"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

Остання ніч на “Голіафі”

“Голіаф” підходив до селища каучеро. Вечірні сутінки огортали ріку. Нагріта за день вода злегка парувала.

Форштевень судна обережно розрізав хвилі. Досвідчена рука капітана Пабло лежала на штурвалі. Кожним своїм нервом Пабло відчував рух “Голіафа”. Найменший поштовх суденця гостро віддавався в серці старого капітана.

Клята річка! Капітан нервував. Зараз можна було врізатись у столітню деревину й біля причалу засісти так, що потім не порятує і сама мадонна. О, як не любив капітал Пабло верхів’я цієї річки! Швидше попрощатися з добрими радянськими сеньорами і вирушити назад, до свого рідного Сан-Феліче. Досі в його душі жили картини тієї ночі, коли спалахнула пожежа на ланчії “Віргінія” і так жахливо, так несподівано пропав маленький сеньйор Олесь. Що тоді було на “Голіафі”! Свята мадонна, що тоді діялося на його кораблі!

Коли остаточно з’ясували, що хлопця нема, що перетрушено весь кораблик, але його ніде ані сліду, зник, наче впав у воду, у річку, втонув, загинув, — тоді ці нещасні росіяни (інакше їх назвати в думці капітан Пабло не міг!) зібралися на свою нараду під тентом, засвітили великого ліхтаря і почали затято сперечатися, як бути далі.

— В мене є пропозиція, — почав Ілля Самсонов, — негайно причалити до берега й обшукати всі навколишні хащі. Він має бути десь тут…

— Він чи його тіло? — похмуро перепитав Василь Іванович, який страждав у ці хвилини неймовірно.

— Я не думаю, що Олеся вбили, — ніби став виправдуватися Самсонов, — Якби, припустимо найгірше, комусь хотілося знищити нашого абсолютно безневинного хлопчика, то нащо було забирати його звідси? Його, пробачте, ліквідували б тут, і ми б уже знайшли його останки. Але його немає. Отже, він просто зник. Себто… не просто, його очевидно… ну, коротше, я можу собі тільки уявити, і тому гадаю, що огляд місцевості може дати деякі виразні наслідки… — Вкрай вибалакавшись і, певне, збагнувши несерйозність своєї пропозиції, Самсонов замовк і опустив голову.

Тоді голос подав обережний Бунч. Лікар Бунч волів дивитися на всю цю болісну історію з погляду чисто медичного. Хлопчик зник, його немає на кораблі, його немає ніде поблизу, і тому зараз належить найперше встановити: живий він чи ні? Заподіяно йому тілесну травму чи не заподіяно? На думку доктора Бунч а, поки що Олесеві не зроблено нічого лихого, бо ніде не виявлено ні слідів крові, ні ошмаття одежі, ні — ще гірше — мертвого тіла. Таким чином, Олеся, очевидно, захопили і вивезли звідси. З якою метою — сказати важко.

Для Василя Івановича, однак, нічого неможливого тут не було. Все стало ясно йому чи починало прояснюватися ще тоді, коли Олесь розповів їм, як підступний Фернандо хотів одурманити його своїм чаклунським пійлом і замкнув його в каюті. І те, що сталося зараз, просто останній акт драми.

— Ми можемо його шукати, можемо не шукати, нічого не зміниться, — констатував незаперечним тоном професор Крутояр. — Бо тут, друзі мої, йдеться вже не про Олеся, а про нашу експедицію в цілому. Як це не звучить гірко, а в моїх, батькових вустах навіть аморально, ми повинні зізнатися собі, що ми безсилі. Можливо, вранці дещо з’ясується.

— Про що ви говорите? — досить грубо кинув Самсонов, якого навіть образила отака, скажемо прямо, байдужість Василя Івановича до долі свого зниклого сина. — Ви хочете, щоб ми згодилися на ваші песимістичні висновки. Ви хочете, аби ми просто лягли в свої гамаки І чекали ранку. Ви вважаєте це гуманним…

— А що вважаєте гуманним ви, мій молодий друже? — спалахнув раптом професор Крутояр.

— Боротися! Діяти! Облазити всю сельву, всі кущі…

— Всю сельву не облазить навіть армія в десять мільйонів чоловік. Шукати зараз мого сина — це все одно, що шукати оту саму голку в сіні, про яку говорять усі прислів’я світу. А якщо говорити серйозно, нам залишається тільки одне: дочекатися дня й тоді зажадати від місцевих властей прямої відповіді: чого вони хочуть від нас? Повернення? Відмови від нашої рятівної місії? Звертання до пана президента про допомогу? Навіть дурневі ясно, що нас грубо й брутально шантажують. Об’єктом шантажу став, на жаль, мій син Олесь. Мета шантажу… ось її і слід найперше з’ясувати. Коли ми дізнаємося про все, я гадаю, що висновок може бути тільки один… — Професор завагався. — Ви самі розумієте, який має бути висновок.

— Так, висновок один — припиненння нашої експедиції, - вигукнув Бунч. — Звичайно, за умови, що хлопчик повернеться живий і здоровий…

У палких розмовах минула ніч. Далеко над краєм сельви почало братися до світання, річка запарувала, тонкий серпанок туману завис над густими кущами в березі. Попри всю збудженість і весь біль втрати людей стало хилити до сну. Це вже був навіть не сон, це була якась велетенська сила тяжіння, що впала на них і придавила до гамаків, до непорушної ланчії, яка обезволила всіх, забрала у кожного волю, свідомість, бажання думати і діяти.

Сон був нетривкий, якихось півгодини, може, й того менше, бо й сонце ще не встигло виткнутися з-за далекої смуги сельви, не встигло забарвити багрянцем спокійне плесо ріки, як раптом внизу почулося скрадливе плескотіння весел, якесь перешіптування, далі пролунав обережний стук піроги об суденце, відтак над бортом з’явилися брунатні руки, брунатне обличчя, і ось уже на дощаному покритті палуби стоїть Олесь.

Ті, що поставили його на кораблик, вмить зникли, плюскіт весел розтанув, велика передранішня тиша оповила світ. Олесь постояв хвилю, певне, не знаючи, що йому далі робити, зробив крок у бік тенту, побачив в гамаках свого батька, Бунча й Ілька, наблизився тихцем до них, стягнув з ніг свої сандалети, обережно ліг у свій гамак і одразу ж поринув у теплу гойдливу хвилю сну.

А вранці… Що було вранці, можна собі тільки уявити. Капітанові Пабло досі береться теплим щемом горло, як він згадає оте раптове пробудження його пасажирів, отой радісний галас, сміх, борюкання (борюкалися, ясна річ, Олесь з Самсоновим!) і потім раптом тишу, що запала, коли Олесь, прийшовши до тями і вгамувавши перший голод — їжі перед ним навалили на стіл цілу гору! — розповів про пережиті ним нічні пригоди.

Добрі, мужні сеньйори, думав, стоячи за штурвалом, капітан Пабло, мадонна врятувала їхнього хлопця. Тепер вони могли повертатися назад. Принаймні він, капітан Пабло, вчинив би тільки так. Але ці диваки, мабуть, з іншого тіста. Добряче поснідавши і все обміркувавши як слід, вони вирішили: експедицію продовжувати! Але тепер бути обачними, бути твердими і дисциплінованими. З жартами пора покінчити. З дитячими витівками та іграми — теж. У найближчому порту вони дають телеграму в ООН, телеграму генералові Батісу, і хай світ знає, за яких умов професор Крутояр здійснює свою високу рятівну місію.

І раптом згадали: у них на кораблі тяжко поранена жінка. Тепер можна й погомоніти з нею.

Бунч привів своїх друзів до сеньйори. Та лежала в гамаку, безсила, якась маленька й худа, немов десятирічне дівча, і тільки очі її світилися невгасимим вогнем. Такі очі запам’ятовувались на все життя. Великі і глибокі, сповнені невимовного страждання.

Професор дивився на сеньйору й мимохіть милувався нею. Так ось вона яка, ця прекрасна, мужня жінка! Тепер вони знали її ім’я, його сказав ненароком Тумаяуа. Але й до цієї трагічної зустрічі не раз чули його. Цією жінкою захоплюється молодь усього континенту. Її палкі виступи в ООН, на конгресах у Москві і Варшаві, де засуджувалися криваві злочинства хунти, друкувала прогресивна преса світу. За нею, сеньйорою Ернестіною, дочкою відомого адвоката Коельо, полювали президентові шпигуни, її стріляно в ньюйорських готелях, труєно в паризьких кав’ярнях. Міжнародний трибунал у Мехіко, що зібрався для розслідування злочинства хунти, надав їй трибуну для п’ятигодинної промови, і кожне її слово, як куля, вціляло в убивць, у новітніх нацистів. Де бралися в неї сили, у цієї тендітної худенької жінки?

Вона також знала, хто перед нею, бо освідчена була про експедицію професора Крутояра. Та й Бунч сказав, хто вони, коли сеньйора Ернестіна опритомніла.

— Я рада вас бачити, сеньйоре професор, — мовила жінка на Крутоярове привітання.

Їй одразу сказали про Тумаяуа.

— Хлопець тут, з вами? Він живий? — перепитала. — Покличте його!..

В голосі жінки вчувалися і радість, і нетерпіння. Її можна було зрозуміти. Адже з хлопцем вона пройшла он яку дорогу через льяноси, болота, таможні кордони. Він її оберігав, був їй за охоронця, був проводирем, коли настав час повернутися на батьківщину.

Гукнули хлопця через відчинені двері.

Було чути, як стишувалися оберти мотора, як гамувалося дрижання ланчії. Нарешті мотор зовсім змовк, і в тиші, що настала, долинув лагідно-монотонний плюскіт хвиль за бортом. Капітан Пабло підводив судно до причалу.

Тут увійшов молодий індіянин, переступив поріг і став біля самих дверей, не наважуючись наблизитися до сеньйори. В миготливому світлі його широке вилицювате обличчя здавалось геть чорним. Склавши на грудях руки, юнак мовив:

— Я слухаю сеньйору.

Руки Тумаяуа ще міцніше притиснулись до мускулистих грудей. Ніздрі роздулися. У всій постаті його була рішучість, відданість і готовність до самопожертви.

Сеньйора Ернестіна кілька секунд уважно роздивлялася хлопця, ніби пересвідчувалась, чи й справді це її вірний Тумаяуа, друг її брата Орнандо, якому можна було довірити все, навіть життя.

Звичайно, це був Тумаяуа.

І тоді вона попрохала, щоб їх залишили наодинці.

Крутояр, Бунч та Самсонов вийшли з капітанської каюти.

Зоріло небо. На березі снували невиразні тіні, але жодна з них не наближалась до корабля. Капітан Пабло з Сильвестром пришвартували “Голіаф”.

Крутояр задумливо дивився на морок ночі. Як зустріне їх ця земля? Якими грізними таємницями вразить їх, чим заполонить їхні серця, приверне до себе їхню увагу? І чи знайдуть вони на ній справжніх друзів, котрим би могли довірити свою долю? Треба було вирішувати, як просуватиметься експедиція далі.

Професор тихо сказав Бунчеві:

— Здається, звідси почнеться найважче. Капітан Пабло розповів мені, що в індіянських селищах біля гори Комо з’явився якийсь білий чужинець. Можливо, це і є голландець.

— Але ж до Комо треба пробиратися непролазними хащами, — буркнув Бунч.

— Які б не були ті хащі, але справа порятування Ван-Саунгейнлера вимагає від нас рішучості.

Тихо рипнули двері. На порозі капітанської каюти з’явився Тумаяуа, В світлому прямокутнику було видно різко окреслений профіль його голови, широкі груди. Він хотів щось сказати, але враз схилив голову і швидко пішов на корму, збіг на трап і за мить був на березі.

Професор ступив крок до дверей, та Бунч затримав його.

— Зачекайте тут, Василю Івановичу, я зайду сам. І ви, Ілля Григоровичу, теж зачекайте. — З незвичайною для нього рішучістю Бунч попрямував до каюти.

Сеньйора Ернестіна лежала без пам’яті. На губах виступила кривава піна. Жінка тихо марила.

Під стіною біля її ніг згасла свічка. Кволий вогник пручався, ніби невидима рука намагалася задушити його.

Невже й сеньйора Ернестіна мала згаснути, як оцей вогник?

Лікар схилився до грудей хворої. Кого вона кликала собі на допомогу? Що за люди мали йти з нею пліч-о-пліч? Імена були дивні, незнайомі, вона вимовляла їх з тремтінням, з радісною напругою. Часом наказувала, гнівалась, підвищувала голос. Тоді її груди починали зніматися швидко й гаряче.

Раптом Бунчеві здалося, ніби він почув знайоме слово, знайому назву. Він не повірив. Весь завмер у напрузі. Випадковість! Звідки їй знати про ту загадкову гору, до якої вони прагнуть дійти? А може, в неї своя мета? Ось же зараз скривавленими, неживими вустами вона прошепотіла грізне, невідоме слово. Промовила його як сигнал. Кинула в темінь комірчини і разом з ним ніби видихнула половину свого життя.

— Василю Івановичу! — покликав Бунч професора і пошепки розповів йому все, що почув з уст пораненої.

— Невже? — Крутояр був вражений не менше за Бунча.

— Та ви прислухайтесь самі. Ось зараз… Говорить по-іспанському, я не розумію… Чуєте? Чуєте?

Крутояр припав до ліжка. Просто на нього дивилися великі, невидющі очі. Губи шепотіли хапливо і плутано:

— Комо… Комо… Перший сигнал… Друзі мого батька, милі мої, хороші мої… Повітря мені! Дайте повітря!..

Свічка згасла. Маленька капітанова каюта стала ще тіснішою.

— Вона задихається, — сказав професор. — Відчиніть двері.

— Двері відчинені, - відповів Бунч.

— Допоможіть їй чим-небудь, Кириле Трохимовичу.

— Я зробив усе, що міг. Я віддав усе…

Вони вийшли з капітанської каюти. В тісній комірчині вже дихала смерть. На відкритій палубі було легше.

— Де капітан Пабло?

— У трюмі.

— Ви звернули увагу, Кириле Трохимовичу, як сельва пригнічує людей? Цей по-своєму добрий капітан Пабло був колись відчайдушним хлопцем. Сміливий вакеро, помічник повстанців і герой усіх річкових трас. А тепер його наче підмінили. Невже люди, які живуть на цих землях, втрачають мужність, волю до боротьби, до протесту?

— Вам, Василю Івановичу, краще про те знати. Ви етнограф, народознавець, вам і карти в руки.

— Не кажіть, не кажіть, колего, ви все прекрасно розумієте.

З берега долинув жалібний звук гітари. Здавалося, то сама ніч у журливій мелодії виливала свою одвічну скорботу.

— Як ви гадаєте, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр, — сеньйора ще прийде до пам’яті?

— Хтозна…

До них підійшов Самсонов, приклав до губів палець, ніби до чогось прислухаючись.

Між високими пальмами на березі почувся стукіт коліс. Невеличкий візок, запряжений віслюком, підкотив до самого причалу. Дві постаті наблизились до “Голіафа”.

— Гляньте, Тумаяуа! — перший упізнав індіянина географ. — А на візку, здається, хтось лишився.

Тумаяуа перебіг по хисткому трапові на палубу й одразу ж зайшов у каюту до пораненої.

— Чортзна-що вони надумали! — захвилювався Бунч. Самсонов хотів було втрутитись:

— Я піду туди. Знаю я цих індіян. Без нас вони можуть зробити з нею що завгодно!

— Вони зроблять для неї більше, ніж ми, — втихомирив друзів професор. — Бачите, вони виносять її на берег. А ви, мабуть, гадали, що сеньйора Ернестіна лишиться на “Голіафі” й попливе назад до Сан-Феліса?

Метушливий капітан Пабло, бурмочучи молитви, допоміг індіянину покласти жінку у візок. Коли візок нарешті рушив, капітан кинув йому навздогін:

— Хай вас захистить свята діва Аточська!

Пабло дістав люльку й запалив її. його сухорляве обличчя зарожевіло в пітьмі. Він важко закашлявся і вже сам до себе пробурмотів:

— Хай їм буде щастя!

Тим часом візок котився безлюдною вулицею маленького селища. На високих сваях обабіч дороги, немов заворожені живі істоти, темніли будиночки.

Ліворуч од візка йшла жінка. Це була стара мулатка Мерфі, колишня служниця в домі доктора Коельо. Тумаяуа прийшов до неї серед ночі. Він знав, що тільки вона може допомогти пораненій сеньйорі. До мулатки Мерфі індіянина послала сама Ернестіна. Власне, перше ніж прийти в дім мулатки, Тумаяуа оббіг усе селище, шукаючи якогось Педро Россаріо, старого робітника з каучукових розробок Себастьяна Олів’єро. Але дім Россаріо був замкнений.

Тоді індіянин подався шукати дім мулатки Мерфі. Перед від’їздом за кордон юнак кілька разів приходив до старої жінки й тепер швидко розшукав знайому будівлю. Мерфі перелякалась, побачивши перед собою схвильованого хлопця. Вона слухала його гарячковий шепіт, його плутані пояснення і ніяк не могла збагнути, чого він хоче від неї. Тумаяуа оповідав про поранену сеньйору, про поліцію, яка може натрапити на її слід, про напад на “Віргінію” і про великодушних рятівників з “Голіафа”. Він хапав стару жінку за зморшкувату руку і благав не залишити їх у біді. Мерфі все зрозуміла. Індіянин говорив про сеньйору Ернестіну, її дорогу Ернестіну, малятко з чорними оченятами; дівчинку, біля якої вона провела стільки безсонних ночей в домі доктора Коельо.

Стільки років не бачила вона Ернестіниі Після того як молода сеньйора вийшла заміж і виїхала з країни, Каріоко Коельо відіслав мулатку до родичів на Ріо-Оскуро. Там вона й жила самотою, вже й не думаючи, що коли-небудь може з’явитися посланець од сеньйори Ернестіни.

І тепер вона тільки спитала:

— Хто поранив сеньйору?

Але індіянин не відповів нічого. Він був темний і німий, як сама ніч, він думав тяжку думу. Тумаяуа знав, що сеньйора везла важливу звістку своїм друзям — умовний сигнал про початок повстання проти генерала Батіса. Тепер цю звістку мав передати він, Тумаяуа — юний друг Орнандо. Йому вона довірила велику таємницю, і ця таємниця ввійшла в серце юнака як найсвятіший наказ його предків. “Ти підеш до старого Россаріо і скажеш йому: вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї”. Так говорила йому добра його сеньйора, а він, склавши на грудях руки, старанно запам’ятовував кожне її слово. Вона сказала йому: “Якщо Россаріо не буде дома, спитай у Мерфі, де живе Умберто. Коли не знайдеш Умберто, підеш із сеньйором професором до селища Курумба і там зустрінеш одноокого Артуро. Він ждатиме тебе на третю ніч після повного місяця. Ти зрозумів усе, мій друже Тумаяуа?” Він кивнув головою. Тепер він повторював у думках кожне слово сеньйори Ернестіни. Хіба ж міг він забути наказ своєї дорогої сеньйори?..

Тумаяуа не застав Россаріо дома, а Умберто, як повідомили, кілька днів тому заарештували солдати Чорного Себастьяна.

Доведеться йти з білими людьми в сельву й самому нести велику таємницю до селища Курумба. Там треба розшукати одноокого Артуро. Він чекатиме Тумаяуа на третю ніч після повного місяця. Тумаяуа не забуде нічого. На третю ніч після повного місяця…

Візок зупинився коло причалу.

Мерфі лишилась на березі. Тумаяуа пішов на корабель. Його зустрів Пабло. Капітан не знав сеньйори Ернестіни, не знав доктора Коельо, але в його доброму серці прокинувся жаль до нещасної жінки. Він допоміг Тумаяуа знести поранену на берег.

Коли візок, на який поклали Ернестіну, зник у темряві, Пабло повернувся на “Голіаф”, підійшов до борту і, схрестивши руки на грудях, поринув у думи.

В цю мить за далеким лісом ударив грім. Над сонними хащами покотилося відлуння. За першим ударом пролунав другий, третій…

Пабло завмер біля поручнів, ніби загіпнотизований далекою громовицею. Він безпомилково визначив, що гуркотів не грім — десь серед лісу спалахнула перестрілка. Після вибухів почулися безладні рушничні постріли, швидке надсадне татакання кулеметів. Капітанові навіть здалося, що він чує приглушену віддаллю команду, хрипкі вигуки, тупіт ніг. У його розпаленій уяві вже малювалося грізне видовище нічної битви.

— Що там скоїлось? — вигукнув він з нервовим дрожем у голосі, забувши, що поруч нього не було жодної душі. — Як б’ють, бісові душі! Як смалять!

На носі корабля стояли мандрівники — три темних постаті над синюватим плесом ріки. Вони теж слухали зловісну стрілянину.

— Хто б міг подумати: серед ночі, - прошепотів Крутояр.

З нервовою поквапливістю витягнув цигарку і почав черкати сірником.

Але на нього накинувся Бунч.

— Що ви робите? Та перестаньте курити!

Бідний Бунч! І зараз обережність не покинула його.

Самсонов простягнув у пітьму руку. Він побачив над чорною смугою лісу, що тягнулася понад берегом річки ніжно-рожеве пасмо. Здавалося, там ось-ось з’явиться місяць.

— Горить! — сказав він тихо. — Гляньте, як горить! Заграва піднімається все вище й вище.

Над лісом полум’янів трояндовий цвіт. Глуха стрілянина наростала.