"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Запам'ятайте мо┐ слова.
- Так ви за насiння не образились?
- За насiння - нi. Навпаки.
- Я так люблю сiяти! - зiтхнув Орлюк, весь час намагаючись забути, що
вiн пiдсудний. - Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сiяти,
садовити, плекати, щоб росло. Тодi я сторукий, i рука в мене, товаришi
суддi, ну така легка, нiде було так не родило, як там, де я. Медаль
одержав на виставцi. Он!.. Пiшли, пiшли, пiшли!.. - Орлюк побачив раптом
ескадрилью наших винищувачiв i пожвавився. - Як я заздрю льотчикам. Не
попав я в льотчики.
Штрафна чи не штрафна рота? Всiм однаково важко. Всi повиннi колись
привести до торжества.
- Вогонь на мене! Вогонь на мене! Фашисти близько! Я - "Ластiвка"!
Вогонь на мене! Ворог рядом! Я - "Ластiвка"!.. "Ластiвка"!..
Орлюк сидiв у гнiздi навiдника й кричав у телефонну трубку. I чи тому,
що нiхто вже йому не вiдповiдав, чи тому, що оглух вiд вибухiв, чи що
вороги вже справдi були близько, обличчя його вiдбило страждання. Потiм
вiн затамував подих i весь побагровiв: поряд нього лежали трупи ворогiв, i
нiкуди було дiтись вiд них, анi сховатись вiд нестерпного смороду.
- Вогонь на мене!
Вiн згоден був, щоб його пошматували власнi мiни, тiльки б не дихати
цим смородом.
- Я - "Ластiвка"!.. Давай! А, будь ти прокляте!..
Але артилерi┐ було вже не до "Ластiвки". Битва гримiла п'яту добу.
Пiдходили резерви на машинах. Бiйцi озирались на стрiчний потiк поранених
i проносились вперед, думаючи сво┐ труднi думки.
Виходили пораненi з бою. Пiд важким гупанням бомб здригалась земля.
Ворог не шкодував нiчого. Вiн кидався в атаки буквально по власних трупах
i докотився до артилерi┐.
Коли на старшого лейтенанта Пахомова наринув ворожий вал, артилеристи
запрацювали в граничному темпi. Упав важко поранений Пахомов. Тодi з
флангу вдарив кулеметник Гаркавенко. Але й вiн загинув, поранений багатьма
кулями. Пораненого Гаркавенка вiдразу ж замiнив його напарник Грачов. Але
недовго попрацював Грачов, одну лиш хвилину. Не стало Грачова. Тодi
Попельнюк залiг мiж поранених i поклав весь фашистський цеп зблизька.
- Вогонь на мене!.. - кричав Орлюк, вiдчуваючи вже, як двигтить земля
пiд вагою ворожих танкiв. Цього разу Орлюка почули.
- Да║мо! Тiкай, поки цiлий! - закричав у телефон старший сержант
сибiряк Дубровiн, що замiнив пораненого Пахомова. Це був веселий дужий
парубок, який нiколи не занепадав духом. Вiн давно вже носив у кишенi
листа до рiдних, в якому дбайливо сповiщав про свою смерть у бою, щоб
знали вони всi i весь Сибiр, як загинув вiн на полi бою.
- Вогонь!
Орлюк вибрався з вогневого котла якимсь чудом. Коли оглянувся, кiлька
ворожих танкiв уже горiло, а один, найближчий до нього, злетiв у повiтря
вiд прямого влучання й вибухнув такою буйною багрово-чорною кулею, що в
нього серце затрiпотiло, мало не луснувши, й гаряча хвиля нiби жаром
сипнула.
Скориставшись з хвилинного ворожого замiшання. Дубровiн викотив батарею
на вiдкриту позицiю. I хоч немало бiйцiв полягло вiд танкового вогню д сам