"Олександр Довженко. Земля (Укр.)" - читать интересную книгу автора

старi сво┐ мозолi.
Все, що тут написано, в кiнокартину, звичайно, не входило, та навряд чи
воно там i потрiбне. Писалося ж це в iм'я доброго звичаю i з поваги до
свого роду, а в деякiй мiрi на пораду артистам.
Артист, який являтиме людству незначну дiдову персону, повинен, проте,
мати ряд особистих достойностей, без яких жоднi мистецькi хитромудрощi не
поможуть йому зберегти усмiшку пiсля смертi. Артисти, певно, вже
догадуються, що дiд був людина проста й малописьменна, але це не завадило
йому разом з Григорi║м вiдiграти в XIX столiттi неабияку роль у справi
науки й освiти укра┐нського народу. По дорозi з Москви до Чорного моря
вони добру треть столiття перевозили на сво┐х волах книги з Москви до
Харкiвського унiверситету, про що не раз згадувалось за чаркою в саду.
- Е-е! Не будь нас з Григорi║м, нiхто б то┐ науки в Харковi й не нюхав.
Скiльки ми тих книжок поперевозили за тридцять з чимсь лiт! Там з самих
палiтурок можна б три тищi пар черевикiв пошить.
- Еге, - озивався товариш, - хтось ┐х там тепер та чита║. А вже як
прочита║ всi, сам чорт його тодi не обдурить.
Артист мав бути невисокий на зрiст, але й не малий, широкий у плечах,
сiроокий, з високим ясним чолом i тою усмiшкою, яку так при║мно тепер
згадувати. I щоб умiв також цей артист орудувати косою, вилами, цiпом або
зробити хату чи змайструвати воза без ║диного шматочка залiза, - одне
слово, зробити всяку корисну рiч спритно й весело. I щоб не боявся нi
дощу, нi снiгу, нi далеко┐ дороги, анi щось важке нести на плечах. На
вiйнi, якщо артиста буде призвано, щоб не лiнувався ходити в атаки й
контратаки чи в розвiдку та вмiв не ┐сти по три-чотири днi, не втрачаючи
сили духу. Щоб охоче копав блiндажi або витягав з багнюки гармату чи десь
чужий автомобiль. Щоб умiв розмовляти приязно не тiльки з начальством чи з
простими людьми, а й з конем, телятами, з сонцем у небi i навiть травами
на землi. Тодi це буде вилитий дiд. Коли ж не пощастить знайти такого
артиста i зображатиме його пiдтоптаний п'яничка або хвалько, який в
Загальнiй ситуацi┐ пiдпав якось пiд нагородження i зразу ж задер нiс, якщо
буде це артист, для якого свiт iсну║ лише остiльки, оскiльки вiн
оберта║ться навколо його особи, - тодi не нарiкайте на небiжчика -
винувате мистецтво.
Так от приблизно пригаду║ться менi тиха кончина мого предка, що сталась
улiтку 1930 року пiд яблунею в садку, огородженому його ж руками акуратним
тином.
Якщо справдi все описане для фiльму не пiдiйде, тодi краще зорову
частину кiнокартини почнемо з пiснi:

Котилася ясна зоря з неба
Та й упала додолу...

Навряд чи десь по iнших кра┐нах спiвають так гарно й голосисте, як у
нас на Укра┐нi. Пишеться це не з бажання виставити себе перед свiтом у
перебiльшено вигiдному свiтлi, а в iм'я реалiзму, з чим усi, хто спiва║,
згодяться одностайно. Саме з цi║ю пiснею ми з Василем, мо┐м геро║м,
повертали було з роботи. А що ║ на свiтi бiльш радiсного й при║мнiшого,
нiж добра робота? Що може бути милiше, як по довгому дню косовицi
повертати на заходi сонця з веселого лугу додому? Тiло в тебе так при║мно