"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

На останній стежці інків

Вітер ущух. Хмари спливли за обрій. Ранкове сонце затопило землю золотим промінням. Парували дерева, трави, болота, намети бійців, навіть їхня зброя. Сельва оживала після страхітливої нічної грозовиці.

Біля головного намету стояв доктор Коельо і віддавав короткі накази. Його гостренька борідка зрідка піднімалась до неба. Чи буде ще дощ, чи ні?

Прискакав на буланому коні зв’язківець із найдальшої лісової застави. На його вимученому безсонням обличчі грала усмішка. Він приніс радісну звістку: йдуть з білим прапором парашутисти.

Через хвилину про це вже знав весь табір. Бракватіста вирішив перейти на бік повстанців. Щоб уникнути сутичок, він вислав наперед парламентарія, який мав повідомити передові повстанські пости про миролюбні наміри урядового загону.

Парашутисти вступили на галявину рівно о дев’ятій годині ранку — сто двадцять чоловік склали зброю.

Бракватіста сяяв, розмовляючи з керівником повстання. Він був дуже щасливий з того, що йому вдалося нарешті зустрітися з вельмишановним доктором Коельо. Ах, докторе Коельо! Чого тільки не буває на світі. Все йде шкереберть. Розвалюються всі підвали державного правопорядку. Негідник Батіс заплямував себе страшними злочинами перед народом, і сеньйор Бракватіста не збирається далі служити йому. Більше того. Якщо доктор хоче знати, він, Бракватіста, одержав учора по радіо повідомлення про призначення його головнокомандуючим всіма збройними силами республіки. Але він рішуче відхилив це призначення. Батіс — негідник, заради якого він не зробить жодного пострілу.

Доктор Коельо з похмурим виглядом слухав пояснення полковника. Вірив йому й не вірив. Постать Бракватісти була для нього незрозумілою. Ще перебуваючи в еміграції, він чув про те, що цей хвацький офіцер частенько виступав з ліберальними промовами, вимагав пом’якшення тюремного режиму, чим викликав невдоволення генерала Батіса, який, до речі, був далеким його родичем. Не забулись докторові Коельо і слова полковника, виголошені одного разу на бенкеті під час ювілею президента. Бракватіста закликав Батіса рішуче йти шляхом “розумних гуманних дій на користь нації”, вчитися господарюванню у “північного сусіди” і відновити мир у країні.

Полковник ніби вгадав думки доктора Коельо. Солодко посміхнувшись, він мовив не без фальшивої урочистості.

— Я завжди виступав на захист справжньої демократії…

Коельо поглянув на Бракватісту уважним, вивчаючим поглядом. Але той, нітрохи не бентежачись, вів далі:

— Я навмисне перебував у військах президента, щоб стримувати й приборкувати серед нашої зарозумілої вояччини дух жорстокості й розбещеності. Віднині я остаточно пориваю із своїми службовими обов’язками й буду робити все для того…

— …щоб і далі мордувати народ!

Бракватісту немов хто оперіщив нагаєм. Він гарячково озирнувся і побачив Філіппе Россаріо, для якого він зберігав у своєму пістолеті “останню кулю”.

Філіппе стояв у нього за спиною, могутній, широкоплечий, і, бавлячись маленькою пістолетною кобурою, що висіла в нього на поясі, пропікав полковника своїм поглядом.

— Це ти? — зловісно вигукнув Бракватіста, але, збагнувши, що перед ним стоїть уже не його бранець, а один із тих, хто вирішуватиме його долю, запитав: — Хто ви такий, сеньйоре, і яке ви маєте право кидати обвинувачення в обличчя чесного патріота?

Довкола них збиралися солдати й повстанці — зацікавлені, насторожені. Хтось задерикувато гукнув із гурту: “Філіппе впіймав шакала!”

— Я не розумію ваших слів, Філіппе Россаріо! — з неприхованим осудом промовив Коельо, переводячи погляд з розгубленого полковника на свого войовничого помічника. — Службове положення сеньйора ще не є обвинуваченням…

Але Філіппе нетерпляче махнув рукою.

— Хай він розкриє свою чорну душу! Хай розповість усім, хто тут стоїть, скільки смертних вироків підписав, перебуваючи на посту голови таємного трибуналу…

— Ви не смієте!.. Сеньйоре Коельо! — істерично вигукнув полковник. — Я прийшов до вас із чистим серцем…

Але Філіппе гнівно обірвав його. Наблизившись майже впритул до полковника, він рвучким рухом підняв свою коричневу сорочку. Всі, що стояли поблизу від нього, побачили жилаве тіло, гостро випнуті ребра і впоперек грудей, трохи навскіс — смуги. Це були сліди від ударів якимось гострим металічним предметом.

— Не впізнаєте своєї роботи? — спитав на диво спокійним голосом Россаріо, все ще не опускаючи сорочки. — Чи, може, сеньйор Бракватіста забув свого канчука із свинцевими кульками. Ним він частенько захищав “демократію”.

Полковник ніби втратив мову. Він стояв безсилий, розчавлений. Спробував був підвести голову, але одразу ж зустрівся з десятками ворожих очей і, мимоволі в’янучи під тими невблаганними поглядами, просичав:

— Твоя взяла, Россаріо. — Потім, трохи підбадьорившись, повернувся до Коельо. — Сеньйоре, я привів своїх солдатів для того, щоб воювати на боці свободи. Сеньйор Філіппе Россаріо волів би зараз звести наші старі рахунки… Ваше останнє слово, докторе!

Але Коельо, охоплений почуттям відрази до цього вгодованого, випещеного садиста, відвернувся і, нічого не сказавши, рушив до свого намету.

Філіппе, спокійний і владний, був тепер суддею і вершителем долі Бракватісти.

- Іменем мого народу, — сказав він урочисто, — ми заарештовуємо вас, полковнику Бракватіста. Вас буде судити народний трибунал. — І, глянувши кудись убік, гукнув: — Фернандіс! Марселіно! Візьміть під арешт цього птаха. Ви відповідаєте за нього головою!

Доктор Коельо заклопотано оглядає велику галявину: темні від дощу намети, рушниці в козлах, ящики з патронами… Сонце, ледь визирнувши з-за хмари, розіслало по траві свої яскраві, чисті стяги. Галявина парує, вся земля, зморена грозовицею, спочиває у солодкій дрімоті.

І доктор спочиває всім своїм старечим, сухеньким тілом, що теж парує на сонці.

Тільки серце його тоскно болить, не вгамується ніяк. Немає Ернестіни. Зник у пущі відчайдушний Орнандо. Уся земля зранена, полита кров’ю… Він так хотів, щоб було без крові, без убивства. Він вірив у добрі слова. Але потім зрозумів, що той здоровань із шрамом на тілі, отой задумливий Філіппе Россаріо говорив правду. Якщо тебе б’ють — не підставляй катові другу щоку, жорстокий кат все одно не схаменеться, у нього немає серця, його душа навіки скам’яніла. Тільки кулею можна приборкати жорстокість…

Звичайно, доктор Коельо не у всьому згоджувався з Філіппе. Він був надто обережний, поміркований в діях, та й погляди комуністів на соціальні проблеми не дуже подобалися старому адвокатові, який звик до здавна усталеного порядку речей. Може, він ще не знає всієї правди? Може, й він колись потисне руку Філіппе і зрозуміє його круте, непоступливе серце?

Але зараз вони мусять боротися разом. Філїппе казав правду: доки силою зброї вони не виженуть запроданців, доки не наступлять на пальці латифундистам, доки не вкажуть на двері своєму ненажерливому “американському братові”, республіка гибітиме в злиднях. Свободу не купують за долари. Свободу виборюють…

— Сеньйоре доктор!

Короткі хрипкі слова виривають з задуми Коельо; гасять на мить полум’я в розтривоженій душі. Юнак-партизан, виструнчившись перед своїм командиром, готовий доповідати. Доктор Коельо робить йому знак головою, і партизан вигукує:

— Сеньйоре! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Ми спинили його біля головного поста. Він прийшов з двома провідниками і каже, що має до вас діло.

— Проведіть його.

Незнайомець уже крокує через галявину. Сухий, цибатий, в солом’яному капелюсі, з великою дорожною сумкою при боці, він ще здалеку усміхається до доктора.

— Вітаю вас, сеньйоре! — Підходить до худенького Коельо, обпалює його своїм іскристо-відвертим поглядом і раптом рвучко обнімає. — Радий бачити вас, сеньйоре Коельо! Щасливий бачити вас на вільній землі!

— Моє шанування! — пробує обережно визволитися з могутніх обіймів доктор Коельо.

Велетень опускає руки-жердини, поправляє на носі масивні окуляри і невідривно дивиться на командира. І така щирість, така закоханість світиться в його погляді, і весь він такий добродушно-ясний, привітний, милий, що доктор Коельо мимоволі й собі усміхається. Серце йому підказує, що перед ним…

— До ваших послуг, академік Ван-Саунгейнлер. Що, не схоже? Надто непрезентабельний вигляд у академіка? — регоче він розкотисто, лунко, полохаючи своїм голосом птахів на вершечках дерев і привертаючи до себе увагу мало не всього табору.

Показує кощавими руками на своє пошматоване вбрання, на кумедну полотняну сорочку, на гумові чоботи. Чудовий вигляд! Він повезе цю одіж до себе в Голландію і, не соромлячись, з’явиться в ній на вулицях рідного Гронінгена.

Навкруги поволі збираються командири і бійці загону, з неприхованою повагою оглядають добродушного здорованя, перекидаються жартами.

— Це той, що оголосив на весь світ…

— За яким ганявся сам сеньйор Олів’єро…

— Невловимий дух сельви…

Доктор Коельо бере свого гостя під лікоть і веде зздовж галявини, м’яко й обережно ступаючи по мокрій траві.

— Тепер ви більше належите нам, аніж Голландії, - каже він, і рука його, суха, цупка, гаряча, злегка стискує лікоть мандрівника.

— Я хотів би, сеньйоре Коельо, негайно вирушити з вашими людьми до гори Комо, — каже загрубілим голосом Ван-Саунгейнлер, і в тому голосі виразно прохоплюються нотки заклопотаності. — Якщо світ дізнається про останній злочин тиранії Батіса, це додасть сили вашому рухові в країні і на всьому континенті.

Доктор Коельо уповільнює крок. Про який злочин говорить голландець? Пооране зморшками обличчя старого креола звертається до Ван-Саунгейнлера. І враз він згадує слова радіограми.

— Що ви знайшли на останній стежці інків? Невже лихо минулого так стурбувало вас?

— Не минулого, сеньйоре, — відповідає голландець. — Сьогодні ще є люди, гірші за святих отців інквізиції.

Коельо підкликає до себе вістового. Зараз він накаже виділити загін, який вирушить у дорогу з сеньйором Ван-Саунгейнлером.

Раптом клинцювата борідка доктора дивно підскакує вгору, жовті руки судорожно повзуть до горла, стискують його, потім зціплюються в кулаки і відтак падають донизу. Все тіло поволі, наче загіпнотизоване, повертається кудись убік. В очах його стоїть яскраве сонце, і те сонце вже прокралося в груди, в серце, в кожну клітину його тіла. Ціла повінь золота, щедрості, щастя заповнює старечі груди, витискуючи з них радісний вигук:

— Орнандо!

Так, це його син Орнандо, що вирвався з страшних лабетів смерті. А ти поховав його, старий батьку! А ти поквапився закреслити його життя, оплакав цього гарячого солдата, який народився для сміху й безтурботності.

Ось він біжить, стрибає через багаття, вимахує капелюхом. І весь табір проводжає його очима. Орнандо біжить до свого батька. Орнандо повернувся з сельви!

— Дякую тобі, сину! — каже батько, вкладаючи в ці слова і свою радість за повернення сина, і подяку долі за те, що він такий мужній, вправний, несхитний у боротьбі. — Дякую, Орнандо!

Вони мовчки обнімаються. Орнандо почуває себе ніяково, йому соромно надміру виявляти радість у присутності своїх бойових друзів. Він солдат, — перш за все, він виконав завдання І повинен знову зайняти своє місце в шеренгах загону.

В цю мить доктор Коельо помічає серед бійців якісь незнайомі постаті. Він одразу ж здогадується, що перед ним ті самі мужні радянські мандрівники, за яких він стільки вистраждав душею.

Орнандо рекомендує йому професора Крутояра, Бунча і Самсонова. Заспокоївшись, старий Коельо привітно-величним жестом схиляє голову. Він радий зустріти дорогих гостей. Народ його країни піднявся проти тиранії і здобув першу перемогу.

— Гаряче вітаємо вас, — промовляє дерев’яним голосом професор.

Його обличчя, скам’яніле, зжовкле, замкнуло в собі глибокий смуток. Бунч і Самсонов теж зморені, похилені, пригнічені. Їм не до тріумфу.

— Дозвольте познайомити вас, сеньйори, з другом нашої країни… — доктор Коельо схиляє голову в бік голландця, — з людиною, заради якої ви знесли стільки страждань і труднощів — Ван-Саунгейнлером.

— Ви?… — з недовірою в очах повертається до голландця Крутояр.

— Як бачите, — розводить довгими руками голландець. — Ван-Саунгейнлер власною персоною до ваших послуг.

Жартівлива доброзичливість промениться з його очей. Він стоїть в натовпі, високий, цибатий, із сивою борідкою, дуже схожий обличчям на доктора Коельо.

— В усьому світі чесні люди радіють вашому “поверненню” до життя, — каже Крутояр.

— Не перебільшуйте, професоре, — сміється голландець. — Ніхто ще цього не знає.

— Але скоро дізнається, — голос Крутояра суворішає. — В мій тяжкий час я радий вітати свого колегу на останній стежці інків біля славнозвісної гори Комо. Даруйте мені мій сумний настрій — на мою голову впало велике горе. В сельві загубився мій син.

Ван-Саунгейнлер співчутливо дивиться на професора. Син? Він теж втратив сина — ще півроку тому. Власноручно поховав його біля Ріо-Оскуро. Клята лихоманка зробила своє діло. Це були важкі дні, їх переслідувала поліція, доводилося кожної ночі переходити з селища в селище, плутати сліди.

— Я дав собі слово, — каже голландець, — не виходити з сельви до тих пір, доки не розкрию злочину тиранії Батіса. Уряд неофіційно оголосив мене “іноземним ворогом”, за мою голову було обіцяно велику нагороду. Але дякувати долі — тубільці врятували мене. Я вірю в дух народу…

— Пробачте, дорогий колего, в радіограмі ви говорили про таємницю інків і якийсь злочин.

— Так, професоре, страхітливий злочин нашого часу. “Стежка інків” привела мене до правди. Якщо ви маєте бажання й змогу…

Він не договорив фрази. Бійці враз розступилися, і всі побачили в кінці галявини невелику групу індіян. Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни апіака наближалися до командира повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивилися пеони й каучеро.

Індіян очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд з ним ішов худорлявий юнак в коротеньких штанцях, в розірваній голубій сорочці. Це був Олесь. Жадібно цікаві очі його швидко роззиралися на всі боки.

Раптом Олесь прояснів на обличчі. Стишив крок. Притиснув до грудей кулаки.

— Тату! — вигукнув він здавленим голосом і чимдуж кинувся до професора Крутояра.

Ганкаур іде першим. Він краще за всіх знає дорогу, кожен виступ на ній, кожен камінець. Це він з своїми воїнами загнав у глибокі печери Комо людей тауліпанг, щоб тут віддати їх на поталу голодній смерті.

Ван-Саунгейнлер на ходу розповідає Крутоярові історію злочину. Тауліпанг були раніше могутніми й непокірними. Вони не схилялися перед можновладними білими володарями. Жили напівдиким, мисливським життям, обробляли свої нужденні поля. Вождь тауліпанг Нангеу вперто не хотів визнавати над собою всевладдя бездушних чиновників. Вперто й з особливим натхненням провадив він традиції прадідів: щороку в день доброго духа Кахуньї він запалював на вершині гори Комо вогонь свободи й непідлеглості. Хоч сам був темним і забобонним, однак дещо тямив в історії, пам’ятав, що саме на цих землях доживали свого життя останні нащадки інкських воїнів. Тож він поклав собі за мету стати месією свого народу, підняти людей на боротьбу і відвоювати для них бодай частку втрачених свобод. Звісно, такі настрої касіка стали відомі поліції. Чорний Себастьян почав відтісняти людей тауліпанг у сельву, позбавив їх земельних наділів, позбавив навіть права купівлі зброї і продовольства. Зрештою, щоб остаточно розправитися з бунтівливим племенем, поліція вирішила знищити його головні роди. Воїни Ганкаура…

Раптом попереду почулися крики. Там зчинилася сварка між пеонами й апіака.

Орнандо кидається вперед.

— Що сталося?

Пеони, вимахуючи зброєю, навперебій вигукують:

— Не пускать їх у священну печеру!

— Це вони опоганили її!

— Перевішати як собак!

Ганкаур, оточений своїми бійцями, стояв під високою скелею, готовий до бійки. Хижі очі апіака люто обпалювали повстанців.

— Мої воїни підуть в долину, — сказав твердо касік молодому креолові, коли той став розпитувати, в чому річ. — Ми прийшли з миром. Ми запалили вогонь на священній горі…

— Ніхто вас не зачепить, Ганкауре…

— Я не Ганкаур! — спалахнуло гнівом і гордістю обличчя білолицього вождя.

Його вигук розітнув тишу, як крик зраненого звіра, це був крик образи, крик погірдливості й величі. І всі відчули раптом, що касік мовби перемінився на обличчі, і вже не він стояв, і вже інше щось з’явилося в його рисах, в усіх його поставі. Збожеволів, чи що?.. Він — не Ганкаур!

Він не індіянин!..

— Всі тебе добре знають, можеш не відмовлятися, — гнівним голосом сказав Орнандо, відчуваючи на собі підозрілі погляди воїнів.

— Я — П’єтро, син доктора Коельо і брат сеньйори Ернестіни, — виголосив тоном заклинання білолиций індіянин, і в цю мить Орнандо здалося, що в його очах змигнули якісь далекі й рідні йому вогники.

“Невже?.. А злочини його! А кров на його руках!.. — думка Орнандо шалено нуртувала, намагаючись оборонитися проти гарячого натиску жалю й співчуття до цієї великої, втраченої людини. — Все одно він буде відповідати за все. Його минуле не можна ні викреслити, ні забути”.

Люди непокоїлися, серед партизанів пронісся загрозливий шепіт, очі їхні випромінювали гнів. Лісові лицарі вже готові були до розправи над вождем апіака. І тоді Орнандо, зібравши всю свою волю, промовив твердо й примирливо:

— Веди своїх людей, касік. Ми ще зустрінемося. Загін іде далі, розтягнувшись по тісній улоговині. Все вище й вище піднімається кам’яниста стежка. Кам’яні брили зависають над головами бійців.

І раптом попереду з’являється заплетений ліанами темний отвір.

Печера! По одному обережно входять бійці під важке склепіння.

Моторошно лунають кроки.

Орнандо йде першим, високо тримаючи над головою смолоскип. Вогкий морок ніби обгортає вогонь непроникним чорним ковпаком.

Ідуть довго, ідуть крізь пітьму, крізь холодний сон віків, і враз, наче хмара розітнулася над головою, стає світло й просторо.

Сумна картина постає перед очима людей. Важко повірити в те, що вони бачать. Скрізь під стінами, на землі, в западинах невиразно біліють людські кістяки, великі, маленькі, перемішані з землею, прикриті зотлілими шматками матерії.

— Більше трьохсот, — шепоче Орнандо.

— Вони прийшли сюди сім’ями, сподіваючись переждати тут натиск апіака, — пояснює голландець. — Але Ганкаур блокував печеру і зморив тауліпанг голодом.

Орнандо вище піднімає смолоскип. Жовтаве світло зливається із кволими променями сонця, що ллються згори.

— Ми ще згадаємо цю печеру, — промовляє молодий креол, немов складаючи клятву. — Ми ніколи не забудемо останньої стежки вільних людей сельви.

Того ж дня за наказом доктора Коельо Ганкаур був арештований.

— П’єтро, — тремтливим від хвилювання голосом сказав командир повстанців. — Ти був моїм сином і лишився ним. Ти привів до нас своїх воїнів, щоб допомогти нам в боротьбі за свободу. Я знаю все. Знаю, як ти піднявся на священну гору Комо і запалив там сигнальний вогонь. Але ти вчинив стільки злочинів, що їх не може простити людська совість. Хай суд республіки вирішить твою долю.

Біля намету горить багаття, з голубими жилками пригасаючих гіллячок по краях і веселими тріпотливими пелюстками вогню всередині. Високе небо мірно гойдається, спливає на землю зоряним пилом. Тихо нашіптує щось сельва. На далеких постах перегукуються вартові.

— Завтра в дорогу, — каже Крутояр. — Велика Ріо-Анчо давно заждалася нас.

— Я б охоче вирушив додому, — сонно бурмоче Бунч, розсовуючи паличкою буйне гілля.

— Але маршрут є маршрут, — посміхається до нього професор. — Найцікавіше ще попереду.

— Боже, боже!.. — Бунч вкладається боком на теплу землю. — Ще цього мало!

Олесь спить біля батька, поклавши йому на коліна голову. Спить і Самсонов. Чути його могутнє хропіння. Права рука стиснута в кулак. Здається, він тримає мачете, яким щойно прокладав собі дорогу через сельву.

Ще будуть дороги попереду, важкі й радісні, дороги надії і дороги втрат.

З сусіднього намету чути притишену розмову. Часом хтось б’є по столу кулаком. Лунає сміх. Це доктор Коельо й Філіппе Россаріо ждуть радіоповідомлення з столиці.

Що буде завтра?

Крутояр встає, розправляє плечі, дивиться вгору, понад лісом. І йому здається, що серед зірок він бачить нетлінне, навіки запалене вогнище на священній вершині Комо. “Тепер я знаю, чому плаче ночами дерево маканілья, — думає професор з тихою журбою в серці. - І чому пісні цієї країни такі безпросвітно сумні”.

В гущавині сельви перегукуються вартові. Вітер шелестить листям дерев. Десь за горою Комо розкочуються грозовиці.