"Олександр Довженко. Земля (Укр.)" - читать интересную книгу автора

потайний, але дiда вiрно любив i провiдував його не менш трьох разiв на
рiк. Одягався охайно, був незмiнно пристойний i зосереджений i завжди про
щось, здавалось нам, думав. Отак i зараз - посидiв вiн бiля товариша,
помовчав i згодом спитав:
- Умира║ш, Семене?
- Умираю, Грицьку, - тихо признався дiд i, злегенька посмiхнувшись,
заплющив очi.
Надiйшла мати i, вiдчувши, що дi║ться пiд яблунею, замислилась.
- Так... Ну, вмирай, - сказав Григорiй i одвернувся. У травi серед
яблук-падалок сидiло одне наше дитинча, яке зовсiм ще не розумiло життя.
Тримаючи в руках яблуко, воно вперто намагалось вкусити його двома сво┐ми
першими зубками, але яблуко було чимале, а ротика на нього дитинi ще не
ставало.
- Помирай, Семене, - сказав Григорiй, - та вже, як помреш, подай менi
знак з того свiту, де ти там будеш - в раю чи в пеклi - i як тобi там.
- Добре, Грицьку, - пообiцяв дiд, лаштуючись в останн║ чумакування. -
Якщо можна буде, неодмiнно сповiщу, - приснюсь або привиджусь якось, -
лагiдно обмiрковував вiн нехитромудрий спосiб потойбiчних зносин.
Але оскiльки дiд не слабував нi на яку хворобу, вiн не помер вiдразу.
Навпаки, без усяко┐ сторонньо┐ допомоги вiн ще легенько пiдвiвся, сiв i
оглядiвся навколо. Вiд хатини пiдходили до нього син Опанас i онуки,
Василь i Орися, з полумиском грушок.
- Може б, з'┐сти чогось? - вголос подумав дiд, оглядаючи свiй рiд, i,
коли Орися пiднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав
бiло┐ сорочки й почав ┐сти. Це була його улюблена червонобока "дуля", та,
мабуть, з'┐в уже вiн всi сво┐ грушки до одно┐, бо тiльки пожував ┐┐ трохи
за звичкою, аж тут серце почало спинятись, i вiн це зрозумiв: вiдклав
грушку набiк, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всiх, склав руки
на грудях i, проказавши з усмiшкою:
- Ну, прощайте, вмираю, - тихенько лiг i вмер.
Отут, мабуть, i почина║ться кiнокартина, хоч, власне, i далi нiчого
особливого начебто й не сталось.
Дiдова смерть не викликала анi найменшого зрушення в навколишньому
свiтi - не загримiв нi грiм у хмарах, нi зловiснi блискавки не розкраяли
неба врочистим спалахом, нi бурi не повивертали з корiнням могутнiх дубiв.
На полудневому небi так, як i було, - нi хмаринки. Тиша навколо. Десь
тiльки яблуко бухнуло м'яко в траву - та й усе. Навiть соняшник нiде не
похилився. Весь ясний соняшниковий свiт стояв нерухомо, наче хор вродливих
дiтей, що втупили у височiнь сво┐ радiснi обличчя. А над обличчями тихо
снували покинутi дiдом золотi бджоли.
З дiдовим родом теж нiчого особливого не сталось. Усе склалось якось
так до ладу, що близькi, дивившись на нього, не впали нi в скорботу, нi в
розпач. Тiльки дивне хвилювання на якусь мить пойняло серця нащадкiв i
вiдчуття врочисто┐ та║мницi буття - немовби всi вони раптом торкнулися
безмежностi часу i його гармонiйних законiв. До того ж i дiд хоч i помер,
проте не захотiв розлучитися з усмiшкою, i вона й тепер тихо сяяла на його
обличчi. Треба сказати, вiн i за життя не мав геро┐чних рис.
- Грушки любив, - з сумовитою посмiшкою промовив до Орисi ┐┐ старший
брат сiлькор Василь i знову глянув на дiда. Виконавши все, що було йому
призначено, предок лежав пiд яблунею, склавши на грудях поверх сорочки