"Великий день інків" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрій Дмитрович)

Саук’ято пам’ятає друзів

Всю ніч Тумаяуа й Олесь пробиралися непролазними нетрями. Індіянин ішов першим. Коли друзі натикалися на густе плетиво ліан, Тумаяуа брав Олеся за руку і, ніби вибачаючись, просив:

— Не сердься, твій брат завів тебе в погане місце. Треба вертатись назад.

Олесь брів за своїм поводирем і згадував усе, що привело їх на цю темну нічну стежку. Коли гримнули перші постріли і з лісу, немов стадо диких звірів, вилетіли люди з карабінами в руках, Тумаяуа підскочив до нього і закричав: “Тікай! Твій брат урятує тебе”. І вони побігли прямо у ніч, у невідомість. Мабуть, син лісів Тумаяуа в ту мить забув заповіт своїх батьків, що найстрашніший ворог людини в сельві — самотність. Індіяни ніколи не відходили від своєї стежки, не лишивши після себе умовних позначок. Заблудити в дикій, непролазній гущавині — це значить загинути.

Тепер вони блукали по сельві без їжі й води, сповнені страху й відчаю. Сельва вражала темнотою, загрозливим сичанням, скиглінням, надривним виттям…

Злий дух Курукіра йшов нечутною ходою за двома нерозсудливими мандрівниками і жахав їх своїм демонічним сміхом. Он тріснула гілка під його ногою. Он зашамотіло під його подихом листя у схиленій кроні. По всьому тілу молодого індіянина розлилася терпка млость. Він тремтів, мов у пропасниці. Олесь міцно тримався за його руку і мовчки ковтав сльози. Він не усвідомлював усієї складності ситуації. Йому було просто страшно.

Він боявся ночі й безконечних нетрів, боявся, не дивлячись на те, що поруч ішов мужній Тумаяуа, який знав ліс і вмів розмовляти всіма його мовами. Він умів гарчати, як пантера, тоненько пищати, як інамбу, задихатись, як кайман у болоті, плакати, як сова в темному дуплі… Невже Тумаяуа не виведе його до людей? Зрештою, краще проблукати ніч у цьому пустельному лісі, аніж потрапити до рук отих бандитів, що вдерлися на подвір’я ранчо.

Раптом індіянин упав на землю і забелькотів:

— Прости мене, всемогутній дух Курукіра! Я, нікчемний Тумаяуа, син касіка племені арекуна Палехо, кинув тобі виклик. Не вбивай мене! Не забирай мого серця. Я обіцяю віддячити тобі. Якщо ти випустиш нас із цього лісу, о гордий дух Курукіра, я принесу тобі в дар шість шкур пуми. Пожалій мене і пожалій мого юного друга!

Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.

Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він уже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає індіян, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.

Чудний цей Олесь! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще? Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли? Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну, та хай говорить — так їм веселіше йти.

І вони йшли — продиралися крізь ліани, обминали грузькі болота, гадючі кубла.

Поволі втома міцною павутиною обплутувала їхні тіла. Ноги ставали неслухняними й чужими.

Олесь перший не витримав:

— Давай спочинемо трошки, бодай кілька хвилин… Я вже ледь переставляю ноги.

Індіянин лагідно глянув на свого білого брата й обвів очима невелику галявину. Осяяна променями ранкового сонця, вона була суха й привітна.

— Ляжемо тут, Олесю, — сказав індіянин, вкладаючись на жовті мохи.

Олесь опустився на землю, скоцюрбився й одразу ж поринув у сон…

Пробудження було раптове. Олесь відчув, як хтось схопив його в обійми і щосили притиснув до землі. На якусь мить хлопець знепритомнів.

Коли він прийшов до пам’яті й розплющив очі, то побачив над собою лише високу пальму, шо замріяно погойдувалась під легеньким вітром.

Хлопець поворухнувся й відчув, як гостро впиваються в його тіло вірьовки. Він був зв’язаний.

— Тумаяуа! — закричав Олесь, охоплений панічним жахом.

— Я тут, — сумно озвався індіянин, якого, очевидно, вже давно покинув сон. — Ми потрапили до рук апіака.

Олесь хотів розпитати його, як це сталося. Але від страху в нього пошерхло в горлі. Вони потрапили до людей апіака! Тих самих жорстоких індіян, про яких йому доводилося чути стільки різних жахіть. Апіака і їхній вождь Ганкаур наводили жах на всю округу. Апіака не милували ні дітей, ні жінок… І ось вони в руках цих нелюдів…

Олесеві здалося, що за якусь мить їх підхоплять на списи і кинуть у річку. Апіака не любили панькатися із своїми бранцями.

— Де ж вони? — тихо прошепотів Олесь, повернувши голову до Тумаяуа.

— Очевидно, апіака знайшли нас під час полювання, блискавично зв’язали й покинули тут, поки не виженуть тапіра або козу. Скоро вони повернуться.

Олесь хотів був послабити на собі вірьовки, але не зміг. Вкриваючись холодним потом, хлопець принишк.

Здалеку почувся тупіт ніг і гучні бадьорі вигуки. То поверталися з полювання воїни Ганкаура.

Олесь підвів голову й побачив, як розірвалось плетиво ліан і на галявину вийшло кілька індіацїв. Це були невисокі на зріст люди, похмурі, з обличчями, розмальованими червоними й чорними смугами. Вони несли на довгій палиці забитого мурахоїда.

Поклавши серед галявини здобич, воїни наблизились до бранців і почали радитись. Вони, певно, не знали, що їм робити з полоненими. В їхніх грудях не було злості.

Ранкова прохолода, в якій ще не зняла шаленого танцю очманіла від спеки мошка, настроювала їх зовсім на мирний лад.

Один із них присів навпопічки й помацав на руці Олеся компас. Він сказав щось своїм товаришам, і ті заговорили між собою швидко, навперебій. Здавалось, вони сперечалися, чи варто вести з собою полонених, чи, може…

Від страшної здогадки в Олеся потьмарився розум.

— Не вбивайте нас… не вбивайте!.. — натужно закричав він.

Але індіяни, не розуміючи іспанської мови, тільки здивовано перезирнулися.

В цю мить до них швидкою ходою наблизився ще один воїн племені апіака. Він був зовсім юний, але поводився владно і навіть зухвало. Олесь одразу впізнав свого визволителя сина Ганкаура Саук’ято. Це було щастя, це був рятунок. Одначе Саук’ято ніби не впізнав Олеся.

Тоді Олесь, забуваючи всі страхи, вигукнув:

— Саук’ято! Невже ти не впізнаєш мене? Ти дав мені амулет і потім врятував мене з рук безжального Фернандо. Ти наказав убити Фернандо за те, що він образив тебе… Згадай, Саук’ято. Згадай…

— Я все пам’ятаю, — сказав Саук’ято. — Чому ти тут? Хто привів тебе в наші землі? Оцей арекуна? — кивнув він на Тумаяуа.

— Так, ми прийшли з ним разом. Він теж мій брат, і ми всі брати. Чи ти хочеш, щоб Курукіра покарав нас усіх за зраду? Курукіра не любить зрадників. Курукіра любить чесність і вірність.

Апіака стояли тісним колом навкруг бранців і Саук’ято, їхня іспанська балачка була незрозуміла, але вони чули, як називалося ім’я злого духа Курукіра, і це наганяло на них страх.

— Тумаяуа ніколи не був моїм братом, він — арекуна, — промовив холодно, але вже трохи відтаюючи, син Ганкаура. — Але якщо він твій брат, то, мабуть… він і мій брат…

— Авжеж, ми всі брати! — вигукнув радісно Олесь. — Розв’яжи мене, Саук’ято. Розв’яжи мого брата Тумаяуа.

Але син Ганкаура враз спохмурнів. Очі його потемніли. І він ступив крок назад. Він не міг виконати Олесевого прохання, бо це суперечило правилам племені. Жодний бранець ще не з’являвся до них у селище з незв’язами руками.

Саук’ято наказав вирушати в дорогу.

Олесеві й Тумаяура розв’язали ноги. Воїни оточили їх, і невеличкий загін попрямував ледь помітною стежкою.

Ліс порідшав. Процесія вийшла на горбисту місцевість, вкриту густим чагарником. Де-не-де проблискували болітця. З каламутної води виринали потворні зміїні голови. Часом драгва перетинала дорогу. Тоді індіяни рубали дерева й перекидали їх з одного берега на інший. Полонені, яким доводилось переходити по таких хистких містках із зв’язаними руками, кожної миті могли оступитися й попасти прямо в гадюче гніздо.

Опівдні загін прибув у селище. Дві величезні хижі, що зовні скидалися на клуні, виглядали з-поміж молодих кущів. У цих халупах мешкали люди апіака.

Олесь ледве пересував ноги. Він ішов, опустивши голову, і спрагло облизував губи. Йому нестерпно хотілося пити. Саук’ято не звертав на нього ніякої уваги. Молоді воїни, що йшли з луками праворуч і ліворуч од полонених, теж тримались замкнуто й насторожено.

Підвівши бранців до однієї з хиж, воїни розійшлися хто куди. Олесь зацікавлено роздивлявся навколо себе. Страх у його серці зник.

Мозок працював напружено: чи не можна втекти?

Хлопець спробував звільнитися від пут, які вп’ялися йому в тіло. Ворушачи повільно плечима, він усе нижче й нижче зсовував вірьовки. Те ж саме робив і Тумаяуа, скоса позираючи довкола, щоб не засипатись.

— Чому вони нас не стережуть? — тихо спитав у свого друга Олесь.

— Ще ніхто не тікав із селища апіака, — сумно відповів індіянин. — Їхні воїни бігають, як олені. У них стріли змащені отрутою кураре.

— Тоді навіщо ми розв’язуємо вірьовки?

— Я хочу вмерти в лісі, а не в цьому проклятому селищі. Може, добрі духи допоможуть мені.

Олесь із жалем подивився на Тумаяуа. На мить він забув про свою власну долю.

Хлопець ліг на бік, відчуваючи, як на нього навалюється утома й байдужість. Все одно не втекти йому звідси. Зрештою, яка різниця — вмерти в селищі чи на глухих стежках сельви? І чому неодмінно вмерти? Як це вмерти? Думка про смерть була для Олеся незвичною, чужою. Онде похитуються високі пальми, пустують біля самого лісу діти, сива бабуся сидить біля входу і ритмічно товче щось у горщику. І все це він бачить. І буде бачити. І ніколи ніщо не зміниться.

Його роздуми обірвав Тумаяуа:

— Білий браті Швидше! Бачиш, які довгі тіні на землі? Скоро повернеться вождь апіака і принесе із собою смерть.

Олесь припав до землі й, не роздумуючи, поплазував за своїм другом. У цю мить з-за кущів вийшов гурт індіян.

— Вернись! — злякано зашепотів Олесь.

У натовпі темношкірих він побачив Ганкаура і одразу вгадав у ньому вождя.

Тумаяуа завмер на місці. Один вигляд Ганкаура вбив у ньому всі надії на життя.

Індіяни, мабуть, розповідали касіку про вдале полювання. Кілька воїнів намагалися показати йому свою мисливську вправність. Вони замахувались списами, ніби цілились у невидимого звіра, хапались руками за луки, припадали до землі. Все це супроводжувалось голосними вигуками. Перед вождем відбувався справжнісінький спектакль, який завдавав йому чимало втіхи.

Раптом погляд Ганкаура впав на полонених. Хто вони й звідки?

Помахом руки вождь підкликав свого сина. Саук’ято спинився перед батьком за два кроки і за звичаєм схилив голову. Ганкаур не любив, коли на нього дивилися. Він волів сам гнітити своїм поглядом співрозмовника.

— Ми взяли їх біля Жовтого болота, — пояснив Саук’ято, не піднімаючи голови.

— Звідки вони йшли?

— Ми бачили їхні сліди в трьох місцях. Вони довго кружляли біля Жовтого болота…

— Я питаю, звідки вони прийшли до Жовтого болота?

— Стежка вела із земель арекуна.

Ганкаур насторожено підняв брови, спохмурнів. Не минуло й дня, як він повернувся в селище після невдалого переслідування загону білих, очоленого людьми арекуна. Білих вів Палехо. Цілий день і півночі гналися за ними апіака. І все виявилося даремним. Отой несподіваний злам у його душі тоді розладнав усю справу.

І ось перед ним стоїть білолиций хлопець і дивиться на нього широко розкритими очима.

Ганкаур розумів, що Олесь не належить до числа людей, вбивство яких проходить безкарно. Необдуманий крок може накликати біду на все плем’я. Недарма комісар так панькається з чужинцями. О, Ганкаур не дурний. Йому ясно, що Олів’єро намагається загрібати жар чужими руками. Комісар хоче бути благородним сеньйором. Хай злочини робить хтось інший, а він заховається в тінь. Але досить! Ганкаур втомився від крові. Каучеро й пеони стали сміливішими. Вони об’єднують свої зусилля і чинять опір. За останній час плем’я апіака втратило чимало своїх найкращих воїнів…

Окрім того, Себастьян веде з ним, могутнім касіком, якусь підступну гру. Він щось приховує від Ганкаура. Чому Олів’єро не хоче сказати, хто такий П’єтро? Яке має відношення до нього це ім’я?..

Ганкаур насторожено підняв брови, обличчя його сіпнулося, в очах загорілись тривожні вогники. Були то вогники болю й гіркоти, сумніву й відчаю. Дивлячись на полонених хлопців, Ганкаур подумав, що саме небо нагадує йому про людей, які живуть іншим життям, для яких вбивство й жорстокість давно перестали бути законом існування. Ось цей худенький юний чужинець, мабуть, мав справу тільки з книжками, жив у спокої, достатку, бачив далекі, казкові землі. І ніхто не вчив його скрадатися глухими стежками сельви, ніхто не наказував йому переслідувати інших, ненавидіти інших, боятися інших, чинити всілякі злочини.

Всі ці дні Ганкаур не міг позбутися почуття розгубленості, яке опанувало ним ще на далекій, сліпучо-яскравій річці, коли він почув з вуст чорнявої креолки приголомшливі слова: “Ти не звір, ти — П’єтро…”, почуття, з яким він ходив тепер, немов з болючою і водночас солодкою раною, тому що це було почуття пробудження і відкриття в собі нового, незнаного раніше бажання протесту. Його серце, замулене, розчавлене дикунською жорстокістю, гонитвами, екзекуціями, несподівано вирвалося з чорного отупіння. Він мимоволі почав згадувати прожиті роки, згадувати окремі епізоди з минулого, і в ньому ворухнулося щось подібне до каяття. “Коли мені було двадцять років, — думав він, — я вперше пішов палити кораблі бідняків на Пекеньо. Потім мене примусили вбити молодого матроса, який привіз із столиці подарунки для дітей арекуна… Потім мене зробили вождем племені, і знову я пішов і вбив усіх жінок із ранчо Гуаякалі… Мені платили, і я вбивав. Мені погрожували, і я палив… Мені обіцяли ще більшу владу, і я йшов туди, куди наказував сеньйор Олів’єро…”

Ганкаур глянув з цікавістю на Олеся. Той стояв перед ним вимучений, в розірваній одежі, страх паралізував його тіло, погасив йому очі. Якби там, на рівнині, Ганкаур не повернув своїх людей, цього хлопця Давно не було б у живих. І не було б його батька, і тих, інших сеньйорів, які чомусь так вперто пробиралися сельвою.

Незнане раніше почуття душевної теплоти охопило Ганкаура.

Звичайно, він міг убити хлопця одним ударом ножа. Але він не вбив. Рука його потяглася до Олеся, лягла на його худеньке плече. Хлопець нажахано сахнувся.

Ще більше вдоволення пройняло Ганкаура. Страх — це не смерть. Добре, що хлопець боїться. Краще боятися, ніж лежати розтоптаним у степу, під байдужим місяцем, доки твоє тіло не розтягнуть койоти.

Як дивно тоді сталося. Ганкаур пригадав ніч, прозору й тиху, гарячу землю під ногами, тупіт сотень ніг. Він біг із своїми воїнами, знаючи, що росіяни далеко не втечуть від них. У нього був наказ сеньйора Олів’єро: догнати непроханих чужинців і знищити їх! Він думав спочатку зробити це в сельві, недалеко від селища каучеро: кілька влучних ударів сокирами і кінець.

Але потім йому захотілося відволікти розправу надалі, він уявив собі, як розлютиться сеньйор Олів’єро, дізнавшись про невиконання наказу, і це його ще більше розпалило. Вбити він завжди встигне. Ні, ні, вбивати він не буде. Хай їдуть собі, хай залишиться все так, як було досі.

Вночі він підіслав до білих чужинціз лазутчика із “стрілою війни”. Він навмисне хотів налякати естрангейро, примусити їх тікати далі, на рівнину, рятуватися від переслідування. Його воїни вже оточили табір росіян і тільки чекали сигналу до нападу. Але Ганкаурові знову пригадався нахабний, зарозумілий сеньйор Олів’єро, скрипучий голос, пожадливі руки, що так неохоче віддавали Ганкаурові зароблені ним песети. Ганкаур уже встиг розвідати, що росіяни приїхали сюди розшукувати якогось сміливого мандрівника, що вони скрізь по селищах роздавали індіянам білий порошок від лихоманки, не вимагаючи за це ні людських голів, ні золотого піску, ні дорогих шкур пуми. І він, наполохавши естрангейро, дав їм змогу вирватися з пастки…

Потім знову почалось переслідування. Білі чужинці з своїми провідниками їхали на конях сухою, випаленою рівниною. Їх було добре видно під місяцем. Ганкаурові вояки скрадалися улоговинами, бігли нагинці, нюшили, як дикі шакали, непомітні й невідступні. І Ганкаур біг серед них, і він ніс у грудях злість, але це була дивна злість. Він все дужче й дужче ненавидів сеньйора Олів’єро і все менше хотів смерті російським естрангейро.

Потім раптово в ньому стався злам. Десь збоку завив койот, за ним обізвався другий, і враз усе навкруги розляглося тоскним виттям. Ганкаур побачив тіні тварин, які теж бігли степом. І він згадав слова сеньйори: “Ти не звір… ти — П’єтро…”

В його запамороченій, примітивній душі з неймовірною силою прокинулось почуття жалю.

Він спинився. Раптово, задиханий, гарячий. І вмить спинились усі апіака.

Воїни втомлено, бездумно дивилися на свого вождя. Їм було байдуже, куди бігти, що робити.

Знову вдалині тужливо завили койоти.

Ганкаур здригнувся, плечі його опали, по всьому тілу розлилась недобра слабість. Піднявши голову, він через силу важким, здавленим голосом промовив:

— Воїни апіака не підуть за койотами!.. Злий дух наказує нам повернутись назад!..

І тепер Ганкаур стояв, мов загіпнотизований. Нарешті він звів на Саук’ято свої проникливі очі.

— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.

— Білолиций брат…

— Який брат?

— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.

Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на “Голіаф”. Цього вимагав комісар Олів’єро. Смерть занесла руку над головою Саук’ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.

Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.

— Здраствуй, могутній Ганкауре! — сказав він тремтячим голосом.

Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя. Замість відповіді він кивком голови підкликав до себе охоронця й наказав йому розв’язати бранців.

— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.

— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі.

Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.

— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.

Олесь у подиві розвів руками.

— Великий Ганкауре, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.

— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той великий дурень. А я не вірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.

Олесь хитрувато блиснув очима. У нього майнула в голові ідея.

— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, - сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.

— Яких людей? — насторожився Ганкаур.

— Таких, як ти, великий вождю.

— Як я?

— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.

Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить. Йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів? Ганкаур продає голови.

— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець.

Запала мовчанка.

Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем.

— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — спитав він.

— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.

Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.

— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.

Молода індіянка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в’яленого м’яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.

Коли вони вгамували голод і спрагу, Ганкаур зайшов у хижу й виніс звідти невеличку з чорного дерева коробку. Гордовито розкрив її й підніс Олесеві до самого носа. Там лежали товсті сигари.

— На, бери, — промовив дружньо.

Тумаяуа, розуміючи серйозність ситуації, тихо прошепотів:

— Бери! Не гніви Ганкаура!

Олесь узяв товстелезну сигару й обережно надкусив її зубами. Йому піднесли запалену гілляку, і він із завмиранням серця втягнув у себе дим. Пекуча гіркота заповнила йому груди, перед очима попливли сині кружала.

Дивлячись на очамрілого хлопця, Ганкаур посміхнувся.

— Я теж не вмів курити, — пояснив він довірливо. — Але Себастьян Олів’єро навчив мене.

— Чорний Себастьян? — аж вжахнувся Олесь. Для хлопця це ім’я було страшнішим за всі жахи сельви.

— Ти боїшся його? — спитав Ганкаур.

Проте Олесь не встиг відповісти. Увагу присутніх привернув до себе гомінливий натовп, що з’явився між пальмами. В хмарі легкої куряви до селища простував озброєний загін. Це воїни апіака поверталися з далекого походу.

Забувши про своїх полонених, Ганкаур насторожився, весь підібрався, став суворим, як і личить могутньому вождю індіян, Він давно вже чекав повернення своїх воїнів, посланих на вимогу комісара Олів’єро до великої ріки. Тоді, після сутички з партизанами, Ганкаур розподілив свій загін: з частиною людей він подався навздогінці за росіянами, а решта лишилася чинити розправу над селищем за співчуття й допомогу повстанцям доктора Коельо.

О, Ганкаур наскрізь бачив цього підступного, хитрющого поліцая! Отак він завжди робив. Зручніше вбивати каучеро руками апіака, аніж власними. І хай тоді партизани мстять індіянам за напади, за їхню жорстокість. Набридло це Ганкауровї. Годі вже з нього!..

Все плем’я вийшло зустрічати прибулих, начебто вони поверталися з славного переможного походу, осягнувши звитягу над дужим і небезпечним ворогом. Лунали вітальні жарти, вигуки, сміх. Зараз буде розподіл здобичі, зараз почнеться частування і загальна урочиста трапеза. Раніше Ганкаур любив такі церемонії, тішився й ще гостріше відчував свою владу. Зараз щось муляло його, і він дивився на шумливий кортеж майже ненависно. Та раптом щось незвичайне привернуло його увагу, насторожило, змусило підозріло звузити очі. Що це? Кого вони несуть? Так повертався з сельви лише великий касіак Ганкаур… Стримуючи цікавість і зберігаючи на обличчі вираз гордовитої зверхності, Ганкаур оглянув грізну ватагу, що підходила до його хижі. Набундючився ще більше, скам’янів лицем. Так, диво дивне! Шестеро воїнів несли бамбукові ноші, а на них гордовито сиділа повновида мулатка. Ганкаур не йняв віри своїм очам. Ні, сталося щось безглузде. Такого ще не було в їхньому племені.

Воїни закам’яніли перед вождем і чекали дальших розпоряджнь. Натовп завмер, вражений незвичайною картиною. Олесь дивився на мулатку і не міг збагнути, де він її бачив.

— Мерфі! — раптом вигукнув хлопець і радісно замахав руками.

Жінка широко усміхнулась йому у відповідь. Їй набридло сидіти в позі завороженого індіянського божка. Простодушна Мерфі вже встигла отямитись від першого враження, яке мало не позбавило її розуму. Вранці загін індіян, наче вихор, налетів на селище — такого Мерфі не пам’ятала за все своє життя! — спалив кільканадцять хижок, убив чотирьох жінок, розігнав по лісі худобу. В селищі майже не було дорослих чоловіків; всі пішли в сельву, й індіяни, відчуваючи свою безкарність, кілька годин порядкували в чужих оселях. Мерфі вже приготувалась до смерті. Та, мабуть, свята мадонна не забула стару мулатку, бо сталося чудо. Двоє дикунів вивели Мерфі на ґанок. Один із них замахнувся на неї ножем і враз… упав навколішки. Так, так, вона добре пам’ятає його спотворене страхом лице, його тремтячі руки, його пера в носі… Скоро навколо Мерфі зібрався цілий натовп індіян. Дехто з них весело кричав. Інші, притиснувши до грудей долоні, зачаровано похитували з боку в бік головами і щось бурмотіли. Стара вибачливо посміхалась, не розуміючи, що діється. Кілька воїнів кинулись у ліс і принесли бамбукових дрючків та пальмового листя. За якусь мить було сплетено вузенькі, але досить зручні ноші. Індіяни обережно всадовили на них Мерфі і з галасливими вигуками й підспівуванням рушили додому. Вони просувалися тільки їм відомими стежками. Кілька разів загін переправлявся через бурхливі потоки й ось, нарешті, вступив у селище Ганкаура.

Тепер уже Мерфі знала, що її схопили воїни дикунського племені апіака. Коли перший страх в душі мулатки минув, вона почала уважніше прислухатися до розмови своїх носіїв. Стара вловила слово “Ганкаур” і зрозуміла, яка страшна доля чекала її. Але водночас у ній прокинулась і надія на порятунок. Адже Ганкаур був для неї не тільки жорстоким вождем дикунів, але й пустотливим хлопчиком П’єтро, якого вона няньчила тридцять років тому. Сеньйора Ернестіна і доктор Коельо відкрили їй цю страшну незбагненну таємницю.

І коли індіяни в оточенні галасливої юрми жінок і дітей спинились перед високою хижею, мулатка, потерпаючи від страху, звела очі на високого широкоплечого чоловіка і впізнала його. Можливо, її уява сама домалювала те, що давно стерлося в пам’яті. Ні, вона не могла помилитися. Це був він, її колишній П’єтро, її дорогий і нещасний хлопчик.

Біля Ганкаура стояв юний сеньйор і здивовано дивився на неї.

Мерфі мимоволі потягнулась рукою до шиї, намацала намисто з іклів ягуара і тим порухом немов відродила в пам’яті всю сцену, що відбулася не так давно біля її дому. Білий сеньйор подарував їй намисто в день смерті Ернестіни.

Мулатка знову перевела погляд на Ганкаура і здригнулась.

Індіянський вождь ступив крок уперед і, показуючи собі на шию, спитав:

— Ти де взяла цей амулет?

У Мерфі від страху перехопило подих. Стара відчула, як ноші під нею провалюються. Їй здалося, що вона летить кудись у прірву. Тільки тепер Мерфі починала розуміти, що її життя, її порятунок і все її майбутнє тісно пов’язані з цим чародійним намистом.

Ганкаур підвищив голос:

— Хто дав тобі амулет?

Рука старої безвільно опустилась на коліно. Вона не стямилась, як показала на Олеся. Оцей молодий сеньйор подарував їй намисто. Вона не вкрала його. Вона ніколи в своєму житті не брала чужого і не користувалась чужими речами.

Індіяни-носії поставили ноші на землю. Для них жінка все ще була таємничою чарівницею, оскільки в неї на шиї висів амулет роду Ганкаура. Амулет з іклів ягуара гіпнотизував дикунів, бо його могла носити тільки людина, яка вміла розмовляти з духами і користувалась їхнім захистом.

— Значить, це ти, сеньйоре, дав амулет нашого роду жінці? — спитав Ганкаур в Олеся.

Олесь пояснив, що це справді він подарував Мерфі намисто з іклів ягуара… і що намисто дісталось йому…

— Не намисто, а священний амулет нашого роду! — гнівно перебив його ватажок.

— Так, так, амулет, великий вождю. — Олесь розвів руками. — Мені його дав твій воїн Саук’ято за те, що я врятував йому життя.

— А чи відомо тобі, що ми жорстоко караємо кожного, хто губить амулет? Ти заслужив смертного покарання, білий сеньйоре. Саук’ято передав тобі часточку своєї душі, а ти зневажив його подарунок.

Олесь на мить розгубився. Все сталося надто несподівано. Він уже думав, що врятувався. І ось на тобі… Яким лихим вітром принесло цю мулатку? Серце йому швидко застукотіло в грудях, по тілу розлилася млість.

Хлопець глянув на Мерфі, потім на мовчазний насторожений натовп і враз зустрівся поглядом із Саук’ято. Той тицяв пальцем собі в груди і щось беззвучно шепотів.

Олесь подався вперед. Саук’ято сам підказував йому вихід. Треба було тільки якось перекинути місточок до нього, виправдатись його іменем.

— Це Саук’ято… - почав Олесь, ще не усвідомлючи, що скаже далі, але бажаючи виграти бодай кілька секунд.

— Саук’ято? — звів на переніссі брови вождь. — Саук’ято віддав їй амулет чи ти? Кажи правду, сеньйоре. Саук’ято не міг віддати амулет жінці. Він оддав його тобі й після цього був жорстоко покараний.

Холодний піт вкрив Олесеве чоло.

— Твоя правда, вождю. Саук’ято не міг ходити без амулета. — Олесь заговорив швидко. Він ніби хапався за рятівний круг. — Мені стало жаль Саук’ято, і я сказав мулатці: розшукай сина Ганкаура і віддай йому амулет. Спитай у Мерфі, вождю. Вона скаже те саме.

Ганкаур скупо посміхнувся. Відповідь юнака його задовольнила.

Ганкаурова посмішка розтопила лід мовчання. Люди загомоніли. Кілька дітлахів обступили мулатку й безцеремонно почали обмацувати її барвисту спідницю.

Впевнившись, що небезпека минула, Мерфі зійшла з нош, наблизилась до Ганкаура й уже сміливо взяла його за руку, глянула гостро в очі.

За багато років життя Ганкаур звик бачити перед собою тільки німу покору й неприхований страх. Тому він трохи розгубився, коли стара жінка на очах юрби зухвало взяла його за руку.

Він стояв й отетеріло дивився на неї.

— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.

Ганкаур безтямно слухав її дивнї слова.

— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?

— Мою руку?

— Твою руку… П’єтро!

Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло:

— Хто тебе навчив вимовляти це ім’я? Може, ти почула його від комісара?

Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась з маленьким П’єтро.

— Про кого ти кажеш?

— Про Себастьяна Олів’єро…

— Мовчи і не смій називати мені цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька, доктора Коельо, найблагороднїшу людину в країні… Цей негідник викрав тебе, позбавив сім’ї, але бог і свята мадонна покарають його. Безпремінно!

Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі миготіла перед його очима, мов крила барвистої арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.

Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з духами, спитав її вдруге:

— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П’єтро? Вождь апіака не вірить тобі!

Сумніви краяли йому серце. Все єство сповнилося мукою, болісним, майже благальним чеканням. І в цьому чеканні все виразніше бриніла струна сподівання. Він нестямно, до запаморочення хотів зараз бути П’єтро, тільки П’єтро, тим білим П’єтро, до якого на “Віргінії” під дулом пістолета потягнулася рукою сеньйора. Веі ці дні він підсвідомо носив у собі жадання вирватися з індіянського племені, назвати себе гордовитим іменем креола, відчути, що він є одним з тих справді всевладних і вседужих білих сеньйорів, які приїздять машинами, кораблями, вертольотами, які все мають і нічого не бояться.

Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?

— Коли ти був маленький, П’єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі мулатка, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала тобі руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.

Вождь рвучко підніс до очей руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам’янілий.

Індіяни, вражені й немов загіпнотизовані цією розмовою, перешіптувалися між собою.

Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно, з радісним торжеством:

- Ідіть усі геть! Хіба ви не бачите, що в неї на шиї ознака святого духа Кахуньї? Геть ідіть усі!

Кричав, тупотів ногами, люто виливав свій гнів над сельвою, а в грудях йому кричав інший голос, і зовсім інші слова народжувалися в його ошалілій з радісного відкриття душі: “Я — П’єтро!.. Я- П’єтро!.. Чуєте ви?.. Ганкаура немає більше… О, свята мадонна! Прийми назад свого сина! Прийми назад свого П’єтро!.. І покарай його за гріхи Ганкаура!..”

Вгамувавши перший шал радості, касік із незвичайною ґречністю, трохи аж наче кумедно, наблизився до Мерфі, взяв її під руку (здається, так білі сеньйори поводяться з своїми жінками!) і тихо мовив:

— Не бійся мене. Можеш зайти в мою оселю. П’єтро хоче погомоніти з тобою.

Цього вечора мулатка розповіла вождеві племені апіака дивовижну й трагічну історію його життя.