"Олександр Довженко. Щоденник (Укр.)" - читать интересную книгу автора

IV/VI 1949
ФАТАЛЬНА ХВИЛИНА
ОПОВIДАННЯ
//Про художника. Зробив грандiозний твiр мистецтва. Все в ньому булх"
незвичайне. Все було приведене в таке гармонiйне по║днання - сюжет, гра,
композицiя, колiр, правда, - що люде плакали вiд незбагненно┐
розчуленостi. Нiби клаптик неба спустився на землю у виглядi сходiв. От у
цьому станi, весь ще в полонi цi║┐ внутрiшньо┐ гармонi┐, досягвуто┐
величезним зосередженням усiх фiзичних i душевних сил, i з'явився я до
начальника. Начальник показав уже твiр там i був обласканий. Тому вiй
звернувся i до художника в чимось подiбним. Але душа у нього була бiдна.
Вiн був схожий на рояль, у якого звучали два клавiшi. Решта могла
вистукувати тiльки накази.
- От ви знаете, добре ви вробили картину. Картина вдалася. Ви зна║те,
ви можете краще за всiх працювати.
Чего ви смi║тесь? Не вiрите? Даремно, у вав завжди що-небудь та... Не
розумi║те ви, ось що... життя не роаумiвте, життя. Вам ба полiнуватися
слдд╕. еге, мiсяць. Мiсяць полiкуватися, потiм той вi'дшвтати i петшггапги
трохи, попрацювати над собою. Дуже хорошi фарби, его. I iнше, i iнше. Все.
Можете iти спати.
Вiн так звик не поважати" що навiть, кости не похвалити вже було не
можна, вiн i хвалив таж,, иiби робев догану.
Художник пiшов додому. Йому захотiлось повiситись. Але вiн не
повiсився. Повiсилась, примiром, задавилась безповоротно частина його
(араб}./
//Ця пихата, жорстока i безнадiйна оврежия мiкролюдина зробила все для
того, щоб художник вiдчув себе меншим i нэкчемнапнав за тем. I начальник
явимсь незрозумiлим чином досяг цього: чи те безбарвною нудьгою сиего
голосу-ажгомати добором слiв, жестiв", вiдчуженiстю i глибоко прихованою
ненавистю до iнших. Художник щохвилини дурнiшав, мовчазно пошлiв, меншав.
Спустошений пiшов вiн додому i, не проклявши навiть життя, помер. Цей
процес меншавия тривав 10 рокiв...
Йому здалося, що вiн нi на що вже не здатний, що вiн иозбавяеиий
найменшого ироблиску думки. Почуття його теж стали нiкчемнi i тьмяна. Вiн
забув про свiй твiр, нiби вiд i не створював йото зовсiм.
Вiн не зрозумiв, що начальник намiрявся його, так би мовити, похвалити.
Але й хваливши його, вiй нiби робив догану.
Вiн потребував зустрiчного поруху душi, як людина, дiйшовши до
останньо┐ стадi┐ справи, потребу║ краплини води. Але у начальника не було
душi. А треба було сказати одне тихе слово: "Спасибi'". Та для цього слова
треба бути людиною.//
//"Найбiльшi подi┐, проникаючи в ┐хню свiдомiсть, пристосовувались до
┐хньо┐ мiрки i ставали такими ж мiзерними, як вони самi^ жалюгiднi рвачi,
режисери - угодники i лаке┐".//
//Його лице, широке i грубе, i груба фiгура свiдчили про шкоду, що ┐┐
робить сидяче життя, затворницьке, канцелярське, людям, створеним для
здорово┐ фiзично┐ ирацi.
Вiн був прекрасний працiвник, не дуже далекий, позбавлений всяко┐ уяви.
"Нема║ кращого засобу пiдняти бойовий дух генералiв, як присудити до
смертi одного з них".//