"Олександр Довженко. Щоденник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

яку я роблю... Вдень провiв бесiду з братом Героя Радянського Союзу
Супруна, що прийшов до мене з Ляховецьким у справi можливого створення
сценарiю про брата героя. Зараз iду до Рошаля i Стро║во┐ обiдати. Вiтер i
холод надворi. Болить серце, i нерви напруженi до краю. Невесело менi.
Смуток оволодiва║ мо║ю душею. I тривога. Неначе я вмер уже, коли подумаю
про Укра┐ну. Нiщо пе долiта║ до мене.
ЗОЛОТI ВОРОТА
Листопад 1945 р,

III
Людина родиться для щастя й для радостi, i бореться вона i дi║ во iм'я
щастя. I розцвiта║ людина в щастi, а не в журбi, в свiтлi, а не в темрявi
й незнайствi, в сiм'┐, а не в розлущ, i нiколи не в неволi.
Самотнiсть людинi потрiбна в свiй час i в сво┐й мiрi.
Ру┐ни обурливо огиднi. Вони пригноблюють душi, i в них не хочу я шукати
красу. Народ не бачить краси в ру┐нах. Пробував заспiвати на ру┐нах веселу
пiсню. I замовк.
Благороднi ру┐ни? Не знаю. Я знаю жалюгiднi ру┐ни.
ЗОЛОТI ВОРОТА
Листопад 1945 р.
III
Доля моя!
Свiте мiй великий!
Благословляю вас, що не впiймали ви мене. Що не дали менi в руки нi
меча, нi клейнода, нi печатi, нi заборонного статуту. Що звiльнили ви мене
од тягаря управлiння чи його видимостi, що не дали в мо┐ руки скрижалiв
законiв людських, не примусили забороняти, гнати, не терпiти, розлучати.
Що ношу я царство свободи в сво║му серцi. Що можу думати неухильно
тiльки про велике i пiднiмати природу до самого себе, аби вона вiдображала
мою душу. Що можу радуватися малому, i сорадуватися одверто, i жалiти
вiльно, знаючи, що тiльки через повноту й свободу жалостi людина оста║ться
людиною, а не каменем з викарбувапими на ньому письменами законiв
людських!
Що можу простити стiльки, скiльки не дано простити нi одному царевi.
Я прощаю многих, многих.
Я суджу в сво║му душевному трибуналi за живими законами народного лиха
i прощаю...
Листопад [19]45 p.
Розмова солдат про Е.
- Коли читаю я його чи слухаю, як хтось чита║, чомусь так жаль менi
його ста║.
- А чом?
- Скiльки в цiм ненавистi. Подумать, отака безодня.
- I де вона в ньому береться. Тяжка i пристрасна душа. У ненавистi, як
у коростi.
- Еге. А може, просто страх його бере, що не вистачить у нас його
отруйного чуття - знаряддя.
- I я так думаю. Не вiрить вiн в наш гнiв i розум, в нашу свiдомiсть
iсторичного часу.
I по жалi║ серця нашого, що, так одстукавши бо┐в чотириста аж до