"Олександр Довженко. Щоденник (Укр.)" - читать интересную книгу автораяку я роблю... Вдень провiв бесiду з братом Героя Радянського Союзу
Супруна, що прийшов до мене з Ляховецьким у справi можливого створення сценарiю про брата героя. Зараз iду до Рошаля i Стро║во┐ обiдати. Вiтер i холод надворi. Болить серце, i нерви напруженi до краю. Невесело менi. Смуток оволодiва║ мо║ю душею. I тривога. Неначе я вмер уже, коли подумаю про Укра┐ну. Нiщо пе долiта║ до мене. ЗОЛОТI ВОРОТА Листопад 1945 р, III Людина родиться для щастя й для радостi, i бореться вона i дi║ во iм'я щастя. I розцвiта║ людина в щастi, а не в журбi, в свiтлi, а не в темрявi й незнайствi, в сiм'┐, а не в розлущ, i нiколи не в неволi. Самотнiсть людинi потрiбна в свiй час i в сво┐й мiрi. Ру┐ни обурливо огиднi. Вони пригноблюють душi, i в них не хочу я шукати красу. Народ не бачить краси в ру┐нах. Пробував заспiвати на ру┐нах веселу пiсню. I замовк. Благороднi ру┐ни? Не знаю. Я знаю жалюгiднi ру┐ни. ЗОЛОТI ВОРОТА Листопад 1945 р. III Доля моя! Свiте мiй великий! Благословляю вас, що не впiймали ви мене. Що не дали менi в руки нi меча, нi клейнода, нi печатi, нi заборонного статуту. Що звiльнили ви мене законiв людських, не примусили забороняти, гнати, не терпiти, розлучати. Що ношу я царство свободи в сво║му серцi. Що можу думати неухильно тiльки про велике i пiднiмати природу до самого себе, аби вона вiдображала мою душу. Що можу радуватися малому, i сорадуватися одверто, i жалiти вiльно, знаючи, що тiльки через повноту й свободу жалостi людина оста║ться людиною, а не каменем з викарбувапими на ньому письменами законiв людських! Що можу простити стiльки, скiльки не дано простити нi одному царевi. Я прощаю многих, многих. Я суджу в сво║му душевному трибуналi за живими законами народного лиха i прощаю... Листопад [19]45 p. Розмова солдат про Е. - Коли читаю я його чи слухаю, як хтось чита║, чомусь так жаль менi його ста║. - А чом? - Скiльки в цiм ненавистi. Подумать, отака безодня. - I де вона в ньому береться. Тяжка i пристрасна душа. У ненавистi, як у коростi. - Еге. А може, просто страх його бере, що не вистачить у нас його отруйного чуття - знаряддя. - I я так думаю. Не вiрить вiн в наш гнiв i розум, в нашу свiдомiсть iсторичного часу. I по жалi║ серця нашого, що, так одстукавши бо┐в чотириста аж до |
|
|