"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

телевiзорi. Я люблю театр, сам колись брав участь у шкiльнiм драматичнiм
гуртку. Мабуть, завважили, два попереднi роздiлки скорiше на п'║ску
скидаються, анiж на серйозну, газетного рiвня прозу. Це мiй стиль, коли
хочете. Напиши я колись таким манером зарисовку чи кореспонденцiю,
Гуляйвiтер догану б менi влiпив. А на цих сторiнках я сам собi пан.
Не збираюся розтiкатись мислiю по древу, за влучним виразом древнього
автора. Бiльше року довелося менi працювати поруч Iвана Кириловича, але
найяскравiше поста║ з минувшини одна доба, сяючий острiвець у морi буднiв,
┐┐ i вирiшив описати, як зумiю. Що забулось - вибачайте. Звiсно, доба ця ║
вже логiчний пiдсумок багатьох мiсяцiв, i треба було б висвiтлити давнiшнi
подi┐. Але боюсь набриднути i собi, i читачам, якщо вони з'являться. Хоча,
повторюю, я зовсiм не мрiю друкуватись. Ставки завiдувача бiблiотеки
вистача║ цiлком, дружина працю║ в амбулаторi┐. Та й городик ма║мо,
цибулька, картопелька, садовина-усе сво║, не куплене.
Надалi прагнутиму власну особу рiдше згадувати. Сутт║во┐ ролi в
редакцi┐, а тим бiльше в стосунках мiж Загатним та Хаблаком, я тодi не
грав. Нарештi згадав це прiзвище, хай йому грець! Правда, смiшне?
Народжуються ж люди: усе одне до одного - i постать типового невдахи, i
прiзвище - знахiдка для гумориста. к диваки, котрих хочеш не хочеш жалiти
доводиться. Згадую появу Хаблака в редакцi┐. До того вiн пробував
учителювати в дальнiм районi. Почув, що наша газета в обсязi збiльшилась,
кадри потрiбнi, написав сльозливого листа редакторовi. Мовляв, усе життя
мрiю про журналiстську роботу. Послали виклик. При┐хав з авоською в руках.
Кожному подав липкувату долоню:
- Хаблак Андрiй Сидорович...
- Перепрошую, - одразу вiдчув здобич Iван.
- Хаб-лак...
- А, товариш Хаб-лак... Вельми при║мно познайомитися, товаришу
Хаб-лак...
Таки дуже злою людиною був iнодi Загатний. З його легко┐ руки
насмiшкувате "товариш Хаб-лак" надовго прописалось у редакцi┐.
Вiдколи до кiмнати ввiйшла Марта з дитиною на руках i трохи вляглась
подорожня метушня, речi, простiр, навiть сам час помiтно скрадали сво┐
гострi кути, ласкаво всмiхаючись. Хаблаковi губи теж свавiльно
розтягувались у безглузду для стороннього ока усмiшку. Соромлячись
дружини, вiн кидався до валiз, кошикiв, клункiв, що громадились у кутку.
Але за хвилину знову непорушне сидiв поруч дитячого лiжечка i голубив
сторопiлими вiд нових, не знаних досi почуттiв очима крихiтне личко
Оксани. Дiвчинка закрутила крiзь сон головою. Андрiй вирiшив, що ┐й
заважа║ спати свiтло. Зiп'явся на стiлець, затулив лампочку аркушем паперу
- на доччиному обличчi вирiзнились рiвненькi вi┐.
- Дивись, вi┐... якi...- шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини
i ледве не впав.
- Перекинеш, обережнiше! - шарпнулась Марта. Вiн ще нiколи не бачив ┐┐
такою стривоженою. Винувато ступив на пiдлогу. Справдi, калiка нещасний,
якiсь дерев'янi ноги, мiг же дитяче лiжко перекинути. Тепер вiн боявся
дихати, аби не зашкодити доньцi.
- Вона знову ворушиться...
Йому нетерпеливилось: швидше б прокидалася. За останнi два мiсяцi
тиждень жив iз сiм'║ю, не надивився, та й зовсiм крихiткою була тодi