Року божого тисяча п’ятсот дев’яносто третього на долю богобоязливих мешканців Кондовіхта тяжкий спиток випав. Зима тоді була на диво тепла. Вже на Трьох Королів зазеленіли луги, а на Заручини Пресвятої Діви сонце припікало так, неначе в день Тіла Божого. А люди казали, що одразу після Воскресення Христового птаство зграями відлетіло з бору Опатівського, пізніше Чортовим названого, і був то перший видимий знак, що якесь зло там готується.

Коли ж над бором знялося незвичайне багряне, як заграва пожежі, сяйво, ніхто не одважився бодай на милю до бору того наблизитись. Лиш один сміливець знайшовся, і був то медик та алхімік Матеуш Рилюс. Поспішив він туди, як сам пізніше на муках зізнався, щоб вірнопідданий уклін пекельникам скласти. Але про метра[2] Матеуша віддавна вже слава йшла, ніби був він у змові з дияволом й лише завдяки заступництву ясновельможного пана бургграфа,[3] що йому обіцяв перетворити свинець на золото, не був раніше спалений на вогнищі.

Та хоч молились люди безустанно й бамкали дзвони, диявол не схотів покинути бору Опатівського, а, роззухвалившись, прибрав подобу величезного, як воляча голова, павука та й почав навідувати мирних мешканців нощно, а то й денно. Тож пан бургграф ясновельможний довше зволікати не міг і його ексцеленції епіскопові разом з отцями духовними лист про допомогу вислати спромігся. Невдовзі до Кондовіхта прибув і отець Модестус Мюнх, один з найвизначніших інквізиторів графства, котрий не одного вже чорта прогнав, а багато відьом, чаклунів та єретиків на вогнище спровадив. І зараз теж, вислухавши очевидців диявольських відвідин, а ввечері на власні очі побачивши заграву над бором Опатівським, цілісіньку ніч молився ревно, розіп’явшись на землі перед великим вівтарем костьолу Святого Юзефа. А вранці звелів того метра Матеуша спіймати і перед очі свої привести.

Метр Матеуш зразу намагався з отцем інквізитором у диспут вступити, заперечуючи, що був із сатаною у змові. Одначе визнав, що до бору Опатівського ходив, але, побачивши там гриб здоровезний та світний, утік, охоплений тривогою. Диявольські павуки кружляли навколо гриба того, наче оси, в повітрі літаючи, та жоден на нього уваги не звернув і ні лиха, ні добра якогось йому не вчинив. І тому він, медик, єретично доводив, що то були не пекельники, а лише незнані окові людському творіння природи. Але отець Модестус на ці виверти не зважав, а тільки до істини впертого медика навертав, сказавши, що Матеуш з чортами неодмінно покумався, бо ж інакше воїни його з бору Опатівського не випустили б.

Інквізитор Мюнх узявся ще раз по-батьківському напучувати Матеуша, прохав, щоб він у своїх стосунках з дияволом признався, інших спільників або ж спільниць чорта назвав і бога про милосердя молив. Коли ж і це не зарадило, з важким серцем дав на тортури згоду. Метр Матеуш у своїх провинах на муках зізнався, хоча ні спільників, ні спільниць не назвав. Коли ж перед судом став, почав відмагатися, єретичні думки виголошував й дияволів захищав; то іншого вироку суд винести не міг, як тільки спалити його живцем і попіл по шляхах розвіяти.

Коли метр Матеуш уже на ринку під стовпом біля вогнища стояв і кат на вогонь підкладав, налетіли зненацька ті диявольські павуки й, певне, хотіли свого кумчика врятувати, бо довго над ринком кружляли. Люди всі, сторожа міська й навіть сам ясновельможний пан бургграф з дружиною кинулись врозтіч і в костьолі Святого Юзефа поховалися. Тільки безстрашний отець Модестус лишився й хрестом одганяв чортів, аж поки самий попіл од Матеуша Рилюса зостався, а диявольські кумчики назад до бору полетіли.

Цілий вечір і ніч цілісіньку калатали дзвони, в усіх костьолах люд молився, аби бог поміг сатану звитяжити, а тільки-но почало благословлятися на світ, до бору Опатівського рушила процесія. Вів її отець інквізитор у супроводі пріора, усіх отців і братів ордену. І що далі в бір воїни заходили, то дужчий страх огортав їх. Одначе дійшли аж до галяви, про яку Рилюс судові казав. І справді зочили там той диявольський гриб. Отець Модестус велів усім зупинитися, а сам з кропилом і хрестом сміливо на галяву вийшов, розп’яття до того чортового дива повернув і, волаючи “згинь”, почав проганяти диявола.

Аж ось паща гриба розверзлася, і вилетіли з неї два диявольські павуки й до інквізитора почали наближатися. Люди покам’яніли зі страху. Проте отець Модестус стояв спокійний, а тоді вперед, назустріч пекельникам пішов, літанію[4] вголос проказуючи. И дияволи не чіпали його, а поволі до пащі розверзтої відступали. Отець інквізитор ішов за ними далі й далі, й вже до того пекельного дива шапкою можна було докинути, коли раптом з-під гриба виповзла хмара бура і отця Модестуса оповила.

Люди кинулись тікати. Жах смертельний пойняв усіх. Та й не дивно, зрештою, бо не встигли бодай раз проказати “Помилуй мене, боже”, як зірвався вихор пекельний, почувся свист пронизливий, а тоді гуркіт безупинний далеко розлігся, неначе сто громовиць схопилися над галявою диявольською.

Жоден із тих, хто тікав, не смів оглянутися, але ті, що в містечку лишилися, бачили, як здійнялася над бором величезна хмара й зникла в небесах, лишаючи тільки довгу ясну смугу, яку видно було ще опівдні, коли дзвонили до “Янгола господнього”.

Отець Модестус не повернувся. Спочатку казали, що сам Люципер, аби помститися, забрав інквізитора до пекла, але невдовзі його ексцеленція епіскоп запевнив, що, очевидно, мужа святого по тому, як він чортів прогнав, було живцем на небо вознесено.

Тільки через багато років перші сміливці відважилися до бору Опатівського вступити й до забутої галявини наблизитись. Єдиним слідом диявольських відвідин лишився там неглибокий, але довгий і розлогий яр, де буяли лісові трави.

ДВА СВІТИ

Мікша довго не повертався. Дарецька кілька разів телефонувала до нього, але візофон у кімнаті Мюнха було вимкнуто.

Балич вже не ховав хвилювання. Він нервово крокував кабінетом і був такий пригнічений на виду, що Кама не важилась навіть докоряти йому.

Врешті майже по двох годинах чекання кремезна постать Стефа з’явилася в напіввідчинених дверях.

— Аз мене не такий уже й кепський дипломат, як я гадав, — мовив він з порога. І, зачиняючи за собою, двері, додав: — З того, напевне, щось вийде…

— Ви надто довго розмовляли.

— Він мене геть вимучив, — зітхнув Мікша, сідаючи в крісло. — Та я не шкодую. Розмова була дурна, але загалом справа не така вже й трагічна.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Він чекає на тебе, Камо! І з нетерпінням.

— А чи варто йти зараз?..

— Варто. Одначе спочатку ми мусимо порозмовляти втрьох.

— Що він казав про мене? — непевно запитав Балич.

— Ой, Роме, Роме, наварив ти каші!.. І сам же змушений будеш їсти.

— Як це розуміти?

— Тобі не можна показуватися йому на очі. Принаймні зараз. Ти для нього, м’яко кажучи, учень диявола!

— А ти не пробував йому втлумачити, що…

— Пробував, але надаремне. Справа куди складніша, ніж ти гадаєш. Щиро кажучи, у цій сутичці я змушений визнати тебе втраченою позицією. Принаймні зараз.

Брови Балича гнівно насупились.

— Он як? Розумію… — почав він ущипливо. — Ти рятував Камин авторитет, віддаючи на поталу мене. Моя позиція тут не має значення. Для тебе існує тільки Кама! І в який же спосіб, геніальний дипломате, ти рятував авторитет великої Ками Дарецької? Посилаючись на її божественне походження? А може, на заслуги в боротьбі з сатаною? Чи ти сам часом не почав вірити в пекельні сили?

— Дай мені скінчити, Роме! — мовив Мікша, пускаючи повз вуха зачіпки. — Мене справді цікавила лише Кама. Її авторитет!

— …святої, — глумливо додав Ром.

— Прошу тебе, не перебивай! Адже річ не в тім, Кама це чи хтось інший. Важливо зберегти вплив на Модеста.

— Ти хочеш сказати, що тобі однаково, хто провадитиме далі дослідження?

— Чому ж бо? Не однаково!.. Але… Я не те хотів сказати. Скоріше навпаки… — Мікша починав плутатись. — Я хотів сказати, що авторитет тут необхідний! Коли я навіть перебільшую трохи, ти мусиш зрозуміти… Річ у тім…

— Я розумію. Одначе… Ти хочеш домогтися її ласки. А може, це докори сумління?.. Я б на Каминому місці…

Дівчина зашарілася з гніву.

— Досить! — різко перебила вона. — Ви обидва кажете дурниці, йдеться не про авторитет, а про довір’я. Це по-перше. По-друге, я не хочу бути предметом культу й тому прохала Рома — ще до цього безглуздого випадку — щоб він допоміг мені.

— Ось тепер уже й я не знаю, хто робить з мене дурня, — зітхнув Мікша.

— Стривай! По-третє, Ром вчинив неправильно, привівши Мода на пляж. Хоч його й виправдує трохи моє прохання, але надмірна запопадливість теж не на користь.

— Камо! Б’ю себе у груди! — Ром трохи повеселішав. — Три нуль на твою користь! Зізнайся, Стефе, вона одним ударом поклала на лопатки нас обох. Але, можливо, вона готує ще й четвертий?

— Аякже. Є й четвертий. Боюся, Стефе, що ти зіпсував усе, коли хотів повернути мені авторитет у такий спосіб, як кажеш.

Запала мовчанка. Мікша дивився на Каму й усміхався.

— Ти все сказала?

— Усе.

— Ну, а зараз, коли дозволите, я спробую відповісти. По-перше, ви обоє намагаєтесь мені втовкмачити, що заради врятування Каминих позицій я хотів зміцнити Мода щодо божественного чи небесного її походження. Я зовсім не казав, ніби в такий спосіб намагався відновити Камині взаємини з Мюнхом, бо ви взагалі не хотіли до кінця мене вислухати. По-друге, я, хоч і вважаю, що Ром пхає носа до чужого проса, — зовсім не хотів образити чи бодай применшити його роль у розкритті загадки про походження Модеста. Моя розмова з Модом лише початок! Я б сказав, перша розвідка. Просто, обміркувавши все, я дійшов висновку, що в даний момент буде краще, коли Ром зникне з поля зору Мода. Занадто настирливі спроби переконати його, що він повинен вірити тобі, Роме, можуть спричинитися до зовсім нежданих наслідків. Я посіяв би зневіру в самого себе. Ти скажеш — це егоїзм. Можливо, так воно й є. Але навіщо ставити на карту все? Чи не краще рухатися вперед поступово? Коли я розповім вам усе, як є, ви, певне, погодитесь зі мною.

— Та кажи нарешті! — нетерпеливо промовив Балич.

— Повторюю, Роме: наварив ти каші. Одначе мушу тебе втішити: як каже прислів’я — лихо не без добра.

— Отже, ти визнаєш… — зрадів Балич. — Моє лікування шоком допомогло?

— Не квапся. Наслідки цього шоку зовсім не такі, яких ти сподіваєшся. Мені здається, я зробив одне відкриття: із нашої з Модом розмови випливає, що світ, в якому усі ми нині живемо, уявляється йому світом нереальним.

— Нереальним? — протяг Балич.

— Це світ оманливий. Все, що Мюнх бачить і чує, насправді не існує. Воно створено добрими або злими силами. Якими саме, він не знає. І це гнітить його найбільше.

— Нісенітниця. Адже в його поведінці немає нічого, що давало б підстави висунути таку дивну гіпотезу. Він знає, що живе на Землі в дві тисячі тридцять четвертому році. Вчиться користуватися автоматами, розмовляє з нами, питає, намагається збагнути, каже, що вірить нам, або пробує заперечувати те, що чує від нас. Загалом поводиться нормально. Звідкіля такі припущення?

— Він сказав мені це сам! Очевидно, в пориві відвертості.

— Сам? У якій формі?

— Важко точно повторити… А розмову я, на жаль, не записав. Мод прохав, аби я вимкнув усі апарати. Його слова можна коротко передати так: те, що він побачив на пляжі, надзвичайно його вразило. Бо ж йому здалося на мить, ніби це реальний світ. То було випробування, і Мюнх вважає — він його не витримав. Одного він певен: це був знак, що в думках своїх він помиляється. Коли я спробував переконати йото: у всьому, що він бачить і чує, немає нічого таємничого і надприродного, — він спокійно вислухав мене. А тоді сказав: саме так ми всі тут і мусимо говорити. Потім нібито збагнув, що прохопився невгаразд, і спитав, чи можна йому взагалі про це говорити. Я запевнив, ясна річ, що ніхто не дорікатиме йому за відвертість. Та надалі він був уже обережніший. Правда, дав мені зрозуміти, що мене й тебе, Камо, вважає чимось на кшталт янголів-хранителів.

— А мене посланцем пекла, — саркастично докінчив Ром. — Одначе слова твої аж ніяк не свідчать, ніби цей тип усе, що бачить і чує, чого торкається і нюхає, має за нереальне. Такими здаються йому лише певні випадки й факти, котрі досить яскраво суперечать його уявленню про світ.

— Спочатку і я так думав. Та ба, трудність у тому, що не можна знайти виразної межі між цими двома світами.

— Щось не дуже хочеться в це вірити.

— І все одно це так.

Кама підвелася з крісла й підійшла до столу. Взяла нотатника, що лежав серед паперів. Одкрила його, потім механічно закрила й знову поклала на стіл.

— Я дедалі більше переконуюсь, що Стеф має слушність, — мовила вона, простуючи в задумі до вікна. — Для Мюнха світ, який він відчуває зором, слухом, дотиком, — це лише мова, котрою промовляє до нього хтось Невідомий, надмогутній Він не розуміє цієї мови, не може витлумачити її, не знає, чого від нього хоче цей Невідомий, і це його лякає. Але водночас він знає, що ця мова не хаотична, а складена за певними правилами, упорядкована, логічна. Він починає нею користуватися, хоча й не забуває, що її штучно створив Невідомий тільки з тим, а може, й не тільки, аби передавати йому, Модесту Мюнхові, якісь інформації, котрих, на жаль, він не може зрозуміти. Мюнх намагається збагнути й засвоїти правила цієї гри, пробує грати так, ніби світ, у якому він живе — реальний. Одначе він гадає, що існує другий, справді реальний світ, хоча й відгороджений од нього непроникною заслоною. Правила поведінки і гри того світу знайомі Модесту Мюнхові. Вони близькі і зрозумілі йому, бо закріплювалися протягом багатьох років життя. Але правила ті суперечать правилам гри світу, в якому він нині живе. Чи можливо таке, щоб існувало два світи і дві системи правил? Ні! Тільки один світ може бути реальний. Може, той, з яким він зараз має справу? Але думка ця здається Мюнхові безглуздою. Суперечності між інформаціями, які надходять до нього з обох світів, він вбачає в тому, що не може витлумачити їх, перекласти з однієї мови на іншу. З мови уявної на мову істини, тобто зрозумілу для нього. В цьому безнастанному ваганні він прагне знайти якусь точку опори, побудувати місток між цими двома світами, але все надаремне.

Балич стенув плечима.

— Ти гадаєш, — промовив він, — що мислення нашого Мюнха таке заплутане? Ці коди, шифри, світи з різними мовами?

— Ясна річ, він сам цього не знає Я намагалася накреслити схематичну модель процесів мислення, що відбуваються в його мозкові. Модель надто спрощена, але вона, напевне, відбиває суть справи.

— Ти звернула увагу, — втрутився Мікша, — що ця модель характерна не тільки для людини, котра знаходиться в такій складній ситуації, як Мод? Це взагалі модель містичного розуміння світу. Саме такий — скороминущий, нереальний — був для середньовічного містика його земний світ. Тільки, може, не такий суперечливий.

— Не такий суперечливий? Навпаки!

— Я гадаю, — промовив Ром, — скоро Кама прекрасно витлумачила свою теорію, або, точніше, “переклала” теорію Стефа на мову психокібернетики, — час подумати про практичні висновки. Мені здається, справа стає безнадійною. Без фізіологічної терапії про адаптацію не може бути й мови.

— Ти теж так гадаєш? — звернувся Мікша до Ками.

Вона не відповіла. Дивилася крізь вікно на хмари, що повивали обрій.

— Отже, так, — мовив Мікша.

Кама поволі відвернулась од вікна. Якусь мить дивилася на Стефа, потім заперечливо похитала головою. Знову підійшла до столу і взяла нотатник.

— Сьогодні вранці мені телефонував профак Герлах із Штутгарта. Він кілька років провадив археологічні роботи в районі кляштора в Урбаху. Герлах пропонує привезти туди Модеста. Він хоче перевірити, чи “наш” Мюнх знає топографію кляштора. Середньовічний інквізитор Мюнх прожив там п’ять років. Щоправда, від кляштора лишилося тільки південно-східне крило й руїни північного, але й цього досить, аби визначити, що знає про нього Мод. Можливо, ми дістанемо в такий спосіб не лише докази “за” чи “проти” ідентифікації цих двох осіб…

— А що ж іще?

— Може, безпосереднє зіткнення з минулим, реальним минулим, допоможе зрозуміти Модестові, що планета, по якій він ходить, це не омана, а та сама Земля, по якій він ступав майже чотириста п’ятдесят років тому. Коли, звичайно, він взагалі тоді ходив…