"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiн говорив тихо, втративши з туги силу голосу. Говорив спроквола, з
паузами, вдивляючись праворуч i лiворуч в нiчнi пожежi.
Потiм погляд його полинув далеко вперед, аж до днiпрових берегiв, до
Карпатських гiр, якi вiн покинув ще так недавно.
- Прощай... Присяга║мось, де б ми не були, доки ми живi, житимеш i ти!
I нiколи не загинеш, дорога наша земле, поки трима║ зброю Батькiвщина, хоч
одна пара комсомольських рук! Нiколи! Вiзьмiмо, товаришi, по жменi
землi... - звернувся Орлюк до товаришiв.
I коли вони взяли отак по жменi землi, Орлюк гукнув у пiтьму всiма
силами сво║┐ душi - всiм гнiвом, образою, горем:
- Смерть фашистським окупантам!
- Тихо! Хто там горла║? Вiдходимо тихо... - долинув вiд дороги голос
командира.
I тут Орлюк помiтив, що дво║ з його товаришiв кинули землю й гнянули
один на одного мигцем з якоюсь лихою, майже непомiтною усмiшкою, i навiть
не усмiшкою, а з якимсь iншим вирiшенням.
- Так, палахкотiли зловiщi заграви, - неуважно проказав суддя,
дослухаючись до сигналiв тривоги. - Ви зупинились. Ну й що ви сказали?
- Я сказав: прощай, Укра┐но, смерть фашистським окупантам, ще якiсь там
слова.
- Потiм?
- Потiм ми взяли ось це. Потiм я бачу, що вони кинули це-от i так
якось... Я тодi ┐м i кажу, загалом почали говорити, i я побачив, що або я
розстрiляю цих гадiв, або клятвi мо┐й грiш цiна i додому я не повернусь.
Потiм, друго┐ вже ночi, коли фашисти прорвались, я бачу - вони в сiно. То
я тодi за автомат, - стiй, кажу, боягузи й зрадники Вiтчизни!!!
Тут Iван Орлюк так обурився, що стiл, за яким сидiли суддi, затрiщав
пiд ударом його кулака.
Велика авiабомба вибухнула перед самим будинком суду. Промчали нестямнi
конi, обiрвавши поводи. Почалось бомбування.
Орлюк з суддями сидiли в бомбосховищi. Суддя Петро Самiйлович Величко
був незадоволений.
- Любий мiй, як захисник Батькiвщини й комунiст, i як суддя, прошу вас
як слiд зрозумiти те, що я казатиму: коли б ви були мо┐м ║диним сином, все
одно пiдете...
- В штрафну роту! - сказав Орлюк таким тоном, нiби просився до Москви
на Сiльськогосподарську виставку. - Хоч три днi поб'юсь! Будь ласка.
- Три днi. А далi хоч i смерть?
- Будь ласка!
- Безглузда ви людина. Прiзвище орлине, а голова дурна. Недалеко ви
втекли вiд тих дурнiв, що самi ┐х пострiляли... Нi, любий мiй...
- Товаришу...
- Заждiть...
- Товаришу суддя!
- Увага! Возду-ух! - почулося звiдкiлясь згори. Створилась мертва тиша,
пiсля яко┐ так загуркотiло й так задвигтiла земля, що про суд усi забули.
Потiм раптом все вщухло.
- А про насiння ви дуже добре сказали, - озвався Величко, стежачи за
ворожими бомбардувальниками, що вже вiдходили. - I я вiрю, що рано чи
пiзно, але ви, Орлюк, ще сiятимете десь над Днiпром це насiння...