"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

Кінець кривавого диктатора

В ту ніч, коли над неозорими нетрями шаленіла гроза, столична електростанція припинила роботу.

Огорнута пітьмою столиця тривожно прислухалася до далеких ударів грому.

Вранці, тільки-но зійшло сонце, майдани і вулиці заповнив люд. Робітники несли транспаранти з гаслами: “Геть кривавого тирана!”, “Уряд Батіса заплямував себе жорстокістю і насильством!”

Над університетом під поривами вітру лопотів прапор республіки.

Батіс виступав у військових казармах, істерично закликаючи солдатів виявити вірність урядові. Але в ту мить, коли він, урочисто піднявши руки, промовив: “Хай живе республіка!”, міцний порив вітру розчинив вікна і з хмарної далечини докотився відгомін грому.

Хтось із натовпу вигукнув: “Це хлопці Бракватісти вбивають каучеро. Скоро і нас пошлють туди”.

Батіс покинув казарми під глузливі крики вояків.

Уся країна насторожилась у грізному чеканні.

Підпільні групи революціонерів готувалися до вирішального наступу.

В лісових хащах збиралися волонтери.

Війська відкрито виявляли непокору диктаторському режимові.

Волелюбні сили опору чекали сигналу, знаючи, що він провістить прибуття до країни сина славетного генерала Феліче Матаразо і з ним почнеться виступ всього народу проти диктатора.

Минув неспокійний день, і знову настала ніч.

Сельва поринула в тривожний сон. По небу пливли чорні хмари. Шаленіли блискавиці. При кожному спалахові гора Комо виринала з пітьми, наче страхітливий, примарний привид…

Десь опівночі біля підніжжя гори з’явилася невеличка група людей. Карабінери — їх було чоловік дев’ять — вели заарештованих радянських мандрівників і двох повстанців із загону доктора Коельо.

Орнандо дивився на осяяну голубуватим світлом скелю і тихо бурмотів прокльони. Молодий креол не чув уже болю від мотузка, яким зв’язали йому руки. Він ішов навмання, як сліпий, і лише раз по раз зиркав на похмуру вершину. Гора стояла німа й насторожена. Вона здіймалась перед ним, як гнів його друзів, котрі так і не дочекались умовного сигналу. Він не зумів повідомити своїх. Тепер усе пропало.

Орнандо похнюпився.

“А може, Тумаяуа… — Слабка надія спалахнула в його свідомості й одразу ж згасла, як іскра від багаття, підхоплена дужим вітром. — Якби Тумаяуа добрався до селища Курумба і встиг передати умовний сигнал, на вершині вже давно горів би вогонь… Якби він тільки міг дістатися?..”

Професор Крутояр ішов зовсім убитий горем. Сталося найстрашніше — вони втратили Олеся. Тепер не було надії на його порятунок. Сельва не повертала своїх жертв. Куди він подався? Хіба він не знав, що сельва страшніша за Чорного Себастьяна? Скоро все буде з’ясовано, урядові інстанції вибачаться перед ними, і вони повернуться на батьківщину. Але чого варті їхні вибачення, коли Олеся вже немає в живих?..

Та одразу ж його серце сповнилося впертою рішучістю. Ще не все втрачено. Олесь утік з гордим Тумаяуа. Вони врятуються, вони не можуть загинути в сельві, на цій землі, де у них стільки друзів!

Очі професора вишукують чогось в темряві. Прислухаються до невиразних шерехів, до глухого завивання вітру. Чи міг він уявити собі, що вони дістануться до гори Комо в такому жалюгідному, пошарпаному вигляді, побиті, знівечені, позбавлені можливості сказати бодай слово на свій захист? Гора Комо зовсім близько… Темна, німа, огорнута чорним крепом буревісної ночі… Ніяких таємниць немає, і стежка інків хтозна-де загубилася в пущі. І Ван-Саунгейнлер блукає в невідомих краях… “На останній стежці інків вчинено злочин…” Ось він, цей злочин, про який не дізнається жодна душа. Карабіни Олів’єро довершать свою підлу справу раніше, ніж світ згадає про маленьку групу сміливців.

Дорога піднімалася вгору, незграбними потворами виступали з мороку скелі. Це були відроги неприступної, жорстокої і славної гори Комо.

Гора Комо! Ти стоїш німа, забута, і вічно стоятимеш так, огорнута темрявою людської байдужості. А може, ні? Ще гримнуть постріли і грім ударить по тиранах?..

— Гляньте! Що за чортовиння! — зненацька вигукнув поліцай, що йшов попереду.

Колона спинилася.

До поліцая підійшло ще кілька охоронців, задерши голови, вони почали задивлятися на гору.

— Вперед, йолопи! — заревів сеньйор Олів’єро. — Не бачили дикунської гори!

Але поліцаї, грубуваті, затуркані хлопці, мали своє на думці. Їхні очі розгледіли дивину, яка налякала їх більше за всі окрики сеньйора комісара.

— Свята мадонна! Заступнице наша! — бурмотів хтось з них. — Горить!..

— Що горить? — вжахнувся Себастьян Олів’єро.

— На поганській горі — вогонь!

Комісар втупив очі в пітьму і кілька секунд обмацував ними чорні скелясті схили. Потім позільно відступив назад, жахливо лайнувся.

Всі збилися над проваллям і дивились у височінь. Далека вершина, мов запалене блискавкою могутнє дерево, підносила до темного неба маленький вогник. Той вогник з кожною хвилиною розгорався, ставав яскравішим, пружнішим. “Сигнал на горі Комо! Ось він — довгожданий провісник свободи!” — промайнуло в голові Орнандо.

Молодий креол не втримався й радісно вигукнув:

— Гляньте! Вони запалили вогонь!

Тим часом з-за чорних скель вийшли невиразні постаті. Вони перетяли шлях карабінерам, щільно оточили загін і запропонували поліцаям скласти зброю.

— Смерть тиранам! — пролунало в пітьмі серед оглушливого гуркоту грому.

Себастьян Олів’єро впав на коліна. Він не благав помилування. Він знав, що люди, які вийшли з пітьми, ніколи не подарують йому страхітливих злочинів.

А вгорі, на вершині Комо, серед хмаровиння і лютих спахалів блискавки шаленів гордий незгасимий вогонь — символ боротьби і перемоги.