"Сріблясте марево" - читать интересную книгу автора (Стась Ататолій Олексійович)

АНАТОЛІЙ СТАСЬ

Сріблясте марево

Художнє оформлення ІГОРЯ ГРИГОР’ЄВА

Бій у гнилому яру

Під колесами машини шаруділи дрібні камінці та листя. Від перевалу стрічка шосе падала круто в долину, назустріч барвистій стіні високих ялин та розлогих смерек. Ліворуч над дорогою нависали скелі; рудуваті, вкриті плямами моху, вони кидали на шлях густі скрадливі тіні.

Дорога була нев’їжджена. Прокладена багато років тому в передгір’ї, вона так і залишилась майже забутою в глухому закутку краю. Навіть війна не наклала свого відбитку на навколишню місцевість. З-поміж камінців шорсткого бруку витикався шпориш. Сухий хмиз, пожовкле листя і нанесена дощами з гір глина вкривали шосе тонким шаром, що потріскував під гумою грузовика.

Важкий “студебекер” мчав назустріч сонцю, що хилилося до обрію. Пронизавши віти дерев, сонячні промені падали на вітрове скло кабіни, сліпили, і водій, хлопчина років дев’ятнадцяти, з погонами сержанта на новенькій, ще не злинялій гімнастерці, мружив очі від дотику колючих яскравих зайчиків.

У низині стало ще темніше. До шосе впритул приступили хащі. В кабіну повіяло пахощами дубової кори, смоли, прілим корінням та ще чимось п’янким, як хміль, терпким, ледве вловимим. Водій кинув на сидіння пілотку, розстебнув комір, притримуючи рукою стерно, висунув голову з кабіни. Вітерець тріпнув білявим чубом, приємно залоскотав щоки. Сержант з цікавістю поглядав уперед. Йому вперше довелося проїжджати цим шляхом. Навколо все нове, незнайоме. Зовсім іншою була ця прикарпатська земля, ніж та, рідна йому, в степах поблизу Дніпра. Дика краса гірського краєвиду на деякий час витіснила думки, що роїлися в голові сержанта з самого початку рейсу.

Якийсь великий птах, сполоханий шумом машини, тріпнув широкими крилами, шугнув у височінь до скель. Слідкуючи за його льотом, водій лише на мить відвернув погляд від дороги, а коли знову глянув уперед, мимоволі натиснув на педаль гальма. “Студебекер” різко стишив хід. Рука сержанта потяглася назад за спину, до карабіна, а очі вп’ялися у невеликий темний клубок, що швидко перекочувався через дорогу. Щось дуже знайоме було в незграбній постаті звірини. Вона поспішала зникнути, бігла перевальцем на куцих лапах, схиливши голову і ніби принюхуючись до землі.

На обличчі водія майнула усмішка. “Карпатський ведмідь! Ех, шкода, карабін десь під сидінням… А втім, навіщо стріляти? Нехай живе, гуляє, клишоногий…”

Гучний автомобільний сигнал розітнув тишу і покотився до скель. Незнайомий звук штовхнув ведмедя. Звір перелякано рявкнув, присів на задні лапи і, ламаючи гілля, кинувся у придорожні хащі.

Несподівана зустріч з рідкісним мешканцем Карпат, мабуть війною загнаним у лісове передгір’я, знову збудила недавні думки сержанта. “Занесло мене. Справжній ведмежий куток. Катаюсь. Пташок слухаю. А інші в цей час… Та що там, не пощастило, ні!..” Брови у хлопця зійшлися, на чолі лягли зморшки.

Кожного разу, коли сержант починав думати про те, як склалося його армійське життя, у нього псувався настрій. Ще б пак! Його друзі-ровесники, з якими разом переступив поріг військкомату, як тільки Полтавщину було звільнено від окупантів, тепер десь крокують по чужій землі, з своїми частинами посуваються все далі і далі на захід, б’ють фашистів, нестримно наближаються до Берліна. А він, невдаха, навіть пороху не нюхав, хоч уже стільки часу носить військове обмундирування. Раніше він пишався своєю шоферською посвідкою, а останнім часом вона ніби муляла йому кишеню. Він не міг пробачити собі тієї хвилини, коли ще до війни, семикласником, записався до шкільного мотогуртка. Не було б того гуртка, все склалося б інакше. Зарахували б в артилерію чи в сапери, нехай навіть у піхоту, і був би тепер, як інші, на фронті. Правда, і з його спеціальністю не всі ось так, як він, возять на інтендантський склад оберемки солдатської білизни, ящики з концентратами та діжки з оселедцями, ганяють машини через перевали, що давно вже залишились за сотні кілометрів від переднього краю. Є, звичайно, водії — не йому рівня, у мотомехчастинах, у фронтових автобатах. А його служба? Так собі, не служба солдатська, а звичайнісінька робота, як у шофера райпромкомбінатівської півторатонки. Тихо. Спокій. Одне слово — тил.

Сержант жбурнув недокурок у вікно кабіни. Пильніше почав вдивлятися вперед.

Сутеніло. Навколо залягав туман, хитався біля скель, наповзав на дорогу. І скелі, і дерева під ними, здавалося, повисли в синюватому вечірньому повітрі, підняті чиєюсь дужою рукою.

Машина залишила позаду дерев’яний місток, перекинутий через гірський ручай, посвічуючи фарами, пірнула у вузький коридор-ущелину. Дві розпливчасті нечіткі постаті виникли спереду несподівано. По одягу сержант упізнав військових. Один, з автоматом на грудях, стояв на середині шосе, широко розставивши ноги; другий, високий, у довгій плащ-палатці та в офіцерському кашкеті, махав рукою.

“От і супутників зустрів. Веселіше буде”.

Не заглушаючи мотора, сержант відхилив дверцята кабіни. Офіцер ступив чоботом на підніжку. Сержант розгледів широке засмагле обличчя, з-під козирка кашкета темніли глибоко запалі очі.

— До Верхокуття підкинеш, приятелю?

Солдат у ватянці, з автоматом мовчки стояв осторонь, крутив цигарку. Одяг на обох був мокрий від роси, заляпаний глиною, на чоботях налипли шматки грязюки та гниле листя. Випадкові стрічні пройшли, видно, не один кілометр, на їхніх неголених обличчях лежала втома.

Водій з готовністю посунувся.

— До Верхокуття можна. Сідайте. Зашелестіла плащ-палатка, офіцер важко опустився на сидіння. Солдат примостився скраю, поставив автомат між колінами.

Їхали мовчки. Сержант зрідка поглядав на пасажирів, чекаючи, доки хтось із них заговорить, але ті сиділи мовчки, не звертаючи уваги на водія, ніби його і не було поруч у кабіні. Офіцер дрімав, втягнувши голову в плечі. Його кашкет з червоною околичкою піхотинця похитувався, коли машину гойдало на вибоїнах. Другий пасажир теж затих у кутку кабіни.

Відчувши, що пасажири не мають наміру починати розмову, сержант ображено стулив губи, підкреслено уважно став стежити за білою смужкою світла, що бігла спереду машини. Поступово він знову повернувся до своїх думок…

Грубий дотик важкої руки повернув водія до дійсності. Не дивлячись на нього, офіцер сказав:

— Зупини.

— Що? — здивувався сержант. — До Верхокуття ще…

— Зупиняй машину, кажуть тобі! — в голосі пасажира вчулася злість.

Він різко всім тілом повернувся до водія. Плащ-палатка на його грудях розкрилася. Під нею сержант побачив заяложену сіро-зелену куртку і незвичну трикутну чорну кобуру на животі. З-за спини офіцера солдат ткнув водія дулом автомата в бік.

— Гальмуй, собако! Ну-у-у!

Ще не усвідомлюючи як слід усього, що діється, але якимось внутрішнім відчуттям зрозумівши небезпеку, водій рвонув машину вперед. В ту ж мить тверді пальці стиснули шию, наче кліщами. Важкий удар в груди відкинув сержанта назад, на спинку сидіння, голова стукнулась об металеву стінку кабіни. Перед очима попливли рожеві кола. Машина втратила управління, смикнулась убік.

Перехилившись через офіцера, навалюючись на його коліна, солдат перехопив баранку, крутнув щосили. “Студебекер”, ледве не врізавшись у дерево, чиркнув бортом стовбур ялини, вихопився на шосе і став. Мотор захлинувся. Солдат швидко вистрибнув з машини, клацнув запобіжником автомата.

Не розчіплюючи твердих кістлявих пальців, чоловік у плащ-палатці озвіріло стискав шию водія, лаючись крізь зуби, тяг його обм’якле тіло. Сержант відчував, що втрачає сили, тикав кулаком у схилене до нього перекошене люттю обличчя. В тісній кабіні чулося хрипке дихання і стукіт важких чобіт об метал. Раптом офіцер завив по-звірячому, смикнув до себе ліву руку: зуби сержанта вп’ялись йому в кисть. Напасник зойкнув, конвульсивно хапнув ротом повітря і вивалився з кабіни вниз головою на брук, — випроставшись, сержант вдарив його ногою в живіт.

Ламаючи на пальцях нігті, водій гарячково смикнув догори тепле шкіряне сидіння, просунув під нього руку, намацав приклад карабіна, рвонув затвор.

Послати патрон він не встиг. Гарячий спалах пострілу війнув у вічі. Скелі збоку захиталися, полетіли шкереберть.

— Готовий! — перекинувши автомат у ліву руку, солдат відступив на крок від кабіни, повернувся до напарника.

Той сидів під колесом, зігнувшись і притискуючи до живота руки.

— Вставай, ти… нікчемо! Тобі борошном гендлювати, а не… Бери його, тягни он туди, в кущі. Хутко!

Лейтенант Петришин бігцем продирався крізь зарості, на ходу позирав на компас, з тривогою думаючи про те, що сонце от-от заховається за верхівки дерев, згасне. Гімнастерка на спині лейтенанта потемніла від поту. Гарячі краплини солоно в’їдалися у вічі. В скронях стукотіло. Халяви м’яких хромових чобіт були пошматовані сухими колючками та гіллям. Ноги налилися свинцем.

Петришин не спав третю добу. За весь цей час він не присідав ні на хвилину. Без сну і відпочинку поспішали і прикордонники — двадцять шість бійців, які ланцюжком просувалися услід за лейтенантом, обминали скелі та урвища, переходили вбрід через гірські ручаї, чіпляючись за кущі, підіймалися і спускалися крутими схилами ярів. Коли б лейтенант наказав зупинитись, перепочити — бійці поснули б, наче вбиті. Кожен з них ліг би там, де стояв. Але такого наказу Петришин дати не міг. Він вів прикордонників все далі й далі, намагаючись будь-що не послабити темпу переслідування.

Бандити йшли паралельним маршрутом. Взвод Петришина, рухаючись уздовж кордону, відрізав їм шлях, не давав вислизнути, прорватись на той бік.

Два десятки недобитків з розтрощеної під Бродами дивізії “СС-Галичина”, група головорізів-бандерівців та кілька німецьких прихвоснів-поліцаїв, що служили гітлерівцям, сповзлися докупи, пересиділи в прикарпатських лісах та схронах, причаївшись, наче вовки, доки посувалася на захід лінія фронту. І ось тепер вони виповзли з своїх нір, намагаючись вислизнути з радянської землі.

Бандити були непогано озброєні, рухалися на парокінних підводах, віднятих у місцевих селян. Вів зграю один з керівників оунівського “проводу”, невисокий, присадкуватий чоловік з довгими до колін руками, котрого бандити звали “Гандзею”.

Все це було відомо командирові взводу прикордонників Арсенові Петришину. Добре знав він і ті місця, якими поспішав із своїми бійцями, вперто відтісняючи Гандзю від кордону. В цих краях Петришин народився, тут проминуло його дитинство, звідси в 1941 році пішов він, хлопчина-гуцул, на схід разом з відступаючими червоноармійцями і повернувся сюди через чотири роки вже офіцером-прикордонником.

Бандитам важко було замітати сліди. Не могли вони відірватись від взводу Петришина. Кожен яр, скелю, кожну дорогу і глуху стежку знав лейтенант, як свої п’ять пальців, кожна гуцульська оселя, що притулилася бодай у найглухішому закутку, була знайома Петришину.

Гандзя метався, як зацькований вовк. Огризався вогнем, люто кидався на прорив до кордону, втрачав людей, добивав своїх поранених, на хуторах міняв коней, але прикордонники не випускали банду з поля зору, передбачаючи кожен її маневр. Щоразу Петришин відкидав зграю назад, не пускав за рубіж, вимотував з неї сили, очікуючи зручного моменту, щоб одним ударом покінчити з бандитами.

На четверту добу, після коротких нічних сутичок, взвод Петришина примусив бандитів залишити низину в районі Трьох Скель, погнав їх уздовж два дцятикіло метрової смужки непролазного болота, лісом, повільно притискаючи до Гнилого Яру, заганяючи в пастку.

Петришину було відомо й те, що Гандзя — не хто інший, як Федір Мацюк. Батько його до 1939 року був власником каменярень на Прикарпатті. Під час фашистської окупації він виказував гестапівцям радянських людей, за що й опинився з зашморгом на шиї на воротах власної оселі в ті дні, коли проходили тут рейдом партизани генерала Ковпака.

Син Мацюка займав видну “посаду” в бандерівському кублі і не без задоволення одяг мундир есесівського унтер-офіцера в дивізії, сформованій гітлерівцями на Західній Україні з куркульських синків, кримінальних злочинців та посивілих петлюрівських вовків, які сповзалися на радянську землю слідом за фашистами.

Одного не міг збагнути поки що Арсен Петришин: чому зграя так міцно тримається купи, не розпорошується, не вдається цього разу до відомої бандитської тактики — по одному, по двоє розбрестися, зникнути, щоб згодом, зализавши рани, пробиратися за кордон двійками, трійками, невеликими групками. Головорізів зв’язувало щось міцним вузлом. Але що?

— Товаришу лейтенант, попереду — хутір, — доповів молодий боєць Гейко з передового дозору.

— Знаю, — хитнув головою Петришин. — Старшину Кузьміна — до мене!

Високий, кремезний Кузьмін з орденом Червоного Прапора на гімнастерці виринув з кущів.

Крізь стовбури дерев з вечірнього присмерку виступали будівлі.

— Кузьмін, поставити навколо хутора дозори з кулеметами. Бійцям відпочивати. Даю сорок хвилин. Ясно?

— Ясно! Ви куди, товаришу лейтенант?! Одному небезпечно, зачекайте, бійці оглянуть…

— Виконуйте наказ! — не оглядаючись, Петришин пішов уперед ледве помітною стежкою.

Хутір був маленький, кілька дерев’яних хатинок, що загубилися в глушині передгір’я. Оточені лісом хатки тулилися одна до одної. У дворах — ні душі. Здавалося, все навколо вимерло. Трохи осторонь хутора, за парканом з довгих необтесаних колод, дотлівало згарище. На місці спаленої оселі стирчав закоптілий чорний димар. Вітер ніс звідти солодкуватий чад і різкий запах смоли. Годину тому хутором пройшов Гандзя.

Петришин крокував, зціпивши зуби. Обличчя, ще майже юнацьке, відкрите, було похмуре, смертельно втомлене. Незбориме бажання стулити повіки відлетіло геть, наче відігнане димом спаленої бандитами оселі.

За хвилину лейтенанта наздогнав старшина. Вони завернули у двір з високим горіхом біля перелазу. З хатини, ще з зими обкладеної сухим сіном, що притримувалося біля стін жердинами, вийшов сивий дідусь у полотняній сорочці. Мовчки, жестом запросив до хати.

Петришин сів на лавку, витяг натруджені ноги, дивився, як Кузьмін жадібно п’є воду з мідного кухля, поданого літньою хазяйкою в киптарику.

Дід сидів напроти, смоктав коротеньку саморобну люльку.

— Давно пройшли вони, батьку? Старий звів на лейтенанта вицвілі очі, поправив гніт у каганці, похитав білою головою.

— Недавно. Перед заходом сонця.

— Кого спалили?

— Старого Тимоша Проця хату спалили. Казали: за те, що газети з району носить.

— А сам Тиміш?

— Господь милував, встиг вихопитись. І донька з ним пішла. Сказав, у район подасться, за підмогою… — зморшкувате обличчя з жовтими, прокуреними вусами наблизилось до Петришина, з-під сивих волохатих брів суворо поглянули старечі очі.

— За старшого ти будеш, сину?

— Я, батьку.

— Поговорити з тобою маю.

— Говоріть.

— З тобою одним.

Петришин глянув на старшину. Той насупився, закинув за спину автомат, нерішуче потоптався на порозі і вийшов, тихо причинивши двері.

Старий понизив голос.

— Знаєш, за ким ганяєшся?

— Знаю.

— Знаєш, та не все, — дід, не поспішаючи, розкурював від каганця згаслу люльку. — Були ті сокирники[11] і в моїй хаті. Стару мою, — він кивнув на жінку, що витирала квітчастим рушником дерев’яні ложки, готуючи вечерю, — виштовхали надвір, а я на печі лежав, то так і залишився, не помітили… Ну от. Чую, внесли вони з собою щось важке, грюкнули, поставили на лаву, дзенькнуло потім, наче замок відкрили. Один запитує: “Якщо не проб’ємося, куди тоді скриню? В болото?” Другий вилаявся, гримнув: “Здурів, чи що? Що б не сталося, а повинні доставити… А донести не зможемо — щось придумаємо. Тільки не знищувати, ні в якому разі…”

Старий подумав.

— Я міркую, що Гандзя скарб несе. Золото, гроші… Награбоване несуть, певно. Що ж інше? А йти вони умовлялися до Гнилого Яру. Так що, сину, поспішай.

Повідомлення діда про шлях банди лише підтвердило думку Петришина. Та Гандзі і не залишалося іншої дороги. Тільки до Гнилого Яру лісом, що тягнеться між горбами та болотом.

А почута дідом розмова, загадковий вантаж? Що могли нести бандити? Невже справді коштовності? Може, вони і тримають усю зграю вкупі, наче магніт, а може…

Ні, Арсен Петришин так і не стулив повік за сорок хвилин відпочинку. Він лежав на лавці, на постеленому бабусею кожусі, закинувши руки за голову. Думати мав про що. В його розпорядженні були люди, бійці-прикордонники, і він відповідав за життя кожного з них. А ще був наказ генерала ліквідувати банду, не дати їй перебратися туди, за кордон, до сусідів…

За вікном нависла ніч, тиха, сповнена пахощів. Проте вона не могла бути спокійною, доки десь поряд у лісі бродила зграя недолюдків.

З Гандзею треба було кінчати.

Перед ранком наповзла з півночі хмара, згасила світло місяця. Зникли синюваті тіні, дерева, кущі, відроги скель втратили загадкову фантастичність.

Петришин нетерпляче поглянув на зеленкувате світло циферблата. Десять хвилин на четверту… І ніби заспокоюючи лейтенанта, з темряви долинув різкий крик сови. Кузьмін подав сигнал. Значить, усе в порядку. Тепер над схилами яру — ліворуч і праворуч — у кущах завмерли прикордонники, готові по сигналу окропити гарячим свинцем непроглядне провалля внизу.

А тут, де починався пологий спуск до яру, більмом на оці сіріла віддалік стара повітка. В повітці, здавалося, не було ознак життя. Та гострий зір лейтенанта вже давно помітив під стіною темну постать. Ось вона ворухнулась, зрушила з місця, почулося потріскування хмизу…

Сумніву не було. Біля повітки маячив бандитський вартовий. Доки він стовбичитиме там, шлях до яру з цього боку закритий. Найменша необачність — і постріл вартового гримне вночі, підійме всю зграю на ноги, зіпсує справу. Вихід бандитам з яру Петришин залишив на протилежному боці, поблизу дороги. Там лейтенант виставив засаду з двома кулеметами. А тут треба зробити все тихо, без шуму.

Рука лейтенанта злегка доторкнулася до плеча солдата, який лежав поряд. Той хитнув головою, звівся на лікті, притис до плеча приклад автомата.

Петришин поповз. Він просувався поволі, сантиметр за сантиметром, обмацуючи перед собою траву. Пальцями випростаних рук лейтенант обережно відсував набік сухе листя, бур’ян, крихке гілля. До повітки залишилося якихось п’ятнадцять метрів. Вартовий стояв, притулившись плечем до дерева, гойдав затиснутою під рукою гвинтівкою. Його постать виділялася чітко, наче намальована чорною тушшю.

Петришин лічив хвилини, чекав… Бандит ступив крок убік, затупцював біля дерева, стиха щось замугикав. Тепер лейтенант уже лежав під самою стіною повітки. З-за стіни ясно долинуло хропіння. Там спали. Отже, цей, що вартує, тут не один. Що це — пост, засідка?

Рішення виникло раптово. Петришин відповз од повітки, почекав, доки вартовий повернувся до нього спиною, і м’яко, немов кішка, скочив на ноги. Смачно позіхнув, хруснув суглобами пальців.

— А-а-а, зимно… Котра година, не знаєш?

Вартовий неквапно повернувся, наблизив ся, простудженим голосом запитав:

— Не спиться, колего?

— Ні, — відповів Петришин.

— А я б з радістю подрі…

Він проковтнув півслова, клацнув зубами. Голова його шарпнулася назад. Удар кулаком у підборіддя звалив бандита на землю; шорстке, пропахле потом сукно його ж власної шапки затиснуло йому рота.

Єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба напружено вдивлялися в темряву. Вони лежали у рівчаку, біля вивернутого з землі кореневища старої сосни. Сторожко прислухалися до шарудіння на дорозі. Глуха, вторована дорога півколом огинала Гнилий Яр.

Гейко і Коцюба одержали від командира наказ перевіряти кожного, хто проходитиме чи проїжджатиме тут. Але на дорозі ніхто не з’являвся.

Була по-весняному тепла ніч. Лише з гір віяло свіжістю. Земля віддавала пахощі трав, над головою шелестіли смереки, уві сні попискували птахи. І не вірилося, що десь тут, майже поряд, причаївся ворог — лютий, озлоблений невдачами, готовий на все. До-бандитів рукою подати. Ось там, між двома скелями, де дорога круто завертає в ліс, починається густий чагарник, непролазні хащі. Туди націлений ствол Гейкового “Дегтярьова”, туди звернені погляди прикордонників. А навкруги — темрява.

Коцюба розправляє під собою шинель, зручніше вмощує автомат між кореневищем, кладе поруч запасний диск.

— Що, зібрався тут тиждень жити, — пошепки запитує Гейко, і Коцюба знає, що єфрейтор у цю мить посміхається в темряві поблажливою посмішкою. Вже немолодий, по-господарському неквапний Коцюба лише місяць тому став прикордонником. Воював у саперному полку, під Тернополем був тяжко поранений, пролежав кілька місяців у шпиталі, а потім його направили в прикордонний загін. У взвод Петришина Коцюба приніс із собою фронтові звички всюди влаштовуватись як слід, без поспіху, з розсудливістю бувалого солдата.

А Гейко молодий, гарячий. Йому не терпиться дізнатись, що робиться в ці хвилини над проваллям, де розтанула, завмерла група бійців. Хоч він знає, що саме йому і мовчазному Коцюбі та ще двом прикордонникам, які лежать з кулеметом під скелею, доведеться завершувати операцію, розроблену лейтенантом, проте Гейкові здається, що головне відбувається зовсім не тут, біля дороги, а десь там, де залишився Петришин, де залягли над яром усі прикордонники.

Гейкові хочеться поділитися думками з товаришем, він знову порушує мовчанку.

— Коцюба, слухай…

— Не бубони, єфрейторе, — обриває його сусід. — Наша справа-мовчати. Вони близько… Це тобі що, жарти?

— Знаю, що близько… То й що? Банда як банда, не вперше бачимо таких. А ти, Коцюба, мабуть, вперше, може, тобі боязко, га?

— Зачекай, сміливцю, — Коцюба підвівся. — Чуєш?

Десь близько глухо загув мотор. Раз, вдруге блимнуло світло підфарків і згасло. З обличчя Гейка зникла посмішка, він поклав руки на кулемет. Машина йшла на підйом, наближаючись до прикордонників.

Гейко підхопив кулемет, вийшов на середину шляху. Важкий “студебекер” спинився.

Коцюбі з рівчака було добре видно, як блідий промінь Гейкового ліхтарика ковзнув по кабіні, вихопив з темряви широке обличчя солдата з квадратним підборіддям, у низько насунутій на чоло пілотці. Поряд з ним у кабіні сидів ще один — у напнутій на плечі плащ-палатці і в офіцерськім кашкеті…

— Прикордонний патруль. Прошу ваші документи! — наказав Гейко.

Водій у пілотці мовчки висунув з кабіни руку з паперами. Єфрейтор швидко проглянув їх і, повертаючи, порадив:

— Не затримуйтесь. Приготуйте про всяк випадок зброю. Тут небезпечно.

Через кілька хвилин “студебекер” зник у темряві ночі.

— Чия машина? — поцікавився Коцюба.

— Все в порядку, — відповів Гейко. — З полку зв’язку, їдуть до інтендантських складів по продовольство. А документи…

— Зачекай, — швидко перебив Коцюба. — З полку зв’язку? А чому на офіцерові кашкет… Ти не звернув уваги, яка в нього околичка на кашкеті? Хіба не червона, не піхотинська? Ти в офіцера документи перевірив?

Він не встиг закінчити. В темряві над яром замигтіли швидкі спалахи, гримнули автоматні черги. Вроздріб, гучно застукотіли постріли з гвинтівок, і відразу ж один за одним струсонули повітря кілька вибухів.

Гейко ліг щокою на приклад кулемета.

— Не поспішай, не час, — зупинив Коцюба. — Підпустимо… Он вони, бачиш? Спокійно, єфрейторе, спокійно!..

З яру на дорогу вискочили темні постаті. Із засідки ліворуч по них вдарили довгою чергою. Постаті метнулись від скелі, побігли прямо на Коцюбу і Гейка.

— Давай!

Кулемет єфрейтора дрібно затремтів, заглушив сухий тріск автомата Коцюби. В траву посипались теплі гільзи, запахло порохом.

Кілька бандитів лежали на землі темними плямами, решта повернула назад до яру.

— За мною! — почувся здалеку голос лейтенанта Петришина.

Гейко схопився на ноги. Коцюба смикнув його за полу шинелі.

— Назад!

Опам’ятавшись, єфрейтор знову ліг, стиха лаючи себе за те, що не стримався, кинувся на голос командира, хоч йому і Коцюбі наказано залишатись у засідці до кінця операції.

Єфрейтор впав у рівчак вчасно. Тонко цвіркнули кулі, підсікли над головою кілька гілок, із стовбура поваленої сосни полетіли тріски.

На шосе замиготіли сірі постаті.

Бандити бігли, пригинаючись, намагалися прорватись через відкрите місце, пірнути в ліс.

Твердий приклад ручного кулемета ніби злився з Гейковим плечем. Натискаючи на спуск, єфрейтор посилав короткі черги, не шкодував патронів. Люто захлинався кулемет і ліворуч. Під перехресним вогнем бандити швидко залягли, притислися до брівки шосе, не маючи змоги переметнутись через дорогу.

Вони підводилися тричі і тричі лягали, мляво огризаючись пострілами. А позаду, за їхніми спинами, наростала стрілянина, іржали перелякані коні, чувся крик. Бійці Петришина вже прочісували дно яру. Для недобитих бандитів був єдиний порятунок — перебратися через дорогу. Вони звелися вчетверте, оскаженіло кинулись вперед і заметались під кулями, затиснуті з обох боків.

Сірів світанок. На дні яру пахло пліснявою, гаром вибухівки. В кущах лежали трупи коней, виднілося кілька перекинутих возів. Прикордонники зносили докупи залишені бандитами чорні, німецького зразка автомати, гвинтівки, парабелуми, патронні сумки.

Шестеро бандитів у обідраній, забрудненій одежі збилися докупи під деревом, тримаючи над головою руки. Старшина Кузьмін з двома солдатами обшукував полонених. Це було все, що залишилось від зграї Гандзі.

Петришин сидів на подряпаній осколками голоблі, поклавши на коліна похапцем перев’язану руку. Крізь бинт проступала кров, рана нестерпно нила. На лобі Петришина рясніли краплини поту, біляве пасмо вибилося з-під зеленого кашкета.

Худий бандерівець у сіро-зеленому френчі, перетягнутому ременем з пряжкою-тризубом, стояв перед лейтенантом. Давно не стрижене волосся спадало брудними патлами на плечі. Руки бандита тремтіли, він щосекунди оглядався, ніби чекав, що його схоплять ззаду.

Петришин дивився ворогові у вічі. Під його важким поглядом той щулився, втягав голову в плечі, починав дихати важко і часто.

— Та-а-ак, — протяг лейтенант і підвищив голос. — Де Гандзя?

Бандит ворухнув губами.

— З Довбнею вдвох, ще вчора увечері… зник він. Вночі приходив, потім знову пішов з яру…

— Куди?

— Не знаю… Я нічого не відаю, пане… — він запнувся, не знаючи, як назвати лейтенанта. — Богом клянусь…

— Помовч із своїми клятвами! За чим повертався Гандзя вночі?

Бандерівець мовчав, нервово смикав плечима.

— За скринькою? Що несли в ній? Ну!

— Золото, прошу вас… Золото несли, каблучки, годинники, браслетки… Самоцвіти були. Казали хлопці, я не бачив. Довбня, охоронець Гандзі, завжди при тій скриньці був, невідлучно…

— Куди тягли цей свій… скарб?

— Туди, на захід… Гандзя обіцяв поділити все порівно, коли доберемося… до німців. Жити, казав, будемо… якщо коштовності… донесемо…

Петришин відвернувся, хитнув головою солдатові, що стояв поруч з автоматом напоготові.

— Давай другого!

До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти. Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикор-донника з перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.

— Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як людей наших вбивав, як хати палив, — Петришин до болю стиснув пальцями здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з кобури пістолет. — Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми з тобою на одній вулиці росли, в одній школі вчилися, разом корів пасли. А ти он ким став…

Грицько замотав головою, зашепотів.

— Не вбивав я. І не палив… Як-то можна — своїх людей… Я тут з ними ледве не збожеволів… Арсене, не стріляй! Ти ж знаєш, твій батько з моїм однаково спини гнули на старого Мацюка, тягали каміння. Ми ж” з тобою… Арсене… Не віриш?

— Не бійся, не стрілятиму, рук об тебе бруднити не хочу.

— Не віриш? — повторив Грицько. — Я й на думці не мав… Працював у ліспромгоспі. Прийшли вночі, вивели з хати, поставили під клуню… Гандзя автоматом у живіт: ходи з нами, а ні — і тебе, і старих твоїх живцем… у криницю… Злякався я, то правда, — він схилив голову, по брудних, давно не вмиваних щоках потекли сльози. — Десять днів я з ними, і все думав, як утекти… Гандзя помітив, пригрозив: утечеш — дома дістанемо, кишки вимотаємо…

Грицько заплакав, витираючи кулаком очі. Він теж нічого нового про Гандзю сказати не міг. По-дитячому схлипуючи, твердив:

— Утік… І Довбня, його підручний, втік… А скриня була, так, невелика, у мішку з парусини… Де поділася — не відаю…

Нічого нового не могли додати й інші четверо а банди, захоплені під час короткого бою в яру. І Петришин бачив, вони кажуть правду. Вони чіпляються за життя, кожен сказав би все, що знає. Та знали ці шестеро не так вже й багато. Верховоди-бандерівці не любили ділитися з підлеглими своїми таємницями.

Наступного дня, кілометрів за тридцять від Гнилого Яру, біля самого кордону, було виявлено зелену вантажну машину. На неї наткнулися в хащах поблизу болота сільські пастушки.

Хлоп’ята прибігли в село. Вислухавши захеканих пастушків, голова сільської Ради подзвонив в Остудів. Працівники Остудів-ського райвідділу міліції негайно зв’язалися з Верхокуттям.

Через дві години лейтенант Петришин, єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба прибули на місце.

“Студебекер” стояв у густій тіні дерев, загрузнувши колесами в болоті. Машина була порожня. Лише пробита кулею солдатська пілотка з п’ятикутною зіркою лежала на дні кабіни.

Арсен Петришин обійшов навколо машини, постукав чоботом по тугому колесу, скривившись від болю, що обпікав вогнем прострілену руку, похмуро запитав:

— Вона?

Гейко зітхнув, винувато відвів очі.

— Вона, товаришу лейтенант… Та сама машина…