"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мiшечках.
Я часто й спав у насiннi: в житi, в просi, в ячменi й горосi на печi. Я
любив, як насiння пахне. Я вирiс у насiннi. I мати мене народила в насiннi
- в жнива пiд копною.
- Доволi.
- Але це дуже важливо. Я зараз поясню...
- Ви краще зразу розкажiть про свiй злочин, - сказав другий
вiйськюрист. - Як ви вбили двох сво┐х товаришiв?
- ...Якi теж, мабуть, виросли серед насiння, - додав Величко.
- Так я ж ┐м казав, не можна ж, кажу, так пiдло мiркувати. Власне, я
так подумав.
- Що саме?
- Ну, от про те, що вони казали.
- Але ж ви не мали права ┐х розстрiлювати?
- Не мав.
- Отже, ви визна║те себе винним?
- Нi... Я ж вам пояснюю... Я що кажу? Я...
- Вiдповiдайте на запитання точно! Ви вбили...
- Я ┐х розстрiляв! Перед розстрiлом я спитав дозволу...
- У кого?
- У капiтана Кравчини.
- Капiтан Кравчина не мав права дозволу.
- Вiн i не дозволив. Вибухнула мiна, i вiн упав поранений. Тодi я сам
уже розстрiляв.
- Вас нiхто на це не уповноважував. Чому ви не визна║те себе винним у
вбивствi двох товаришiв?
- У мене серце скажене.
- Вiдповiдайте: так чи нi.
- Я... менi... я не можу цього сказати.
- Ви сто┐те перед вiйськовим трибуналом. Вас буде розстрiляно!
- Скажу.
- Кажiть.
- В мене самого тодi виникло трохи ┐хнього почуття. Воно нiби як
повiтрям перелетiло на мене. I це мене так якось образило, аж я
розсердився. А думати вже нiколи було, i потiм землi, бачите, скiлечки
лишилось... Я вас прошу, не ремствуйте на мене за мову про насiння. Я ж на
агронома вчився. Хотiв був уславити свою область, а тепер ось що лишилось!
Далi пiдсудний не витримав i, схопивши зi столу зав'язану в хустинку
жменьку землi, заплакав.
Вiкна бринiли вiд вибухiв.
Це сталося так:
В непозбутньому горi плакала жiнка пiд хатою. Було темно й не темно.
Зловiснi спалахи шарiли навколо, й така туга розлита була в цьому
невiрному свiтлi, такi недобрi звуки порушували нiчну тишу, що вся,
здавалось, земля стогнала вiд тяжкого передчуття.
Пiсля тривалих кровопролитних битв вiйсько вiдходило, згiдно з
стратегiчним планом командування.
- Прощай, Укра┐но... - сказав Орлюк, зупинившись i обернувшись на
захiд, туди, де жеврiли заграви. Голос його уривався вiд страждання. Потiм
вiн став на колiна, а за ним i його товаришi.