"Володимир Дрозд. Катастрофа (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Оксанка, черв'ячок рожевий.
Вiн метнувся до лантухiв, зубами смикав вузли. Донька захлипала.
- Таки розбудив.- Марта випередила його, взяла дитинча на руки.- Але
вже хай, бо вночi не спатиме.
- Дай менi...- несмiливо проказав Андрiй.
- Татко хоче нам шийку звернути, татко ще не вмi║ на ручках нас
тримати, а ми зовсiм мокрi, подай нам, татку, сухенькi пелюшечки, -
наспiвувала Марта.
Вiн подав пелюшки i стовбичив поруч лiжка, задихаючись вiд п'янко┐,
телячо┐ радостi. Дивно, але все, що досi турбувало, мучило, - все без
вороття знецiнювалось. Легко пропливла згадка про нарис, якого дописав
уранцi, чекаючи автомашини. Нариса ждуть у редакцi┐, його треба сьогоднi ж
вiднести, Борис Павлович чека║, це ж у наступний номер, розворот про другi
жнива. Редакцiя, нарис, розворот-наче паморозь на шибцi: похука║ш - усе
розтануло. Марта подала бiлу лялечку з рожевим личком. Потягся назустрiч,
руки його тремтiли.
- Обережно голiвку... Не впусти нас, татку. А мама купiль приготу║.
На Андрi║вi долонi опустився клубочок живого тепла. Зовсiм поруч цвiли
темнi оченята. Рипнули дверi, дружина пiшла до баби Христини, ┐хньо┐
господарки, по теплу воду. Прислухався до Мартиних крокiв, що загубились у
сiнях, - суворо заборонила цiлувати дитину: боялась iнфекцi┐. Тодi,
скоряючись непереборному солодкому бажанню, торкнувся кра║чком уст тепло┐
доньчино┐ щоки. I стiлькома щасливими почуттями засвiтилося цi║┐ хвилини
його кiстляве, довгоносе лице, що навiть байдужому оку здалося б воно
чудовим.
Марта мовчки стояла на порозi, ледве стримуючи радiснi сльози.
...вiн ковтнув тепло┐ гнило┐ води, i виплюнув ┐┐ на пiдлогу
редакторового кабiнету, i пiшов порожнiми кiмнатами, як сновида,
висмоктаний Терехiвкою, вплив порожнечi на духовний органiзм, що
вирiзня║ться з маси, почвалав порожнiми кiмнатами, перечеплюючись об
пороги, тицяючись у столи, не вiдчуваючи нiчого, окрiм спраги, яко┐ нема
чим втамувати, i спеки, яка нiколи не скiнчиться, не забути - вiн
найбiльше з усiх днiв не любив днiв недiльних i святкових, у будень робота
п'янила його, в свято вiн лишався наодинцi з Терехiвкою... _"Так ти кажеш
- вочевидячки?" - "Ну..." - "Вицiловувались?.." - "Тихiше ви. Таке
скажете. Хiба великi люди цiлуються?.." А в свята вiн лишався наодинцi з
собою, не забути: образ гарячого млистого неба - символ його самотностi, а
земля не да║ затишку, земля не прийма║ його, бо вiн трохи неземний, вiн не
належить лише ┐й, вiн належить i небу, вiн бiльше належить небу, анiж
землi, - вони розмовляють про мене i Люду, яка гидота, вони все знають,
вони знають бiльше, анiж зна║ вiн сам про себе, - вiн чвала║ порожнiми
кiмнатами, штурхаючи ногою дверi, i коли його вiдчай сяга║ межi, за якою
нема║ нiчого, крiм одвiчно┐ тишi та спокою, коли вiдчай перероста║ його
потяг до iснування, точнiше iнстинкт життя, що закладено в нього, коли,
зда║ться, вiн зараз назавжди втече вiд гарячо┐ мли за вiкном i вiд
самотностi, у глибинi душi почина║ бринiти ледь чутно струна надi┐, струна
сподiвання на зустрiч з Людиною, що теж випадково опинилася в цьому
мурашнику. у стовпиську посередностей (пiдкреслити: генiй самотнiй, але в
душi кожно┐ посередностi - страх перед генi║м, це плата за його
самотнiсть), одвiчна мрiя генiя зустрiти в табунi Людину, вiн згаду║