадка. Було послано військову експедицію в лісові нетрі, було все обшукано й перевірено, але Чорний Себастьян і плем’я апіака, як крізь землю провалилися, десь розпорошилися в сельві.

І вдруге докотилася чутка до Коельо про сина П’єтро після вбивства Матаразо, після того, як хунта повела наступ на пеонів і каучеро. Чорний Себастьян об’явився у верхів’ї Ріо-Оскуро, і тоді знову нагадав про себе вождь апіака Ганкаур.

Але ж генерали не будуть правити вічно. Гнів народний не погамувати, як не погамувати вулкана, що кожної миті ладен виплеснутися вогненною лавою. Сельва неначе зачаїлася в передчутті шквального урагану…

І ось доктор одержав звістку від Ернестіни. Його донька везла наказ закордонного центру, якого так очікували повстанці. Вона мала прибути водним шляхом. Це небезпечно, але вибору в неї не було.

Зранку Коельо розіслав своїх хлопців униз по річці, наказавши їм стежити за кожним кораблем. Але тривога не полишала доктора…

В канеї стояли осідлані коні. Кілька молодих пеонів, умостившись під високим деревом, грали в кості. До стовбура було приставлено рушниці. Кожної хвилини пеони були готової скочити в сідла й кцнутися. назустріч ворогові.

Доктор Коельо зайшов у дім і, розгорнувши карту, почав розглядати на ній басейн ріки. Могутня Ріо-Оскаро несла свої води серед скелястих берегів, серед непролазних тропічних хащів. І скрізь понад її берегами, біля невеличких її притоків і рукавів, розмістилися партизанські дозори. В селищах каучеро, в глухих індіянських поселеннях, на пристанях і в містечках повстанці мали своїх надійних людей. Там збирали зброю, готували провіант, налагоджувати зв’язки. Немов тисячі підземних ручаїв, зливалися сили опору у велику й повноводу ріку, що рвалася через скелясті пороги на широку улоговину.

Доктор Коельо підняв голову і подивився у вікно. Здається, хтось приїхав на ранчо. Так, двоє вершників. Один з них — його син Орнандо. Ось він зіскочив на землю і бігцем кинувся до будинку.

Але чого він такий стурбований? Чому смертельна блідість вкрила його обличчя? Бідний Орнандо. Він не спав дві ночі. Він чекав свою сестру Ернестіну.

Грюкнули двері — і на порозі з’явився Орнандо. Він важко дихав. Волосся вибилось у нього з-під капелюха.

— Чорний Себастьян і люди Ганкаура напали на “Віргінію”, - сказав Орнандо, важко переводячи подих.

— На яку “Віргінію”? — спитав батько, повільно підводячися з-за столу. — Що з тобою, Орнандо? Ти блідий як смерть!

— Я боюсь, батьку… — хлопець зітхнув і низько схилив голову. Криси його сомбреро закрили від Коельо змучене лице. — Я боюсь, що там…

— Звідки ти знаєш? — вигукнув доктор Коельо і схопив сина за плечі. — Кажи, ти щось знаєш? Ти знаєш, що вона була на “Віргінії”?

Орнандо безсило впав на стілець.

— Люди з селища Гаук’ялі бачили, як Ганкаур переправлявся на своїх пірогах у заводь Білого Сокола і звідти напав… — Хлопцеві бракувало сил. Він сперся головою на руку, але раптом, немов прокинувшись од сну, заговорив швидко й схвильовано: — З ними було кілька поліцаїв і сам комісар Себастьян Олів’єро. Коли вони знову посідали в свої човни, судно втратило керування і попливло вниз за водою. Капітана примусили сісти у пірогу разом з індіянами. Потім суденце прибило до берега. Потім…

— Що потім? — на маленькому висушеному обличчі доктора Коельо проступили краплини поту. — Кажи, що було потім?

- “Віргінія” стояла до ранку біля берега, — зібравшися з думками, заговорив юнак. — До неї підійшла ланчія… На “Віргінії” почалася пожежа, і тоді ланчія відчалила й пішла проти течії. “Віргінії” більше нема. Вона згоріла…

Запала тиша, довга гнітюча тиша. Чути було, як настирливо б’ється в скло мошка.

“Ернестіна… Моя Ернестіна…” — раз по раз повторював доктор, повторював тупо, механічно, не сміючи повірити в ту страшну правду. “Віргінія” згоріла… “Віргінія” й Ернестіна. Але чому саме Ернестіна? Хто бачив, що на “Віргінії” пливла його донька Ернестіна? Це все вигадка гарячкового, невгамовного Орнандо…

Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.

— Звідки ти знаєш, що твоя сестра була на “Віргінії”?

— Я не знаю, я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…

— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу.

— Не кричи! — також не стримався Орнандо. Він підвівся з-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервого сіпалися. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і про все довідаюся. — Він подався вперед, схопив за плечі батька й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро повернусь…

До кінця дня Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало докторові спокою.

Під вечір на подвір’ї ранчо почулися голоси:

— Де сеньйор доктор?.. Важливе повідомлення…

Коельо схопив капелюха і вибіг надвір.

Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.

Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір’я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішалися почуття ненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни.

Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.

Швидше, швидше. Там попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі. Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він уже не зверне з свого шляху. Його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.

З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховалися у хмарі куряви.

Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней, і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості. Вони бралися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.

Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов зі своїми людьми на берег. Втягнувши пірогу в густе лозиння, він рушив до ранчо поліцейського комісара Олів’єро.

Індіяни посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. За наказом Чорного Себастьяна Ганкаур повинен був до заходу сонця з’явитися на його ранчо. Слово сеньйора Олів’єро було для вождя апіака священним законом. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За Олів’єровим велінням вождь водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на річці. Це він, Чорний Себастьян, вирятував Ганкаура з пастки, яку наготували йому солдати президента Матаразо. Не уникнути б тоді шибениці вождеві племені апіака Ганкауру, якби не Чорний Себастьян.

Почалося з маленької “дрібниці”. В лісових пущах біля верхів’я Ріо-Падамо мешкало плем’я… та, власне, й не плем’я, а групка людей, якесь селище переселенців із Сполучених Штатів. Були затято віруючими, молилися вдень і вночі Спасителю, схилялися перед його владою. Отак би й жили собі гарненько далі. Але ж то були виселенці з Америки. І в своїх проповідях вони не дуже жалували свою колишню американську батьківщину. А згодом ще й заговорили про соціалізм, про Радянський Союз і про те, як би їм хотілося оселитися там всією общиною, спродати речі, будиночки, повантажитися на кораблі і хутчіше до далеких європейських берегів.

Ось тоді й з’явилася у когось у Вашінгтоні ідея прищемити язика надто палким проповідникам Христовим. Знайшли Ганкаура. Дике плем’я, сліпа покора перед білими, любить гроші, за добру плату вчинить що завгодно. Отож і одержав завдання: зробити кілька нападів на лісових братів і добряче їх поскубти. А Ганкаурові вояки, встрявши в цю історію, дали собі волю: увірвалися в селище, дотла спалили його, перестріляли майже всіх жителів, пограбували все, що можна, і зникли безслідно. Дикунське плем’я! Хто за нього в одвіті? Були й нема.

Та річ у тім, що діялося це ще за часів генерала Матаразо. І коли прославлений генерал довідався про безчинства людей апіака, його гніву не було меж. Громадськість столиці теж обурилася. В Організації Об’єднаних Націй зчинився скандал. Підрахували: люди Ганкаура вирізали і вбили понад вісімсот чоловік, до того ж злочин вчинено над релігійною общиною, а це робило його особливо відворотним, особливо жорстоким і антигуманним. Генерал Матаразо віддав наказ: плем’я оточити, його ватажка заарештувати! Отоді і втрутився Себастьян Олів’єро. За його порадою Ганкаур, рятуючись від урядових загонів, продерся з племенем апіака в безлюдне зелене пекло до болотистих смертоносних трясовиськ Ріо-Анчо. Там вони й пробули, аж поки надійшла звістка про повстання столичних генералів. Слава доброму духу Кахуньї, що й тепер прихиляє до них серце Чорного Себастьяна. З ним вони почуваються володарями сельви.

Індіяни безшумно продиралися хащами. Ганкаурова рука міцно стискала держак ножа, його очі сторожко обмацували лісову пітьму. Тут його підстерігала небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені арекуна, і зустріч з ними не несла нічого доброго. А ще більше Ганкаур остерігався зустрічі з партизанами, що їх гуртують прихильники покійного президента Матаразо. Кажуть, що вони з’явилися в цих лісах і виступають проти поліції, проти Чорного Себастьяна. Вони добре озброєні, і сельва для них як рідний дім.

Загін вийшов на галявину, довгу й вузьку, наче пірога. Уже зовсім стемніло. Ганкаур зупинився, прислухаючися до лісових звуків, далеких, зловіщих. І враз йому здалося, що то долинають голоси ворожих воїнів, що то люди арекуна виповзли із схованок, а за ними стоять партизани, наготувавши свою зброю. Злий дух Курукіра десь опустився серед них, то він нагнав оцю темінь і тепер, зловтішно шкірячи зуби, сновигає між партизанами, показує їм, куди вони мають вціляти із своєї триклятої зброї, роблять їхні очі зіркими. Ганкаур, який завше потішався в душі із своїх забобонних людей, враз сам панічно повірив у всі чорні, підступні примари сельви, і віра ця пройняла його жахом. Він аж очі заплющив, неначе сподівався таким чином стати невидимим для злого духа, але тієї ж миті перед ним постали очі жінки з чорним волоссям, яку вбив на “Віргінії” комісар Олів’єро, і йому здалося, що вона дивиться на нього з благанням і ненавистю. “Це не вона! — майнуло в думці. — Це Курукіра… Це він наслав її…”

Ганкаур розплющив очі, але скоріше відчув, ніж побачив між деревами кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індіяни — за ним.

Важко дихаючи, вождь уп’явся очима в пітьму. Так, вони потрапили в пастку. Тепер уже не було сумніву, що з усіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.

Ганкаур вужем поплазував назад. Індіяни теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.

Гримнув постріл. Індіянин зметнув руками й упав. Решта апіака з жаху завили. Смерть звалилася на них так раптово, що вони втратили глузд.

Ганкаур побіг назад, низько пригнувши голову. Він падав, схоплювався і знову біг. Врешті вихопився на галявину і влетів просто в коло озброєних людей. Це були партизани доктора Коельо, “лісові лицарі”, запеклі вороги пана президента.

Ганкаур стояв у колі повстанців, подряпаний, захеканий і, мов зацькований звір, озирався навколо. Кілька рушниць було націлено йому в груди.

Партизани впізнали індіянського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами верхів’я Ріо-Оскуро.

— Ганкаур! — передавалося зловісне ім’я з вуст в уста.

Між деревами почулися голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхало на галявину.

— Сеньйоре Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми піймали Ганкаура!

— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.

— На шматки роздерти!

— Кинути в болото до зміїв!

Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.

— Хай живе свобода, друзі! — привітався він.

Йому відповіли нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.

Доктор Коельо підійшов до гурту.

— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.

Блиснув електричний ліхтарик.

— Ось він, сеньоре Коельо.

Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.

Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індіянина, на якому тремтіло жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури і вийняв пістолет.

— П’єтро! Це ти, П’єтро? — спитав він.

Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смерть знову називала його дивовижним, чужим іменем “П’єтро”.

Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.

І тоді Ганкаур, серед сум’яття й темряви, пумою стрибнув у хащі. Ніч безслідно поглинула його.