"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

Веління злого духа

Нема кінця-краю тропічним нетрям. Зелене море котить у далечінь свої хвилі. Грізна тиша панує навкруги і спокій.

На кривій гілляці високого дерева куняє барвиста арара. Та враз птах сполошився, змахнув крилами, здійнявся в повітря. Око птиці побачило людину. Людина в сельвії Звідки? Хто впустив її в цей заповідний край? Чи, може, вона забула, що сельва жорстоко карає тих, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці? Може, сміливців завів у цю безмежну пустелю злий дух Курукіра? Щоб згубити?

Арара невдоволена, Арара в гніві літає над лісом і своїм криком сповіщає сельву про загін сміливців.

— Казковий край! — шепоче Крутояр, озираючись навкруги.

Навіть індіяни спинилися, зачаровані дикою незайманою красою. Тільки старий Палехо до всього байдужий. Сівши під деревом, він важко стогне.

Крутояр підійшов до вождя. Старий зміряв професора затуманеним поглядом. Спробував підняти руку, але вона безсило впала йому на коліно.

— Незаперечний симптом ріо-муру, — нахилившись до Крутояра, мовив авторитетно Бунч.

Тумаяуа, почувши знайоме йому слово, схопив лікаря за руку. Він благав урятувати батька. Великий вождь Палехо повинен жити!..

Помітивши на обличчі Бунча безпорадну посмішку, Крутояр спитав:

— Невже смерть?

— Не пізніше як через два-три дні. Ця хвороба невиліковна. Особливо в нетрях.

Крутояр і сам знав, що від ріо-муру немає порятунку. Один тільки засіб міг відігнати смерть — швидка зміна клімату. Ріомуру не любила свіжого морською повітря. Якби була можливість негайно перевезти хворого кудись на узбережжя Атлантики, це ще врятувало б його.

Крутояр сумно похитав головою. Про літак зараз нічого було й мріяти.

Загін рушив далі. Мандрівники розтягнулись вервечкою. Бунч ішов останнім. Він щохвилини фотографував рідкісні породи рослин і дерев: банани, бамбуки, ліани різних видів і різної товщини, пальми. Особливо вражали Бунча ліани. Вони заповнювали увесь простір між деревами й неабияк заважали загонові просуватися вперед.

Мандрівники йшли мовчки, ведучи на поводі коней та віслюків. Поминувши простору галявину, порослу яскравими квітами, вони наткнулися на іржаве болото. Під ногами захлюпала вода.

Тумаяуа попередив, що в цій тванюці можуть бути отруйні змії. Отож хай кожен пам’ятає про обережність. Юнак пішов першим, пробуючи кілком дно.

Зміїні голівки раз по раз виринали із запліснявілої багнюки. Олесь, що їхав на віслюку, інстинктивно підтягнув ноги.

Врешті небезпечні болотяні твані минулися, сельва якось раптово перейшла в гарний дубовий — чи схожий на дубовий — ліс, стало більше сонця, пішли гарні шовковисті трави, легше дихалося. Сама собою прискорилася хода, навіть віслюки затрюхикали бадьоріше, мовби почули близький відпочинок.

Та що це? Просто перед мандрівниками починає проступати серед зеленого царства щось рожеве, білостінне, якісь мовби колони в класичному стилі, ось уже видно високі венеціанські вікна, щось схоже на старовинне барокко, щось дуже близьке до італійських чи французьких будов періоду ренесансу.

Індіяни стали перешіптуватися між собою. Їх злякала поява цього лісового палацу, вони не звикли до пишноти, до високих споруд, чи, може, їм було щось відоме про цей класичний дім. Одначе рухалися далі. Стежка була вузенька, майже неходжена, і одразу стало дивно: чому тут такі безлюдні доріжки? Чи живе тут взагалі хто-небудь? Ану, вперед, до колонади, онде вже дубові, прекрасного фасону двері, он уже наче завішені портьєрами балкони, і там щось сяє, там мовби чується музика.

Олеся першого понесло вперед, через газони, через широкі, всипані жорствою алеї, до тих дверей, до тих балконів. За ним прискорили ходу й інші. Що ж це таке? Картина була дивовижна, просто казкова. Серед лісової пущі височіє отакенний палац! І за ним ціла вулиця домів у два, в три, в чотири поверхи, теж білі чи рожеві і теж з високими вікнами, з пишними балконами.

Але от диво — жодної душі навколо! Повне безлюддя, пустка, наче мор якийсь пройшов цими вулицями, попід цими стінами. Професор затримав Тумаяуа, запитав його:

— Хто там живе?

— Естрангейро, — кинув зверхньо і ніби трохи насмішкувато індіянин. — Колись жили.

— Чому — колись?

— Бо вже тут ніхто не мешкає. Сто років тому на це містечко вчинили напад комахи, якісь дивні і страшні москіти, з ними боротися було просто неспромога, вони пожирали всі їстівні запаси, вони забиралися в постелі і смертельно жалили людей. І тоді всі багаті естрангейро покинули свої оселі.

У Самсонова були відомості точніші, хоч, може, й не стосовно цього палацу. Став оповідати друзям, що колись — він десь читав у географічних атласах — тут, як і в джунглях Бразілії біля Амазонки, в часи каучукового буму стали виростати небаченої краси й ошатності міста, стали заселятися заможні люди із своїми слугами, робітниками, охоронцями, поліцією, тут утворювалися досить значні культурні центри, прокладалися дороги. Каучукові плантації, багатющі зарослі гевеї давали мільйонні зиски, можна було будуватися і розкошувати. Але з часом такі тропічні міста почали безлюдніти і вмирати. Там кінчалися запаси гевеї, там з’являлися тропічні комахи, там починала свою руйнівну дію лісова атмосфера, дощі, шалені бурі.

— Мабуть, і тут якийсь катаклізм змусив мешканців покинути ці чудові оселі, - зробив висновок молодий географ. — Ви погляньте, яка краса! Скільки тут вкладено сил, грошей, надій. І все нанівець.

Природа давно замінила мешканців, зелені лапища сельви тягнулися до балконів, влазили у відкриті вікна, обплітали колони. Сельва царювала над усім. Буйно, владно, розгонисто.

— Шановний професоре, — звернувся з комічною серйозністю до батька Олесь, — ви дозволите мені першому переступити поріг цього дивовижного будинку?

Батько не дозволив. Хтозна, що там усередині, які хижаки могли вмостити собі гніздище, які там отруйні змії закублилися. Давайте краще гуртом. І так гуртом посунули до парадного входу, на широкі сходи перед домом, мармурові, білосніжні, наче тільки-но вимиті служницею. Ось і двері, старезні і чомусь зовсім вцілілі, чи їх час не точить, століття не беруть? Все, правда, в ліанових заростях, в лапатому листі, наче вхід до казкового гроту.

Професорова рука потянулася до мідної ручки (теж цілком збереглася, тільки трішки позеленіла від окислення), двері важко, зі скрипом відчиняються, прохолодна порожнеча високого холу вітає прибульців, в очі їм б’є золота оздоба стель, кришталь люстр, чудернацьке оздоблення стін. На стінах величезні, старовинного малювання картини в вензлюватих рамах із якогось багатого, сяючого металу, картини древніх тем, древньої символіки, якісь німфи, оракули, грецькі піфії.

— Як це все могло зберегтися? — дивується професор і мимоволі хоче пересвідчитися в реальності побаченого, навіть помацав рукою одну з важких рам. — Справді, чиста позолота. Неймовірно! За стільки часу — і ніким не пограбоване, не викрадене, не винесене таємно геть. Як ви це поясните, друзі? — звертається професор до своїх попутників.

Пояснити важко, просто неможливо. Ось вони піднімаються сходами вгору, під їхніми ногами червоно яріють багаті товсті килими, на стінах їх супроводжують дорогоцінні бронзові підсвічники. Олесь, уже не маючи сил втриматися, злітає на другий поверх і з завмерлим серцем біжить у кінець коридора. Відчиняє одні двері, другі, треті. За ним поспішають батько, Самсонов, Бунч, теж зазирають: диво! В покоях з високими стелями — розкішні меблі, прикраси, гардини, канделябри, мов тільки вчора звідси вибралися шановні хазяї палацу.

— Сто років минуло, а хоч сьогодні запрошуй гостей, — промовляє в задумі Самсонов. — Тут щось непросто. Щось не так. Гляньте, навіть витерта пилюка, жодної порошинки, все надраєне, все сяє.

Ходили по палацу вже трохи стурбовані. Якась ця загадковість була ворожою, чимось погрожувала. Здавалося, хтось наче виставив ці сяючі речі, цей сліпучий блиск, і заховався, затаївся, підглядає за ними.

В одному з коридорів Крутоярові справді привиділась іїюдська тінь, хтось змигнув удалині і зник за рогом. І далі те почуття непевності не полишало його. Повірити в домовиків він не міг, в злого чи доброго духа лісів і пущ тим більше, наслухалися всяких задивних легенд, казок, міфів, і ще тут — ну, це чортівня! Професор прискорив крок і стурбовано зиркнув на своїх: чи всі з ним? Олесь, Бунч, Самсонов… Поспішають, з якимись озирками квапляться до широких мармурових сходів, щось і вони наче відчули негаразд. Духи не духи, а вибратися звідси мерщій, мабуть, таки на часі.

До того ж і індіян чомусь не було. Не наважилися входити до палацу. Де вони? Чекають онде біля головного входу, нетерпеливляться, кидають по боках тривожні озирки.

— Тумаяуа, веди нас, — командує молодому провідникові Крутояр, коли всі опинилися перед палацом на всипаному жорствою майданчику.

Лихе передчуття ставало мовби тривогою, починало підганяти, наглити, прямо-таки штовхати в спину, В сельві, їй-право, було навіть затишніше. Хутчіше б у сельву, під її надійні шатра, під гіллясте склепіння, де ти, принаймні, можеш щось бачити, можеш рухатися, діяти і в разі небезпеки — оборонятися. А тут!..

Тепер їхній шлях стелився по рівненькій, викладеній бруком вулиці, що бігла між такими ж рівними, такими ж гарними будинками, як палац, хіба що меншими розміром. Містечко старовинних споруд, колони, парадні двері з довічними стражами-каріатидами, сині, голубі, білі стіни, сяючі вікна. На всьому ліанове плетиво, мозаїка лапатого листя, а втім, все чисте, доглянуте, мовби недавно споруджене.

Вулиця була довга, тягнулася вдалеч, вся обрамлена будинками-красенями, гарно підстриженими деревами, і, здавалося, так воно й має бути. Тільки так, як буває на виставках, коли жодного відвідувача, самі експонати. І пустка, і тиша.

Й раптово все мовби перемінилося. Як у театрі, на широкому кону, перед враженими глядачами.

З бічної вулички зненацька вийшла велика група солдат на чолі з офіцером, всі в світло-синьому, всі в шоломах, всі з автоматами, в чоботях, важкі, грізні. Це були солдати старого гітлерівського зразка. Принаймні, одежа на них, уніформа їхня були абсолютно з часів війни. Саме в такій уніформі колись увірвалися в Крутоярове село фашистські гренадери, в такій уніформі були ті, що підпалили їхню хату і всі сусідні хати і потім зігнали людей на майдані, оточили їх своїм темно-синім строєм, понацілювалися на них автоматами і зажадали видати винуватців якоїсь там диверсії на шляху. Саме такий офіцерик в кашкеті з високою тулією зажадав від перекладача, щоб кожний десятий мешканець села вийшов наперед і став лицем до церкви. І якщо не з’ясується, хто убив чи поранив чи там щось інше на шкоду Великонімеччини, ці заложники будуть негайно розстріляні. До розстрілу тоді не дійшло, партизан, що кинув гранату в німецький обоз з-за клуні, безстрашний і гордий хлопець, вирішив врятувати односельців ціною свого життя, вийшов наперед, назвався винним і був тут же повішений.

— Гальт! — добірною німецькою мовою скомандував офіцерик і досить промовисто поклав руку на кобуру пістолета, що висіла в нього спереду по правому боці.

Було схоже справді на гарно розіграний спектакль. Ці німці, ця німецька мова, це гаркаве “гальт!”… Усі заклякли. Може, тут якісь кінозйомки, і солдати з німецькими шмайсерами в руках — просто статисти, набрані з місцевого населення.

Одначе на кіно і на якийсь дурненький жарт не скидалося. Офіцер, все ще тримаючи руку на розстебнутій кобурі, рішуче став наближатися до мандрівників. Очі його були холодні, якісь медузячі, мовби у великої ляльки, що може закривати чи розплющувати їх залежно від перекидання її в різні пози. Крок його гарно начищеного чобота був владний і чіткий.

Він, мабуть, вгадав, що Крутояр тут за старшого, чи вирішив звернутися до старшого віком. Зупинився перед ним, широко розставив ноги і знову ж добірною німецькою мовою наказав слідувати за ним. Всі заарештовані!..

— Даруйте, сеньоре, ми радянська наукова делегація, — спробував втокмачити йому просту істину Крутояр.

— Не змушуйте вдаватися до примусу і зброї, - промовив гарною говіркою інтелігентного офіцера німець. Був, видно-таки, німцем і не приховував цього.

Індіяни попадали на землю, стали бурмотіти щось белькотливе, щось панічне. Німець на них не зважив, кивнув головою і повів радянських мандрівників за собою. Солдати, порушивши стрій, посунули за ним. Ішли тією ж гарною вулицею, але недовго. Ось широка брама, яка мовби за командою відкривається, і видно біля брами знову ж таки німецьких солдатів зі зброєю. І далі видно у дворі сині постаті, каски, пілотки, і чути німецьку говірку.

Всіх було заведено до напівпідвального приміщення: голо, пусто, холодно, тільки стільці під стіною і маленький стіл з чорнильницею. За столом сидів старий німець в цивільному костюмі при чорній краватці, на якій виразно було знати (Крутояр одразу це завважив) маленький значок нацистської партії. Он воно що! І враз Крутоярові стало все ясно: вони потрапили в селище колишніх нацистів, втікачів з гітлерівського рейху. Таких поселень в Латинській Америці було чимало, найбільше — в Аргентині, частково в Бразілії біля гирла Амазонки. Після розгрому фашизму сюди повтікали тисячі, сотні тисяч військових злочинців, вивезли з собою зброю, одежу, гроші, коштовні речі — хіба мало було награбовано за роки війниі — понабудовували собі бункерів, потаємних сховиськ, влаштували свої таємні рицарські ордени, свої тевтонські спілки, ростили в них новітніх нацистів, готувалися до нової війни. І ось, виходить, метастази такого недугу, страшної фашистської болячки пустили своє коріння аж сюди, до глухих нетрів тропічної республіки.

— Я заявляю рішучий протест, — сказав якомога спокійніше Крутояр. — Ми наукова експедиція… Ми…

— Мені це все відомо, — відповів тоном механічної ляльки німець за столом. — На жаль, ви порушили нашу недоторканість, ви зайшли на територію, яка закрита для сторонніх. На вашому шляху був напис: “Вхід заборонений!” Ви не зважили на нього. Тепер будете за це… покарані.

— Як — покарані? — не міг второпати Крутояр.

— Про міру вашого покарання скаже своє слово професор Ортель.

— Ведіть мене до професора Ортеля.

Німець за столом злегка усміхнувся, його усмішка нагадувала посмішку людини, яка обома руками намагається розтягнути свій задерев’янілий рот. Губи у нього були сухі, як два сірі шкуратка.

— Це не так просто — потрапити до професора Ортеля, — мовив німець із значком нацистської партії на краватці.

— Тоді, може, простіше відпустити нас? Нас чекають наукові справи, за нами стежить Рада Безпеки, ми повинні негайно…

— Рада Безпеки нас не стосується. Ми не визнаємо її.

— Чому?

— Бо Організація Об’єднаних Націй була проголошена незаконно, ще в той час, коли ішли бойові дії між вашою коаліцією і нашим рейхом. Наскільки мені пам’ятається, десь влітку 1944 року.

— Так, — кивнув головою Крутояр, — в серпні 1944 року.

— Як бачите, справа утворення ООН була незаконною. Вона не врахувала волі великої держави, “тисячолітнього рейху” Адольфа Гітлера.

Крутоярові хотілося сказати: “злочинця Адольфа Гітлера”, проте він стримався, збагнув, що такими словами може зашкодити їхньому визволенню. І, взагалі, ще хтозна, чого зажадають ці темні типи з нацистськими значками.

Він змусив себе до ввічливого тону:

— То коли ми зможемо зустрітися з високошановним професором Ортелем? До речі, я теж професор. Ось моя візитка. — Крутояр поліз до нагрудної кишені і дістав звідти візитку. — Прошу передати панові Ортелю.

Суха, пергаментно жовта рука німця взяла дуже обережно білий папірець, піднесла до очей. Все правильно. Німцю така форма спілкування, видно, сподобалася. Він ще раз глянув на візитку і промовив уже з більшою приязню:

— Я доповім професорові про ваше бажання прискорити вашу зустріч, але все залежить від того, на якій стадії експерименту він зараз перебуває. Ви самі розумієте, людство не може через вашу зустріч втратити шанс порятунку.

— Від чого? Якого порятунку?

— Це вам пояснить професор Ортель.

Чекання було вельми зручним. Всіх членів експедиції, навіть юного Олеся, поселили в окремих кімнатах — суцільний мармур, шовк, старовинні картини, статуетки, срібний посуд у шафах минуловічного фасону. Килими в коридорах, килими на сходах, тиша в холі, швейцар в золоченій лівреї, усе точнісінько, як бачив Олесь в кінофільмах про аристократів давніх часів.

Звісно, всі зібралися в кімнаті професора. У нього тут суцільне золото і кришталь, йому надано справжній апартамент, в якому, мабуть, колись зупинялися короновані особи. Настрій у професора трохи збуджений, з краплинками знервованості. Ось-ось щось має статися.

Він ходить широким кроком по пухнастому килиму і веде притишено мову. Чому така обережність? Знову на мигах він дає зрозуміти, що, як він гадає, цілком імовірно, тут скрізь підслуховують, усе на пїдслуху, в усіх стінах, в усіх речах, в меблях вмонтовані апарати підслуховування. Він знає про це точно. Беззаперечно. І ситуація не вельми проста, як могло б здатися.

Знову зігнувся і вже прямо написав на клаптику паперу: “Серед німців є чудова людина, наш вірний друг, він глибоко замаскований і веде свою роботу вкрай обережно. Встиг щойно просунути крізь двері записку і попередив про підслух. Хоче зі мною побачитися. Сьогодні увечері під час прогулянки. Парк. Озеро. Восьма година. Я піду сам”.

Ось яка історія. Тепер можна не дивуватися, що вони опинилися в такій ошалілій розкоші. Ця німецька колонія — незвичайна. Тут щось готується, щось має здійснитися не на добро людству, як натякнув у своїй записці невідомий німецький друг. Отже, ще і ще раз — пильність і дисципліна. Це стосується в першу чергу нашого юного Олеся. Щоб не дай бог не повторилася історія з “Віргінією”!

На вечерю мандрівників запросили в їдальню, теж дуже гарно обставлену, але з меншою розкішшю. Білі скатертини, білий фарфор чашок, богемські візерунки на тарілках. Мовчазний офіціант в лівреї опікувався ними з вправністю автомата. Входив, заходив, зникав, руки до стегон, очі мов локатори, в нахилі голови цілковита поштивість і увага.

А яка ж їжа! Олесь не куштував нічого подібного: лангусти, банани, омари… Професор їв мовчки, всі теж були нахмурені, кожен відчував скутість, слова не мовиш, та й що тут слова? Більше руками, прижмуром очей, таємними сигналами, щоб жодна муха не підгледіла і не почула.

О шостій професор пішов на прогулянку. Дозволено. Усім дозволено. Але за спільною домовою вирішили лишитися кожен у своїй кімнаті. Хай не думають, що радянські люди дуже вражені оцією розкішшю. І тікати вони не збираються. Завтра зустрінуться з професором Ортелем, то все й вирішиться.

Професор довго блукав над озером в парку, косував очима в різні боки. Ніби нікого не було, жодного охоронця, жодного наглядача, шпигуна, підслуховувала. А втім… якось недобре почувалося, і в голові засіла думка, що він тут не сам.

Врешті побачив в кінці алеї високого пана з гарною чорною зачіскою, з тоненькими вусиками, чимось схожими на вусики біснуватого фюрера. Був елегантно вбраний, черевики сяяли, як перед банкетом. Оце, виходить, такий наш “друг”. Подав суху, пещену руку, назвався професором (тут, виходить, самі професори!), професором Бартелем, який має честь представляти справжню німецьку науку.

В руці Крутояра була записочка, маленький клаптик, який йому при потиску всунув у долоню новий його знайомий. Як би прочитати? І чи треба зараз?.. Бартель обережно кивнув на його руку, мовляв, щоб прочитав негайно. Він дуже обережно і дуже начебто по-простому, почухавши собі шию, підніс записку до очей і прочитав лише кілька слів: “Говоритиму не те, що хочу, але ви слухайте і підтримуйте зі мною розмову в належному тонї. Мусите потрапити до Ортеля обов’язково!”

Що ж це значило? Знаючи, що з ним будуть говорити нещиро, вести все-таки розмову в належному тонї. Тобто, підтримувати вигадку і самому вправно вигадувати. Так треба. Бартель знає, що говорить. Ось він сів на елегантну гнутого фасону лавицю, ось відкинувся спроквола назад і заговорив з усією показною прямолінійністю:

— Мені доручено з’ясувати ваш психічний тонус. Що ви за людина? Яким імпульсам піддаєтесь? Це потрібно для того, щоб вирішити питання: зустрічатися з професором Ортелем чи ні?

— Я хочу зустрітися з ним, — сказав швидко Крутояр.

— Професор Ортель дуже благородна людина і воліє мати справу лише з особами такого ж благородного характеру. — Німець пильно і ніби застережливо глянув на Крутояра. — Ви можете поручитися за своє благородство?

— Якщо ідеться про благородство вчинків, то я можу бути лише благородним. Безчестя не визнаю.

— Прекрасно, — схвалив його відповідь німець. — Тоді я мушу вам сказати, що професор Ортель у війну втратив усіх своїх рідних, він щиро відданий ідеям націонал-соціалізму і дуже цінує таку відданість в інших.

— Я поважаю погляди кожної людини, якими б вони не були.

- І це мене цілком задовольняє, - зітхнув багатозначно і водночас з неприхованою іронічністю в погляді німець. — Давайте трохи пройдемося по алейці.

Вони рушили вузенькою алейкою, що вела на пагорб, а звідти повертала до примхливого, візерунчастого місточка через озерце. Німець шукав слів, вони давалися йому важко, і він щоразу аж зупинявся, аж ніби вгризався очима в землю. Врешті повів мову далі. Став оповідати історію життя професора Ортеля, який це був завжди чесний, порядний вчений, скількох учених він виховав у себе на батьківщині, як він поступово перед самою війною наближався до відкриття секрету атомної бомби. Лишалося ще кілька місяців, і все було б обгрунтоване. Але англо-сакси розбомбили німецький завод важкої води і всі лабораторні пристрої на острові Пюнемюнде й на цьому поставили крапку. Та професор Ортель веде свої розробки далі, і скоро світ почує про них. (Німець розвів руками, і в його жесті відчулася прикрість: мовляв, біда, але що поробиш?..) Та головне не це. Зовсім не це!

— А що ж головне? — не втримався Крутояр.

— У Ортеля був гаряче любимий брат, — заговорив німець і при цьому підвищив голос до патетичного звучання: — На жаль, в самому кінці війни брат потрапив у російський полон. Себто до вас. За відомостями, які ми одержали, він довго жив на Уралі, повертатися на батьківщину не захотів і зрештою став радянським громадянином. Після його смерті в нього лишився син, який теж виявив бажання жити в Радянському Союзі і працювати на комунізм. Єдиний нащадок роду Ортелів працює на комуністів! Ви уявляєте, якого болю це завдає моєму шефові?

— Уявляю, — зовсім щиро сказав Крутояр. — І чим я можу допомогти вашому шефові?

— Дуже просто можете. — В голосі німця зазвучала урочиста піднесенність, так говорять люди, які твердо знають, що кожне їхнє слово має бути кимось почуте й оцінене. Видно, за їхньою розмовою стежили всі підслуховуючі апарати німецького поселення. — Як саме допомогти моєму улюбленому шефові? А ось як. Він передасть через вас важливий документ. Дуже важливий як для роду Ортелів і абсолютно незначний для людства. Це — тестамент, духівниця чи, як у вас кажуть, — право на спадкоємство.

— А що саме хоче передати в спадок своєму гаряче любимому небожу вельми шановний професор Ортель?

— Дуже багато… Дуже!.. — Німець опустив голову і в кутиках його рота майнув глузливий усміх. — Не більше й не менше, як панування над світом.

“Здається, вони всі тут з’їхали з глузду”, - подумав Крутояр. Одначе правила гри змушували його приймати все серйозно.

— Мені це не зовсім ясно, але я готовий передати такий документ за адресою. Якщо ви, звісно, повідомите мені її.

— Адресу ви одержите завтра від самого професора Ортеля. Я радий, що ви виявили розуміння складної ситуації і погодилися на цей крок, а не стали на позицію твердолобого комуністичного догматизму. Як тільки ви поговорите з професором, вам негайно буде дано дозвіл на продовження подорожі.

Запала пауза. Розмова, власне, закінчилася. Все ясно. Німецький друг зважився на цю зустріч тільки для того, щоб застерегти Крутояра: згоджуйтесь на примхливу забаганку його дурнуватого шефа, не виявляйте спротиву, не входьте з ним ні в які суперечки. Ну й прекрасно! Хай собі пишуть духівниці, хай мріють про світове панування. Такі безглузді ідеї ми вже чули. Аби скоріше вирватися на волю. Одне ще хотілося взнати Крутоярові, і він запитав не без видимої цікавості:

— Ми побачили тут розкішний палац і за ним ціле містечко, яке було побудоване, без сумніву, десь в середині минулого століття. На сьогодні це абсолютна старовина. Але нас здивувало те, з якою старанністю цей палац і це містечко утримуються в порядку. Чому там ніхто не живе? Чому німецька колонія не розташувалася в дорогих і достойних кожного чесного німця апартаментах? (Це було мовлене Крутояром, звичайно, для тих, хто його підслуховував!)

— А все тому ж, — мовив багатозначно Бартель. — За ідеєю мого високошановного шефа, тут буде колись столиця світової імперії.

— Так, світової імперії! — вражено вигукнув Крутояр, але не дав волі своїй іронії.

— Сьогодні це звучить смішно, як анекдот для багатьох скептиків, які не знають генія професора Ортеля. Але невдовзі скептицизм поступиться місцем захопленню. — Німець говорив з натхненням, він весь був немов у палкому екстазі, хоча його гарні, розумні очі й далі поблискували глузом. — Сюди зійдуться життєдайні нитки світової імперії Ортеля. І тоді розкішний палац, який ви, до речі, дуже необережно наважилися оглянути без нашого дозволу! — стане центром світової системи Ортеля, центром його мудрого керівництва, духовності і майбутньої цивілізації! Я вірю в це, я знаю: так буде!

Прощаючись, німець знову вклав у долоню Крутояра папірець. Відчувалося: цього разу щось більше, ціле послання. Крутояр затиснув його в жмені і непомітно засунув до кишені.

Через кілька хвилин вони всі гуртом читали його в професоровім кабінеті:

“Найперше запам’ятайте: цей лист повинен бути знищений негайно після прочитання. Негайно! По можливості спалений! Але кожне слово в ньому — то мій святий вам наказ, святе моє благання. Хто я? Чому наважуюся на таку відвертість з вами? Ортель — злий геній, якого я тримаю під контролем уже десять років. Свою нелегку місію я перейняв з рук мого батька. Мій батько виїхав разом з Ортелем з Берліна в кінці квітня 1945 року. То був рік ганьби нацистської тиранії. Рік припинення всіх Ортелевих робіт, які він тягнув до останнього дня існування кривавого рейху. Знайшовши собі притулок в нетрях Оріноко, Ортель, одначе, вирішив, що в нього є шанс врятувати втрачене і почав роботу над новою зброєю. Сорок років він сидів в своїй лабораторії, виношуючи ідею нової суперпотужної бомби. Мій батько, чесний німець і патріот, одразу збагнув, що геній Ортеля здатен на страшне. Уже з його перших накреслень стало ясно: він готує вибуховий пристрій в сотні й тисячі разів могутніший за водневу бомбу. Так, за водневу! Однією такою бомбою Ортеля, якщо вона, не дай боже, з’явиться на світ, можна буде знищити цілий континент. І тоді мій батько пішов на священну самопожертву І, втершись в довіру до цього генія-дикуна, вирішив контролювати його дії. Мій батько був здатен на все: навіть на те, щоб в разі, якби Ортелю вдалося змайструвати свою супербомбу, підірвати себе разом з Ортелевою лабораторією і самим Ортелем. Тепер я замість батька. Я стежу за ним, тобто за своїм шефом, за своїм генієм і вселюдським лихом. Але ось виникла загроза: Ортель, неспроможний втілити свою ідею в життя на практиці — накреслення бомби виявилися надто складними, — готовий передати її схему, її технологію, її принцип розвідці відомої вам північної держави. І тому я хочу просити вас допомоги, я хочу через вас передати заклик до знищення Ортелевого пекельного гнізда. Кому передати? Чесним людям республіки, тим, хто завдасть удару по генеральській хунті. Я чув, що сили опору вже готові до дії. Дай бог, щоб вони перемогли. Просіть їх, благайте, переконуйте всіма засобами, що в надрах німецької колонії на Оріноко визріває смерть всього людства. Молю вас про це і заклинаю Всевишнього стати вам у поміч! Ваш вірний друг”.

Наступного дня відбулася обіцяна і величаво дарована “генієм” аудієнція. Умисне запросив усіх, окрім, звичайно, індіян. До юного Олеся вийшов з-за масивного стола повнотілий чоловік, старезний як світ — мабуть, мав літ за вісімдесят п’ять! — обняв його могутніми товстими руками і чмокнув у чоло. Очі в нього були маленькі і гострі. “Невже це очі генія?” — подумав Крутояр. На губах весь час плавала сумовита усмішка.

— Сідайте, сідайте, — припросив він гостей, вказуючи на скромні стільці в його досить скромному кабінеті. — Я завжди схиляв голову перед Росією. І навіть в роки страшної війни я вірив, що наші держави будуть колись у дружбі.

— Безперечно, будуть, — вихопився з юнацькою запальністю Самсонов. Розмова велася через перекладача, в ролі якого виступав все той же Бартель.

Потім заговорили про наслідки війни, як вона порушила сімейні узи і як це боляче відбилося на його, Ортеля, родині. Детально розповів про брата, про братового сина і, зрештою, закінчив розмову проханням, яке вже було відоме Крутоярові від Бартеля. Відкрив маленький сейф з електронним набором і добув звідти товстий конверт. Простягнув його професорові Крутояру.

— Оце моє велике прохання, гер професор, — сказав важким від астматичного тиску голосом. — Адреса на конверті. Мені важко говорити, я стара людина, аь втім, хочу наперед подякувати вам. — Його очі примружилися, стали холодними. — Може, дай бог, і ви згадаєте старого професора в’інших умовах. Тоді я зможу віддячити вам щедріше.

На цьому аудієнція закінчилася. Конверт у руках, усмішка Ортеля, як добрий талісман, на обличчі, і услід хрипке побажання:

— Повертайтеся в Росію і знайте: наступають великі часи!

Тепер можна було рушати в дорогу. Індіяни чекали на своїх друзів під кущем агави. Перед цим їм було винесено смачну їжу, і вони з насолодою споживали обід сеньйорів. Уже були ситі, вдоволені і дуже раді, що їхні блідолиці друзі повернулися живими й здоровими.

Знову сельва, знову зелена тиша і знову болота.

Люди проходили болото, високо піднімаючи ноги. Крутояр глянув на босі ноги своїх провідників і з страхом подумав, що справа може закінчитися зовсім погано. Краще б індіяни сіли на коней. Після того, як загін відірвався від переслідувачів, Палехо порадив іти далі пішки, щоб не виснажувати тварин лісовою дорогою. Але, на лихо, болото криє в собі стільки несподіванок. Занурюючи ноги в високих шкіряних черевиках у в’язку тванюку, Крутояр відчував під собою тверді корені й гілляки, які здавались йому гадючими тілами. “Хоч би швидше пройти це прокляте місце”, - подумав професор.

Раптом навколишню тишу розітнув жахливий крик.

Крутояр повернув голову й побачив зігнуту постать старого Палехо. Його вкусила змія. Обличчя касїка перекосилося від болю.

— Кириле Трохимовичу, сюди! — закричав щосили професор.

Бунч підбіг до нього і став поквапливо діставати хірургічні інструменти. Крутояр вийняв із патронташа два патрони й висипав на долоню порох. Але Тумаяуа швидко наблизився до професора й, не промовивши жодного слова, вдарив його по долоні. Порох посипався на траву.

Крутояр здивовано глянув на молодого індіянина. Той був зовсім спокійний. Його погляд, холодний і владний, забороняв професорові рятувати старого ватажка Палехо…

Крутояр, нічого не розуміючи, озирнувся на всі боки.

— Тумаяуа, — прошепотів він змертвілими губами. — Може, ми ще врятуємо вождя. Що ти надумав? Бунч тільки зробить невеличкий надріз і запалить на рані порох. Послухай, Тумаяуа. Що з тобою? Чому ти мовчиш?

Але молодий індіянин не відповідав. Він не зводив очей із батька. Палехо, опустившись на землю і схопивши обома руками ногу, безтямними очима дивився на рану. Вона ніби загіпнотизувала його. Касік сидів непорушний. Він не виявляв нїнайменшого бажання врятуватись од жахливої смерті.

— Ви що, очманіли? — закричав Крутояр. Відчай наддав йому рішучості. Він ладен був безцеремонно розігнати молодих дикунів і припинити муки їхнього батька. — Геть звідси! Палехо загине! Тумаяуа, схаменись!

Професор знову потягся до патрона, щоб дістати порох.

І тоді сталося щось дике, неймовірне. Старший син вождя Лупу спокійно дістав стрілу й поклав її на тятиву лука. Силою зброї затуркані індіяни готові були боронити смерть свого батька.

— Боронити смерть! — прошепотів у нестямі Крутояр.

Ці слова погасили в ньому всі бажання. Дивлячись на скорченого вождя, він ледве прошепотів:

— Скажи, Тумаяуа, що це значить?

Юнак твердо подивився Крутоярові в очі:

— Злий дух Курукіра сидить у зміях і ягуарах. Злий дух Курукіра ввійшов у тіло мого батька, вождя могутнього племені арекуна. Святий закон племені забороняє рятувати укушеного змією, бо це принесе всім нещастя…

Крутояр узяв Бунча за лікоть.

— Відведіть Олеся подалі від цього місця, — промовив він. — Зараз почнеться агонія.

Бунч допоміг Олесеві сісти в сідло. Хлопець не опирався. Він тільки повернувся до Тумаяуа і кинув на нього сповнений глибокого осуду погляд.

Через кілька хвилин смерть забрала свою жертву. Індіяни оточили вождя і мовчки схилили голови.

— Треба поховати тіло, — порушив гнітючу тишу Крутояр. — Не можна гаяти часу. Адже ми не певні, що атака не кинуться знову в погоню.

— Апіака не підуть у цей ліс, бо вважають його лісом прокляття, — сказав Тумаяуа.

— Все одно треба рушати.

— Я знаю, сеньйоре.

— Скажи своїм братам, щоб вони викопали могилу.

Тумаяуа важко звів на переніссі брови, його обличчя набрало хижого виразу.

— Закон племені арекуна забороняє ховати вождя в чухай землі, - озвався він по хвилі.

— Але що ж робити? — спитав професор. — Не поверх татися ж нам у селище.

— Не знаю, — переборюючи якісь внутрішні вагання, промовив Тумаяуа.

Крутояр не міг подолати в собі нервового тремтіння. Невже індіяни відмовляться далі проводжати своїх білих друзів? Невже й вірний Тумаяуа зрадить їх?

Тумаяуа радився з братами. Вони стояли над непорушним тілом Палехо й гаряче щось доводили один одному. Кілька разів старший брат Лупу хапався за лука, немовби наміряючись примусити Тумаяуа погодитись із його доказами.

Нарешті Тумаяуа підійшов до Крутояра і сказав йому, що брати відмовляються іти далі. Вони понесуть тіло батька назад у селище. Цього вимагає звичай племені.

— Значить, ви покинете нас? — спитав професор. — Ви залишаєте своїх друзів?..

Тумаяуа опустив голову й ледве чутно промовив:

— Брати повернуться, а я… я йду з вами далі.

В цю мить він згадав тихий голос вмираючої Ернестіни: “Ти підеш до одноокого Артуро і передаси йому сигнал”. Він ніби бачив перед собою глибоко запалі очі жінки, ніби відчував на собі подих смерті. “Гора Комо… вогонь на горі Комо…” — нечутно, як клятву, вимовляли його уста.

Крутояр взяв його за лікоть.

— Твоїм братам загрожує смерть від рук апіака, — сказав він. — Воїни Ганкаура нападуть на Лупу, як тільки він вийде з цього рятівного лісу.

Тумаяуа заперечливо похитав головою. Лупу не піде старим шляхом. Він зверне праворуч і вийде до річки. Там він змайструє пірогу і на ній дістанеться додому. На воді ніхто не перестріне його.

Тим часом Лупу ладнався в дорогу. З тонких палиць були зроблені ноші. На них поклали тіло мерця.

Прощання було коротке й холодне. Очевидно, Лупу вважав вчинок Тумаяуа за негідний. Він кинув йому якесь коротке слово і за своїм індіянським ритуалом кілька разів присів навпопїчки. Те ж саме проробили й обидва його брати. Потім вони підхопили ноші з тілом Палехо і квапливими кроками подалися в гущавину лісу.

На обличчі Тумаяуа не ворухнувся жоден м’яз. Він не промовив ані слова. Із боротьби між почуттям обов’язку і сліпої звички юнак вийшов переможцем.

Вечоріло. Ліс порідшав. Дорога злегка піднімалася вгору. Над головою монотонно гула надокучлива мошва,

Тумаяуа спинився й уважно подивився уперед. Він розгледів поміж дерев невеличку хатину.

Швидким помахом руки індіянин наказав усім лягти на землю, а сам поплазував між кущами. Через кілька хвилин Тумаяуа повернувся назад.

— Ранчо без людей, — промовив коротко.

Крутояр підвівся з землі й, обтріпуючи одежу, посміхнувся, ніби засоромлений своєю надмірною обережністю.

— Ти уважно оглянув дім?

— Я не заходив усередину, але біля входу на дворище немає жодного сліду. Хазяїн давно покинув оселю. Не бійтесь, сеньйоре, я піду першим, а ви — за мною.

Хижа вражала своєю вбогістю. Струхлявіле листя звисало з даху. Стіни перекосилися. Шибки були повибивані. На невисокий ґанок вели скрипучі східці.

Двері оселі були відчинені навстіж, і коли Крутояр услід за Тумаяуа піднявся по сходах, із чорного отвору на нього дихнуло пусткою.

Тумаяуа пригнувся і пружним кроком перший зайшов до темних сіней. Крутояр, мимоволі втягнувши голову в плечі, ступив за ним. Ззаду важко дихав Ілько. “Нащо він тиснеться сюди зі зброєю?” — промайнуло в голові професора, який відчув під боком у себе ствол рушниці.

— Тут нікого немає, сеньйоре! — гукнув індіянин.

Тумаяуа схилився над непокритим столом і провів пальцем по дошці.

— В цьому домі давно не було людей, — сказав він. — Гляньте, скільки пилюки отут на столі.

— Справді, - погодився професор. — Мешканець ранчо покинув господу понад місяць тому. Він лишив усе так, начебто вийшов із дому на кілька годин. Хто б це міг бути?

Ні, тут були й інші сліди. Ось вони: розбитий радіоапарат, порвані проводи, розтрощені батареї… А ось у другій кімнаті перекинуте догори ліжко, пошматовані папери, побите скло на підлозі… Сліди квапливого трусу, обшуку!

Крутояр торсонув ногою зігнутий зелений корпус радіопередавача, перевів погляд на відчинене вікно. За вікном одразу ж починалася сельва. Товста рука ліани перетинала вечірнє небо, що тиснулось у дім.

Тоді професор знову повернувся до столу. Його погляд упав на висунуту шухляду. Може, там щось є? Висунув ще більше ящик, аж у глибині знайшов товстий зошит у палітурці.

— Ходімте надвір, — запропонував він, гортаючи густо списані сторінки. — Темно вже, нічого не можна розібрати.

Вони вийшли з хижі. Бунч і Олесь, назбиравши хмизу, розпалили багаття. Веселі язики вогню жадібно обхопили сухе гілляччя. Сизий дим, чіпляючись за верхів’я кущів, поповз догори. Мандрівники оточили Крутояра й наготувалися слухати.

— Здається, ми натрапили на слід Ван-Саунгейнлера, — сказав професор, пробігаючи перші рядки. — Це не що інше як чернетка листа сміливого дослідника. Але до кого він пише? Ага, ось і звернення.

Крутояр глибоко вдихнув парке повітря і почав читати вголос:

“До президента республіки генерала Батіса.

Вельмишановний сеньйоре! Не маючи змоги опублікувати цього листа в пресі вашої республіки, я змушений звернутися до вас через іноземну газету. Сподіваюся, що в наш час океанські відстані не зашкодять вам прочитати моє коротке послання.

Понад рік я перебуваю у вашій країні. Користуючись добросердечністю тубільців, я обстежив найглухіші закутки. Ваші тропіки повернулися до мене лицем, і я віддав їм своє серце. Не заради красного слова вживаю я такі слова. Кволе, недуже серце моє прокинулося тут до нової молодості. Ми з сином — двоє білих людей — в чорному океані смутку й злигоднів знехтували великими благами цивілізації, щоб почути пригнічений пульс древніх, напівзабутих народів.

Але повірте, сеньйоре президент, я не багато втратив. Тубільці прийняли нас у свою сім’ю як рівних, вони повірили нам, вони відчули, що всі ми — сини великої праматері природи. І хоч не завжди доля справедливо віддячувала їм за простоту й щирість, вони, як були, так і залишилися гідними високого звання людини.

Тепер я став яснозорішим. Я побачив, що люди вашої країни гідні кращого життя. Я усвідомив, що на вашій землі ще багато зла й кривди, багато зневаги до бога й до людської совісті.

Я не раз питав себе: чому на долю вашого народу випало стільки страждань і лихоліть? Чому гуманізм і цивілізація не зачепили своїм благодатним крилом вашої стражденної республіки?

Століття минули відтоді, як перші завойовники-конкістадори висадились із своїх каравел на американській землі І в пошуках золота, мов зголоднілі пси, кинулися з мечем на тубільців. Право енкомієнди, яке іспанські гранди одержували від свого короля, — право користуватися землею і тими, хто проживає на ній, — чорною плямою лягло на європейців.

Період енкомієнди, період панування католицьких місіонерів не приніс корінним жителям Нового Світу нічого хорошого. “Поганою людиною”, “аборісадо” прозвали індіяни білого завойовника. Він знищив культуру інків. Запріг їх у ярмо. Він зруйнував храми мексіканських царств. Прокляття йому!

Ну, що ж, скажете ви, сеньйоре президент, новітні покоління не несуть відповідальності за прадавні діла. Меч іспанських конкістадорів лишився в музеях середньовіччя, як і меч жорстокого Торквемади. І я погоджуюсь із вами. Нащадки не відповідають за діяння своїх пращурів. Але я запитую вас: хто дав право вам, вельмишановний сеньйоре президент, і вашим друзям, і вашим підлеглим, хто дав усім вам право успадкувати підлість і канібальство конкістадорів? Чому у вашій маленькій республіці панує все та ж жорстокість і неправда? Чому ви і ваш уряд віддали республіку на відкуп американським банкірам?

Ви і ваші закони занапастили країну.

Я знаю багатства вашої республіки. Вони незліченні. Тропічні ліси, каучукові плантації, поклади золота й алмазів, марганцю, багатющі родовища нафти могли б зробити народ вашої країни щасливим і вільним.

Але ці багатства не належать вам. Ви тільки прислужники на побігеньках у великого й жорстокого хазяїна.

Чорну кров вашої землі — нафту — висмоктує американський спрут “Креол петролеум корпорейшен”.

На алмазних розсипах хазяйнують іноземні авантюристи.

Груди вашої землі обплутані бетоном чужинських доріг.

Ваша залізна руда наперед куплена американськими біржовиками, разом з потом і кров’ю бідних тубільців.

Ви не маєте навіть права вирощувати власний хліб і цукрову тростину. Коли ваш попередник, “президент з лівих”, як досі згадують його в народі, спробував завести нову систему сільськогосподарських кооперацій і бодай на краплину допомогти бідним пеонам, північний сусід вельми розгнівався. Хто ж буде купувати американський бекон і американські боби? Хто смакуватиме цукор з американських плантацій в Гаїті і Гватемалі? Чого доброго, їм забажається мати ще й свою власну нафту!

Досить було грізного окрику, і ви, сеньйоре президент, злякалися, підленько, по-заячому злякалися, і досі боїтеся ви і слухаєте побожно, чи, бува, не прогнівили свого хазяїна.

Зрештою, сеньйоре президент, вам і вашим друзям не так погано під благословенною опікою доброго дядька. У вашій кишені теж перепадає чимало награбованого. Але, шановний сеньйоре президент, я хочу нагадати вам старе індіянське повір’я. Там, де люди рвуться до золота, їх карає рука злого духа Курукіри. Золото сховалось у найглибших коморах. Воно сповнилось ненависті до двоногих істот, які зробили з нього свого бога. А там, де воно виступає на поверхню планети, лихо безжалісно й люто звалюється на людські голови.

Я хочу нагадати від себе, шановний добродію: золото не любить жадоби. Злий дух Курукіра мстить жорстоко не тільки іноземцям, але й тим, хто надто віддано служить їм. Запам’ятайте це, шановний сеньйоре президент. У вашій маленькій тропічній республіці панує рабство, жорстоке і невблаганне, безпросвітне і безнадійне. Раби потрібні власникам великих гасієнд, людям без совісті й честі, ненажерним господарям каучукових плантацій. І вони не спиняються ні перед чим, аби знайти дарові робочі руки. Вони зробили рабство своєю професією. Про що говорить хоча б такий факт? Нещодавно власник однієї з найбільших гасієнд у верхів’ї Ріо-Оскуро Урбако влаштував нічне полювання на тубільців. Озброєні рушницями, його слуги оточили лісове селище беззахисних індіян. Своїми смолоскипами напасники швидко підпалили хижі. За чверть години узурпатори перестріляли майже все доросле населення селища. Помилували тільки дітей та кількох молодих жінок. Бранців зв’язали попарно і привели на гасієнду свого господаря. Так “цивілізований” варвар Урбако придбав собі дарову робочу силу. Власті й пальцем не ворухнули, щоб покарати його.

Справжні володарі вашої країни — жорстокі урбако. В чині генералів і полковників вони очолюють воєнні хунти й політичні партії. В їхніх руках уся влада. Вони продають країну іноземному капіталові, зраджують народ. Болем і гнівом сповнюється моє серце, коли я згадую про те, що у вашій республіці, як ніде, трудова людина — креол, негр, індіянин, мулат — перестала вважатись за людину. Як можуть християни ігнорувати найголовніші заповіді Христові, забувати, що людина людині — не вовк, а брат. Чому гонитва за грішми витіснила з людських сердець християнську добропорядність?

Ви добре знаєте, сеньйоре президент, що тільки у вашій країні процвітає найпідліший вид бізнесу — торгівля людськими головами. Може, вам неприємно читати ці рядки, але я прошу вас: дочитайте їх до кінця. Якщо у ваших грудях ще не зачерствіло серце, ви зрозумієте моє обурення. А йому немає ніяких меж!

Відверто кажучи, я й раніше знав, що деякі дикунські племена, виконують свої страхітливі ритуальні звичаї, відрубують ворогам голови і якимось особливим способом препарують їх. Я знав, що є люди, котрі заради власної наживи купують і перепродують такі голови. Але я не знав, що торгівля відрубаними головами перетворилася на свого роду фах, ремесло.

Якось у хижі вождя одного племені я, на превеликий свій подив, побачив людину в корковому шоломі й білому тропічному костюмі. Спочатку мені спало на думку, що переді мною член наукової експедиції, який вивчає тропічні нетрі.

Чоловік назвався Гобсоном. Він витяг портсигар і запропонував розкурити по запашній сигарі. От і послав мені бог розраду, подумав я й, умостившись на підстилці з бананового листя, наладнався слухати цікаві розповіді.

Гобсон був високим худорлявим блондином, з проникливими голубими очима. На переніссі в нього я помітив невеличку ямку і подумав, що ця людина, озброївшись окулярами, певно, провела не одну ніч над науковими працями.

Ми мовчали кілька хвилин, з насолодою затягуючись ароматним димом.

Жінки вождя носили нам страви, але ми не торкались їх. Я хотів розпитати Гобсона про онкологічні досліди Чікагського інституту і про новітні плани обводнення Сахари.

Я думав почути дід нього про останні гастролі трупи радянських артистів у Парижі та Ліссабоні.

І раптом Гобсон, загасивши об землю сигару, спитав мене:

— Ви не знаєте, як оцінюють голови в цій окрузі?

Очевидно, моє обличчя після його слів здалося йому дурнуватим, бо він повторив запитання:

— Комісар Олів’єро запевнив мене, що я матиму тут непоганий зиск. Він сам начебто заробив на перепродажу голів три тисячі фунтів. Він не боїться моєї конкуренції і каже, що його агенти постачають йому матеріал за найдешевшу ціну. Мені цікаво, скільки правлять тут за голову?

Я відчув, як земля осідає пїдї мною. У мене пошерхло у роті, і я ледве вимовив:

— Не цікавився, сер.

Гобсон узяв нову сигару і так, начебто нічого й не сталося, запалив її від запальнички, виготовленої у формі маленького револьвера. Я дивився на той револьвер, на вузенькі синюваті губи Гобсона, на його перенісся, де залягла рожева ямка від окулярів, і відчував, як у серці моєму піднімається зненависть. Мені було ясно: переді мною сидить один з агентів, котрі займаються купівлею і перепродажем голів забитих індіян — цим страхітливим ремеслом.

Перший порух, який я подавив у собі, - вдарити Гобсона навідліг по щоці, - змінився раптовою цікавістю: хто ця людина? Які її думки? З ким вона ділить свої бариші? Окрім того, я хотів з’ясувати, яких розмірів досягла злочинна практика перепродажу мертвих голів. Я вдав із себе невігласа і стримано запитав: — Скажіть, невже торгівля головами приносить вам надійний зиск?

Гобсонові, очевидно, давно хотілося похизуватись переді мною своїми успіхами, можливо, навіть вразити мене. Він був красномовний і дуже веселий, коли говорив, що торгівля головами — найвигідніша справа в цій богом проклятій країні, що він кожного року збуває закордонним фірмам голів на кілька тисяч доларів. За кожну голову йому платили по сто доларів, не менше. А от Чікагський антропологічний музей не шкодував за вдалі екземпляри й чотирьохсот.

— Що ви розумієте під вдалими? — спитав я, відчуваючи, як у мене з жаху холонуть ноги.

Гобсон криво посміхнувся. Йому було просто дивно, що є люди, котрим невтямки така звичайна річ. Хіба не ясно, що можуть бути голови з маленьких індіян і з дорослих, жіночі голови й чоловічі, препаровані вдало й невдало.

Він спокійно відклав убік сигару й потягнувся рукою до мішка, який лежав неподалік од входу в хижу. Я вжахнувся при одній думці, що поруч мене, за якихось два-три кроки лежали голови, людські голови, з очима й носами, голови, відрізані від тулубів і засушені на продаж.

Гобсон вправним рухом розв’язав мішок, взяв його за гузирі й потягнув угору. Отак, знаєте, сеньйоре президент, зовсім просто й дуже делікатно потягнув самими кінчиками пальців. Щось глухо заторохкотіло, вдарилось об підлогу, і я побачив голови.

Спочатку мені здалося, що Гобсон пожартував. Переді мною лежали маленькі кульки, завбільшки з кулак, схожі в напівтемній кімнаті на невеличкі гумові м’ячі. Я подався всім тілом уперед. Я хотів пересвідчитись, що все це справді жарт, недобрий, жорстокий жарт. Мимоволі моя рука торкнулась до однієї з голів, і я, мов опечений, відсмикнув її назад.

— Годі-бо, не бійтеся! — зареготав Гобсон, пихкаючи димом сигари. — Вони не кусаються.

Він узяв одну з голівок за довге чорне волосся і підняв на рівень моїх очей.

Майже не володіючи собою, я дивився на страшний експонат. Ось що лишилося від людини, від живої людини, яка дивилася на небо, раділа сонцю, кохала, ненавиділа, мріяла, сподівалася… Вираз суму й страждання відбився на мертвому обличчі, від чого голівка ще більше нагадувала справжню живу голову. Рот і очі її були прошиті грубими нитками. Гобсон коротко пояснив, що в цьому є певний сенс. Адже індіяни вважають, що душа забитого може прийти до воїна, який відрубав голову, і жорстоко помститись йому. Щоб запобігти цьому, індіяни прошивають очі та вуста й, отже, закривають душі вихід назовні.

Дивлячись на темно-брунатну кульку в руці вампіра, я нічого не бачив. Власне, ні, я бачив. Я бачив жорстокість ситих і цікавість нудьгуючих, я бачив ваш уряд, сеньйоре президент, вашу поліцію, яка потурає звірствам, справжню ціну вашим законам і вашій демагогічній балаканині, котрою ви прикриваєте свою бездушність.

Своїм листом я не хочу вселити у ваше серце вбивчу й невідрадну думку про те, що народ вашої країни здичавів до краю, що дикі індіяни й справді такі жорстокі й підступні бестії, для яких єдиним виправним засобом могла б бути куля. Ні, шановний сеньйоре, люди вашої країни — добросердечні й гідні кращої долі, їх примушують убивати. Ви самі знаєте, що білі негідники, такі, як Гобсон і його друзі, нацьковують одне індіянське плем’я на інше. Вам повинно бути відомо, що, роздуваючи ворожнечу між племенами, гобсони постачають зброю одним індіянам і не дають її іншим.

Не проклинайте тубільців, сеньйоре! Шукайте злочинців ближче до вашого дому. Тільки швидше, бо в народу може урватися терпець.

Жорстокість породжує жорстокість, сеньйоре президент. На убивство відповідають убивствами.

Не спокушайте людського терпіння. Всьому є край, ви це знаєте.

Ви, певно, краще за мене знаєте історію вашої республіки, історію вашого континенту. Але я все ж таки нагадаю, що це була грізна історія і що більшість її сторінок написана кров’ю. Пам’ятаєте повстання індіян у Гран-Пахональї? Мужній Тасулінчі підняв тоді всі племена по річці Укаялі й рушив од верхів’я до гирла, чинячи жорстоку помсту за знущання, яких зазнали мешканці цих районів від білих гасієндадо. Протягом двохсот кілометрів більшість гасієндадо була знищена, і тільки небагатьом кровопивцям вдалося утекти в міста під охорону поліції і війська.

Я б не хотів, сеньйоре президент, щоб жорстокість недалекоглядних і бедушних людей примусила вітер історії перегорнути назад оті криваві сторінки.

Колись, під час нашого першого знайомства в Лондоні, ви говорили мені, що збираєтесь присвятити своє життя боротьбі за оновлення вашої країни. Це було одразу ж після розгрому нацистської тиранії. Вас, як і мене, запалювали гуманні ідеї прогресу. Але за роки, що минули відтоді, ви навчилися інакше дивитися на світ. Ваші ідеали тепер підкріплені зброєю, ваша зброя служить найгіршим ідеалам.

То чому ж, спитаєте ви, я пишу цього листа?

Старий ідеаліст і старий мрійник, я не втратив віри в людей. Так, я вірю, що за найгірших умов десь в глибині душі ви все ж таки залишилися колишнім майором Батісом, колишнім волонтером і солдатом антинацистської коаліції. Я хочу сподіватися, що у вашім серці ще збереглися спогади про минуле. З об’єктивністю, гідною цивілізованої людини, ви мусите озирнутися на пройдений шлях і засудити помилки, вчинені вами особисто і вашою адміністрацією.

Залишаюся з любов’ю до вашої землі.

Доктор ВАН-САУНГЕЙНЛЕР”

Тиша. Мовчання. Синюваті пелюстки вогню нагийаібть до землі свої кволі спинки. Пітьма чорною стіною зводиться навколо. Бунч бере з професорових рук листа, пробігає очима по незрозумілих, написаних іспанською мовою, рядках, гірко похитує головою. Лист! Ні, не лист! Справжнє послання, справжній маніфест протесту й боротьби, під яким підписався б перший-ліпший чесний громадянин світу і під яким вони, радянські люди, звичайно, вже давно поставили свої підписи.

Але що ж далі? Тепер немає сумніву, що вони йдуть по сліду “сміливого голландця”, він десь близько, він поруч, у цій сельві, за стінами цього дому. Ховається від переслідування, бореться з поліцією кривавого диктатора.

— А може, Ван-Саунгейнлер вбитий? — міркує вголос Бунч, все ще тримаючи в руках товстий зшиток.

— Можливо, — погоджується Крутояр.

- Із радіовідозвою звернулися його друзі, а не він?

— Гадати важко, Кириле Трохимовичу. У всякому разі, наукова таємниця повертається до нас своєю зловісною політичною стороною. Відступати пізно. Радіограма сповістила світ про злочин, про масове винищення людей. Не думаю, щоб це стосувалося стародавньої історії. Древня стежка інків сплелася з кривавими дорогами сучасності.

— Значить, ми, Василю Івановичу, вже не стільки шукаємо голландця, скільки прагнемо розкрити трагедію країни?

— Все разом, Кириле Трохимовичу. І голландець, і древні інки, і трагедія країни. За все ми тепер відповідаємо, все мусимо взнати і побачити на власні очі. Доки ми в змозі йти наміченим шляхом, ми будемо йти.

Крутояр втомлено прикрив повіки. Тепла, заколисуюча пітьма огорнула його тіло. “Ми будемо йти… Пізно відступати…” Голова його важко впала на груди, все тіло обм’якло, нахилилося до вогню.

І раптом щось ніби штовхнуло професора зсередини.

Втомлені очі оббігли галявину. В ту ж мить Крутояр побачив Тумаяуа. Індіянин, що стояв досі на чатах, зірвав з плеча рушницю і, пригнувшись, побіг у пітьму.