"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тiльки вiдчував вiн, рушаючи на схiд зi сво┐м полком, що настав великий
час, i, збентежений незвичайнiстю почуття, мовчав.
Впали мости на Днiпрi. Важкий гуркiт покотився понад водним простором.
З високих круч посипалась земля.
На покинутому березi, вже по той бiк, на стрiмкiй кручi стояла мати
Iвана Орлюка - немолода колгоспниця Тетяна.
- Вiдведи, господи, руку смертi вiд мого сина-во┐на! - урочисто
наказувала вона, й вiтер нiс ┐┐ слова в пiтьму. Потiм, змахнувши руками,
наче птиця крилами, вона стала навколiшки й, подавшись наперед, ладна,
здавалось, полинути за Днiпро, затужила:
- Iваном звуть його, моя доле, Орлюком Iваном, а я його мати! Стою на
зорях вечiрнiх i вранiшнiх, заклинаю дороги. Стою опiвночi над безоднею
скорботи, аби не взяв його нi меч, нi вогонь, нi вода. Сину мiй, обороно
моя!..
Земна куля оберталася у мiжнародному просторi. Димiла планета вiд
Нордкапу до Чорного моря, а над ┐┐ iдеальною сферою сновигали лiтаки,
вивергаючи з сво┐х черев тисячi бомб. I весь ефiр звучав новою музикою,
яко┐ ще не вiдало життя. Це не були нi гiмни його красi, нi величання його
генi┐в, нi реквi║ми героям. В холодне безмежжя неслись свист, i виття, i
вищання радiошифрiв. У злобне гарчання заневоленого ефiру вривались
недоречнi мелодi┐ пеленгiв, лютi вигуки атакуючих, заклики, накази на
мовах великих народiв. Але все, що звучало в свiтi, перекривав
катастрофiчний гуркiт моторiв епохи.
Палали мiста.
- Пiдсудний Iван Орлюк, у вас пiд час арешту знайшли серед речей оце.
Що це? - запитав вiйськовий юрист Величко, слухаючи зiзнання пiдсудного у
вiйськовому трибуналi.
Пiдсудний важко зiтхнув i почервонiв.
- Вiдповiдайте, що це?
- Земля... - сказав пiдсудний i опустив очi.
- Яка?
- Укра┐нська.
- Так. Ви були комсомольцем?
- Атож. Я i ║ комсомолець.
- Припустiмо. А нащо це? - Вiйськовий юрист розгорнув на столi
маленький вузличок з землею.
- Це я взяв на спомин, коли покидав Укра┐ну. Вночi. Удосвiта жiнка одна
плакала, казала, що це кiнець Укра┐ни, ну, кордон, сказати б, межа.
- Ну?
- Ну, то я тодi вiдiйшов набiк, став на колiна й
сказав:
- Прощай, Укра┐но.
- Ще що сказали?
- Бiльш нiчого. Зараз пригадаю... Зда║ться, все.
- Так. Продовжуйте. Можете продовжувати бiографiю, тiльки коротко.
- Так! - раптом якось стрепенувся Орлюк i посмiхнувся самими тiльки
губами, в очах застигло страждання. - Отож я й кажу, що в косовицю ми
ходили круг стiжкiв по насiнню. Все сво║ дитинство я ходив по насiнню.
Воно в нас було скрiзь, де не повернись; в горщиках, у вузликах, на
жердках у сiнях, в повiтцi попiд стрiхою, в сипанках, в мiшках та