"Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiн, Дубровiн, був поранений, артилеристи знищили ще шiсть танкiв i цим
врятували фланг. Але вони теж витримали недовго. На них рушили новi хвилi
автоматникiв, i хоч незабаром усi вони до одного були вбитi чи пораненi,
нiхто не вiдступив. Бiй було виграно.
- Танки! Дубровiн! Нашi танки! - закричав Орлюк, поглянувши назад.
Танки генерала Глазунова йшли в атаку. Орлюку здалось, що вiн крикнув
"ура", але вiн тiльки прошепотiв це слово. Вiн був поранений двiчi.
В завзяттi бою вiн не помiчав нi болю, нi кровотечi. Його запал досяг
такого високого градуса пристрастi, що тiльки втративши майже всю кров,
вiн якось немовби втратив злiсть, засумував, i, танучи, як вiск на сонцi,
упав.
I здалося раптом Орлюку, що впав вiн, з якогось дива, не на землю мiж
здутi конi й нiмцi, нестерпно смердючi, а в дiдiв човен, i весняна повiдь
пiдхопила його й понесла хутко-хутко, кружляючи помiж сокорами, вербами,
дубами, крiзь чудовi заростi вербняку й лози. Розпукувались бруньки на
затоплених деревах, бринiли нiжнi кетяги цвiту. Потiм човен поплив серед
водяних квiтiв, поминаючи села, хутори, а в весняному небi снувались
навдивовижу нiжнi хмарки. Потiм вода зникла, i старезний просмолений дiдiв
човен поплив по травi, по квiтучому садку, кружляючи помiж кущiв порiчки,
агрусу, повз пасiку та омшаник, i приплив, як у казцi, попiд рiдну хату.
- Iване! Це ти, наш Iваночку! - бiгли до нього батько-мати, дiд, баба,
сестри. А вiн лежав у човнi не поранений, а зовсiм здоровий i радiсний,
тiльки йому невiльно було встати.
- Iване! Iваночку! - бiгла до нього стежкою вона, найдорожча його
Уляна. - Iваночку, повернувся!
Вони схилилися до нього всi, добрi, люблячi, тiльки вiн не мiг
пiдвестися.
- Iваночку, та озвися ж до нас хоч словечком! Та чого ж на тобi така
бiла сорочка?
- А я сьогоднi переходив у другий клас, - сказав Орлюк, щасливо
посмiхаючись.
- Да там же вiйна, де ти був? - поспитала мати.
- Вiйна, мамо... Там все. Всенький свiт. А видно!..
- Горить?
- Ой горить!.. I видко, мамо, на сто рокiв уперед.
- Та й коли вже воно скiнчиться?
- А наказ же був.
- Який наказ?
- А шукай мене, моя мати. Шукай мене, моя мати, в степах край дороги.
Там я буду, моя мати, тричi зимувати, сво┐м чубом кучерявим степи
устилати, сво┐м тiлом комсомольським орлiв годувати, сво║ю кров'ю гарячою
рiчки виповняти, людство визволяти.
- Так це ж пiсня?
- Нi, спiва║мо iншо┐. Ось пiсня, - посмiхнувся Орлюк i стиха заспiвав:
"Дiвчино Уляно, збуди мене рано, та так збуди рано, а ще й не свiтало. Щоб
у барабани та не вибивали, золотi┐ труби та не вигравали..."
Уляна не витримала пiснi й тихо заголосила.
- Ну, а це що за мертвяки? - запитав дiд, показуючи на побитих фашистiв
у ногах Орлюка на днi човна.
- Це вороги, - сказав Орлюк. - Я був навiдником. Кричу - вогонь на