"Сріблясте марево" - читать интересную книгу автора (Стась Ататолій Олексійович)

АНАТОЛІЙ СТАСЬ

Сріблясте марево

Художнє оформлення ІГОРЯ ГРИГОР’ЄВА

“КГ-42”

— У залі кінотеатру “Глобус” знайдено шкіряну сумочку. В ній сто одинадцять марок і документи на ім’я Ельзи Поппель. Фрау Поплель викликана на десяту ранку.

— Далі.

— Зіткнення мотоцикла з легковим авто на Цейтунгштрасе. Мотоцикліст з переламом руки доставлений у клініку. Шофер авто неушкоджений.

— Розслідувати. Далі!

— Затриманий о дванадцятій ночі Пауль Артц, вісімнадцяти років, слюсар заводу друкарських машинок. Був напідпитку, добивався в жіночий гуртожиток хімкомбінату…

— Оформити справу. Далі! Оперативний черговий кримінальної поліції Баннер нерішуче кашлянув.

— Я вважаю, можна обмежитись листом в організацію спілки вільної німецької молоді заводу. Вчинок сам по собі…

— Робіть, як наказано. — Комісар поліції Гельмут Кюнт різко крутнувся в кріслі. — Далі!

— Останнє найголовніше. Справа незвичайна і, як мені здається…

Кюнт вколов Баннера поглядом сірих холодних очей, неголосно сказав:

— Без вступу і коментарів, Баннер. Якщо з неба звалився місяць, так і доповідайте: він звалився; розкололась земля, кажіть: розкололась. І не більше. Мене цікавить суть подій, Розумієте? Важливі події чи дріб’язкові — це будемо вирішувати потім. Продовжуйте!

— Слухаю. Отже, суть. Ротенплац, 9. Пограбування ювелірного магазину. Забито сторожа. Вартість викрадених цінностей визначається, Рослідування веде група Гошке.

— Все?

— Яволь! Так точно!

— Дякую, Баннер. Матеріали про ювелірний магазин лишіть у мене. Можете йти.

Рожевощокий черговий приклав руку до кашкета і вийшов з кабінету.

Кюнт повільно відкрив пачку сигарет, розім’яв одну, ретельно струсив крихти тютюну з темного піджака. Відкинувся на спинку крісла і з насолодою вдихнув запашний дим. Здавалося комісара поліції зовсім не обходить усе те, що виклав у ранковому рапорті оперативний черговий. Навіть звістка про нічне вбивство та пограбування магазину не викликала на обличчі Кюнта ніяких емоцій. А подія, слід сказати, була незвичайною. Таких подій за останні чотири-п’ять років у місті Гранау не траплялося.

Докуривши сигарету, комісар поліції сховав залишені Баннером папери в шухляду письмового столу, легко підняв важкувате тіло з крісла і підійшов до вікна. Кюнт мав свої звички і не любив відмовлятися від них. Так було вже кілька років. Вислуховування рапорту про події минулої ночі. Сигарета. Чверть години біля вікна. Потім — справи.

З п’ятого поверху відкривалася широка панорама міста. Над ним здіймався легкий, прозорий серпанок. Сонячні промені лили позолоту на вкриті черепицею дахи будинків, іскрилися на политих водою тротуарах та брукованих вулицях, грали на шпилі високої кірхи. Поблискуючи лаком, склом та нікелем, внизу безшумно котилися “опелі”, “БМВ”, поспішали пішоходи, снували трамваї.

Відразу ж за зеленою стіною молодого парку починалися нові квартали. Чепурні котеджі з палісадниками та асфальтованими двориками вишикувалися рівними, як під шнур, рядами аж ген до залізниці, де в синюватій далині виднілися маленькі іграшкові вагони й паровози на запасних коліях.

Коли Кюнт вперше поглянув з цього вікна, перед ним відкривалася тоді зовсім інша картина. Тут і там стирчали закіпчені стіни зруйнованих будівель, сумно темніли мертвими провалами вибитих вікон, знесених дахів. Брудними латками рябів поколупаний асфальт. Купи цегли, шматки бетону і понівечені кістяки арматури лежали там, де стоять тепер будинки з мансардами і диким виноградом, на місці зеленого парку.

Тоді місто ще носило на тілі незагоєні рани. Після бурі, що пронеслася над Німеччиною, від старого Гранау з його готичними похмурими замками, баштою ратуші і кам’яними фігурами рицарів-мечоносців на площі залишилася тільки південна частина, де сірі-ли корпуси двох заводів, що належали концернові “І. Г. Фарбеніндустрі”. В години повітряних тривог і завивання сирен жителі Гранау сахалися, наче від зачумлеиого, саме від цього району міста. Із заводських воріт і вдень, і вночі гітлерівські офіцери виводили на схід колони критих брезентом машин із смертоносним вантажем…

Проте, бомбардуючи місто з повітря на протязі трьох діб, змішавши північні квартали з землею, екіпажі американських “літаючих фортець” чомусь “не помітили” головних об’єктів — заводів “І. Г. Фарбеніндустрі”, не скинули на них жодної фугаски. Щоправда, в ті дні ще невідомо було, чиїм військам — радянським чи американським — першим доведеться увійти в Гранау.

Але сталося так, що на вулицях Гранау з’явилися танки з червоними п’ятикутними зорями на баштах; в одному з уцілілих будинків розмістилася радянська військова комендатура. Згодом місто увійшло до складу Німецької Демократичної Республіки, і плани заокеанських опікунів концерну “І Г. Фарбеніндустрі” щодо заводів у Гранау пішли шкереберть.

Війна скінчилася давно. Відколи одгри-міли останні вибухи бомб і снарядів, минуло чимало років. За цей час місто встигло поновитися. Поступово день за днем воно вперто скидало з себе страшне вбрання війни, зеленіло, свіжішало, поверталося до життя, не подібного до старого. Нове життя міста, що встало з руїн, дзвеніло на всі голоси повнокровно, бадьоро, по-весняному пульсувало воно під триколірним прапором вільної республіки, що майорів на вежі заново спорудженої ратуші…

Кюнт глянув на стінний годинник. Було п’ять хвилин на десяту. Чітким військовим кроком він вийшов у коридор, почав обхід відділів.

У невеликій кімнаті з примхливим візерунком на стелі та бронзовою люстрою, з-за столу, заставленого телефонними апаратами, при появі комісара підвелося двоє — низенький чоловік у рогових окулярах, одягнений у скромний сірий костюм та розстебнутий легкий плащ, і худорлявий юнак у мундирі працівника народної поліції з відзнаками лейтенанта. Смагляве, з м’якими рисами обличчя його було заклопотане, стомлене.

— Доброго ранку! Прошу сідати, — промовив Кюнт. — Як справи, Гошке? Я бачу, ви погано спали вночі. У вас є новини?

— Так, є. — Лейтенант пригладив чорне волосся, провів долонями по виголених до синяви щоках. Голос у нього був басовитий, густий, що ніяк не гармоніювало з тоненькою, наче дитячою постаттю і голубими гарними очима. — У ювелірному магазині трапилось ось що. Грабіжники зайшли з головного входу, відкрили замок відмичкою. їх було двоє. Сторож, як завжди, знаходився всередині приміщення і, мабуть, спав, бо навіть не встиг натиснути на кнопку сигналізації. Діяли злочинці швидко і нахабно, вітрина магазину була весь час освітлена, на розі, за тридцять метрів — ресторан, могли надійти люди. Але ніхто нічого не помітив. Вбивство і викрадення цінностей сталося не пізніше дванадцятої. Та хоч грабіжники, як видно, не з новачків, проте на місці злочину дещо залишилося.

Лейтенант обережно вийняв пінцетом з картонного футляра невелику блискучу річ.

Кюнт глянув, здригнувся. Рука його смикнулася до столу, в очах на мить промайнули розгубленість, подив, тривога. Але тільки на мить. Наступної секунди обличчя комісара поліції стало, як і раніше, холодним і непроникливим. Лише пальці закладених за спину рук вп’ялися нігтями в долоні, вкрилися холодним потом.

Ні Гошке, ні чоловік в окулярах не помітили мимовільного збентеження Кюнта. Вони обидва уважно розглядали металевий предмет, затиснутий пінцетом.

Це була звичайна запальничка-“автомат” австрійського виробництва, трохи менша від сірникової коробки, оздоблена перламутром, що переливався ніжно-зеленими барвами. На одній з пластинок матово біліли літери та цифри “КГ-42”. Вони ніби прикували до себе погляд Кюнта.

— Знайдено цю іграшку на підлозі, біля сторожа, — після короткої паузи вів далі Гошке. — Але дружина забитого посвідчила, що покійний такої запальнички ніколи не мав і взагалі таких цяцьок при собі не носив. І відбитки пальців, їх добре видно навіть без лупи, сторожеві не належать. Це перевірено, є висновок експертизи. А ось ще одна виписка з лабораторії, — лейтенант показав на синій папірець, підшитий до справи, розгорнутої на столі. — На одязі забитого і в його кишенях не виявлено слідів бензину, а в запальничці бензину повно… Отже, знахідку напевно загублено кимось із нічних “гостей”, які побували в магазині і, забивши сторожа, взяли цінностей не менш як на двісті тисяч марок. Тепер ще одне: літери та цифри на запальничці не інакше як чиїсь ініціали. Цифра “42” може бути датою. До речі, поряд з маркою фірми на запальничці позначено рік її виготовлення — 1941. Подряпини на поверхні перламутру старі, мабуть, більш як десятирічної давнини. Та все ж відбитки пальців нас цікавлять зараз куди більше, ніж літери. Чи не так, Вольф?

Чоловік в окулярах схвально нахилив голову.

— Поспішаєте, Гошке, з висновками. Так не годиться, — насупив брови Кюнт. — Ініціали! Насамперед — ініціали. Не часто трапляються при розслідуванні такі докази. Майже візитна карточка. Беріть за основу їх… Здається, моя порада вам не до вподоби?

Співбесідники комісара швидко перезир-нулися.

— Справа в тому, що о дев’ятій годині тридцять хвилин ранку Вольф знайшов коштовності з ювелірного магазину, — сказав Гошке, стежачи, яке враження справлять його слова на Кюнта.

— О! Цікаво. Де ви їх знайшли, Вольф? — пальці Кюнта знову стали холодними, як лід.

Чоловік у плащі ввічливо підвівся з стільця, коротко пояснив:

— У будинку № 6 по Цейтунгштрасе, на горищі, під купкою старих газет та журналів, у двох брезентових ранцях.

— Гадаю, Гошке, ви не розпорядилися чіпати ранці?

— Ні в якому разі. Вольф, як завжди діяв обережно, все, що знайдено, залишилось на місці. За будинком встановлено постійний нагляд. Той, хто заховав на горищі награбоване, прийде по нього рано чи пізно. Тоді й допоможуть нам відбитки пальців на запальничці.

— Гаразд, — перебив Кюнт. — Як виявлено, речі, вкрадені з магазину, — прошу доповісти мені письмово. Вас, Гоїнке, і вас, Вольф, я представлятиму в міністерство республіки за оперативність у розслідуванні справи. Про наслідки нагляду за будинком інформуйте мене через кожних півгодини. На завершення операції я виїду разом з вами, Гошке.

Він спокійно, не кваплячись, вийшов з кімнати.

Від напруження у Вольфа починали сльозитися очі, він раз у раз зсовував на лоб окуляри, тер перенісся картатою хусткою і знову припадав то правим, то лівим оком до маленького круглого отвору в дверях.

Примостившись у темному коридорі, Вольф та Баннер не залишали свого поста ось уже четверту годину. Десь позаду, мабуть у вітальні, годинник мелодійно пробив раз, потім ще двічі… Баннер кілька разів пропонував змінити Вольфа біля дверей, та той лише тряс головою, відмахуючись від товариша.

Нудьгуючи, Баннер сидів на табуретці і слухав, як розмірено цокає газовий лічильник над головою. Відчув, що дрімає, і зусиллям волі відігнав сон.

У квартирі давно затихли. Старий лікар та його дружина, здогадуючись, що працівники кримінальної поліції не випадково попрохали дати їм притулок на ніч у коридорі, спочатку ходили по кімнатах навшпиньки, розмовляли пошепки, чекаючи загадкових подій. Проте минали години за годинами, а нічого незвичайного не сталося. Гості скромно сиділи на своїх місцях біля вхідних дверей, нікого не турбували, поводилися так, ніби їх взагалі в квартирі немає. Лікареві нарешті набридло чекати, І він попрямував до спальні. Згодом пішла відпочивати і його дружина. Лише їхня двадцятирічна донька, з білим, як льон, волоссям, усе ще шелестіла сторінками книги у вітальні. Двічі вона проходила на кухню, а потім з’являлася в коридорі з тацею в руках, пропонувала Вольфові та Баннеру по чашці чорної кави. Баннер був не від того, щоб підбадьорити себе пахучим напоєм, але Вольф тихо відмовлявся:

— Дякую, фрейлейн. І пробачте, будь ласка… Ми стільки завдали вам клопоту. Не зважайте на нас. Відпочивайте. Вірте мені, нічого захоплюючого та романтичного не передбачається…

Крізь кругле вічко у дверях Вольф добре бачив тьмяно освітлену площадку третього поверху, половинку дверей сусідньої квартири з блискучою мідною табличкою і круті сходи, що вели вгору. Але нагорі вже ніхто не мешкав, третій поверх — останній. Круті ж сходи впиралися в квадратний металевий люк, що зяяв під самою стелею. Там був хід на горище.

Баннерові набридло сидіти. Він підвівся, зробив кілька кроків по вузенькому коридору, ледь поскрипуючи паркетом. З вітальні пробивалася вузенька смужка синюватого світла. Баннер обережно відхилив портьєру, стукнув зігнутим пальцем по одвірку, кинув у кімнату пошепки:

— Фрейлейн, вибачте. З вулиці не видно світла?

— Ні, ні, штори спущені, — заспокійливо і теж напівголосно відповіла дівчина. — Все в порядку, я ж знаю…

В цей час Баннер відчув за спиною рух і швидко обернувся. Не відриваючись від дверей, Вольф подавав застережливі знаки.

Баннер схилився до товариша, той хитнув головою, вказуючи на двері. Баннер припав оком до круглого вічка і побачив постаті двох людей. Вони нечутно, один за одним, підіймалися крутими сходами. Ось задній зупинився, швидко оглянувся. У Баннера закалатало серце. Але чоловік на сходах відвернувся. Тихо ступаючи товстими гумовими підошвами черевиків, він поспішав нагору, до свого напарника.

У ту ж мить Баннер вже стояв у вітальні. Він з’явився там на цей раз несподівано, без стуку. Донька лікаря розгублено схопилася з кушетки.

— Фрейлейн, спокійно. Підійміть штору. Швидше, швидше!

Голос Баннера був не такий люб’язний, як кілька хвилин тому, в ньому бриніли сухі нотки наказу.

Дівчина кинулась до вікна, смикнула шовковий шнур. Темний оксамит шугнув догори. Баннер повернув вимикач. Яскраве світло залило кімнату.

Притиснувшись лобом до холодного віконного скла, Баннер напружено вдивлявся в темряву. Вікна вітальні виходили у вузенький провулок. Внизу біля під’їзду будинку тьмяно відбивалося на блискучому від дощу тротуарі світло ліхтаря. Напроти темнів стіною парк. Погойдувались од вітру верхівки дерев. Десь далеко, по той бік парку, мигтіли електричні вогні центральних вулиць сонного міста. Та ось за металевою загорожею парку між стовбурами високих сосон блимнула червонувата цятка. Блимнула раз, вдруге, на секунду спалахнула втретє і згасла… — Фрейлейн, можете загасити верхню люстру, — повернувся Баннер до розчарованої дівчини і вислизнув у коридор.

Чорний “мерседес” повільно проплив уздовж металевої загорожі парку, в’їхав колесами на тротуар і став. Лейтенант Гошке виринув з сіруватої пелени дощу, смикнув ручку передніх дверцят авто, нахилився і не без здивування помітив на шоферському місці комісара поліції. Той завжди їздив з водієм, і Гошке ще жодного разу не доводилося бачити за кермом самого Кюнта.

Кюнт звичним рухом вимкнув запалювання, скинув шкіряні рукавиці. З високого кашкета лейтенанта хлюпнула вода, кілька крапель впало Кюнтові на коліна.

— Прошу пробачення. Клята негода!

— Що нового? — неголосно поцікавився Кюнт.

— Хід з будинку через двір та брама, що веде на вулицю, під постійним наглядом наших людей. Баннер і Вольф чергують всередині. Поки що нічого підозрілого.

Після затишку кабіни на Кюнта війнуло сирою прохолодою, пронизливий вітер тріпнув полами пальта. Піднявши комір, комісар ступив кілька кроків слідом за лейтенантом, і гущавина парку поглинула їх. Назустріч з кущів виринула постать поліцейського з групи Гошке.

— Ну як? — запитав лейтенант.

— Тихо, — відповів поліцейський. — Жодної живої душі біля будинку…

Густий чагарник підступав упритул до масивної чавунної загорожі. Кюнт розсунув слизьке гілля, мовчки дивився на фасад будинку, що темнів по той бік брукованого провулку на віддалі якихось п’ятнадцяти метрів. Ліворуч височів кам’яний мур старого замку. Мур відділявся від будинку № 6 на Цейтунгштрасе вузькою вуличкою-тунелем з навислими округлими арками та темними нішами дверей у прибудовах-баштах, що похмуро виступали з товстої двометрової стіни.

Провулок і тротуар біля будинку були порожні. Вже зникли останні перехожі, не з’являлися машини. Лише якийсь запізнілий проїжджий у блискучому від дощу плащі промайнув уздовж паркану на моторолері, залишивши у сирому повітрі ледь відчутний запах бензину.

І знову — тиша та одноманітний шум дощових крапель у гіллі.

— За всяку ціну, лейтенанте… — глухо промовив Кюнт і замовк: яскравий сніп світла раптом прорізав темряву, блиснув у скісних струменях дощу і впав на брук, на мереживо чавунної загорожі.

Сріблом блимнули ґудзики на шинелі Гошке. Світлим квадратом дивилося одне з вікон на третьому поверсі.

— Сигнал! — рвучко повернувся Гошке до поліцейського.

Той підняв руку. Зашумів механічний ліхтарик, блимнув червоним світлячком, раз, вдруге, втретє…

— “Гості” з’явилися. Вольф засвітив люстру в квартирі, — швидко пояснив лейтенант Гошке Кюнтові і ривком насунув кашкет на чоло.

— Але ж біля під’їзду ми нікого не помітили. Вони пройшли з двору?

— Так. Або вийшли з якоїсь квартири, де сиділи весь час. Дозвольте, комісаре…

— Я з вами, Гошке!

Пригнувшись, Кюнт кинувся слідом за лейтенантом на вулицю. Гошке повернув за ріг будинку. Комісар не відставав. Він помітив, як кілька поліцейських, з’явившись ніби з-під землі в безлюдному кварталі, забігли у браму. Тут Кюнтові здалося, що лейтенант Гошке зник у провулку тунелі, але той тихо покликав від затіненого кам’яного муру:

— Товаришу Кюнт, сюди!

Тієї ж миті у будинку приглушено пролунали постріли. Хтось закричав. На брук з дзенькотом посипалося скло, Кюнт підвів голову, смикнув з кишені пальта пістолет: прямо над ним, угорі, на вузенькому балконі другого поверху з’явилася людина. Закинувши ногу через перила, невідомий повис на руках, на якусь секунду завмер і важко плигнув на брук, чорним птахом майнувши проти глухої стіни.

— Руки вгору! Не рухатися!

Спалахнув електричний ліхтар; владний голос лейтенанта Гошке вивів Кюнта із заціпеніння. Світле коло впало на кам’яну нішу, засліпило втікача, який завмер з піднятими руками, залило мертвим зеленкуватим світлом його зігнуту постать, обличчя. З-за плеча лейтенанта Гошке Кюнт побачив це обличчя чітко, як на екрані. Цього було досить. З грудей комісара вирвався радісний хрип. Не цілячись, майже впритул Кюнт вистрілив лейтенантові в потилицю. Гошке хитнувся, схопив повітря руками і м’яко повалився на брук.

Невідомий шарпнувся від несподіванки вбік, вдарився плечем об мур. Кюнтів пістолет вперся йому в груди.

— Спокійно, шарфюрер, ще один рух, і я покладу вас поруч з оцим… Не впізнаєте? — схопивши з землі випущений лейтенантом ліхтарик, комісар поліції на мить освітив себе.

— Гольбах, ви! — здавлено скрикнув чоловік у ніші. — Ви?!

— Тихо! За мною!

Схопивши за руку невідомого, Кюнт кинувся з провулка назад, до парку. “Мерседес” стояв на місці. Машина різко осіла під вагою двох тіл.

— Візьміть! — Кюнт ткнув у руки тому, кого він назвав шарфюрером, свій пістолет і натис на педалі.

Кілька сірих постатей, вистрибнувши з під’їзду, кинулися навперейми автомобілю і злякано розскочилися на обидва боки, ледве не збиті “мерседесом”, що рвонувся з місця.

Машина помчала по Цейтунгштрасе. Кілька пістолетних пострілів тріснуло їм вслід. Кюнт різко загальмував на перехресті, крутнув кермо. З-під коліс віялом бризнула вода.

Не зменшуючи швидкості машина пірнула у бічну вулицю, зробила широке півколо біля міської ратуші, вирвалась на автостраду і, не вмикаючи вогнів, помчала на захід.

Обабіч миготіли підстрижені сосни. Стрічні авто, що зрідка траплялися на шляху, освітлювали кабіну Кюнта, що сидів за кермом, і пасажира поруч, який так несподівано опинився в машині. Стрілка спідометра завмерла на цифрі 90. Кілька разів здавалося, що “мерседес” злетить на поворотах у кювет. Сусід Кюнта нервово хапався за ручки дверцят, але комісар поліції майстерно вів машину і, видно, знав трасу непогано. Лише проскочивши залізничний переїзд, Кюнт стишив ходу, полегшено відкинувся на спинку сидіння.

— Куди ми їдемо, Гольбах? — не витримав мовчанки пасажир. — Це щось неймовірне… Чому ви мовчите, Гольбах?

— Шарфюрер, мене слід називати Кюнтом. Проте ви маєте рацію, Кюнта вже немає… Отже, ви здивовані? — комісар поліції посміхнувся, змахнув рукавом краплини поту, що рясніли на його високому чолі, і кинув швидкий погляд на свого пасажира. — Дайте зброю, шарфюрер, здається, вона поки що не знадобиться.

Пасажир, повагавшись, сунув пістолет у Кюнтову кишеню.

— Не бійтесь, кладіть, — заспокоїв той. — Від мене вам оборонятися не доведеться. Ви мали можливість переконатися в тому, що я, а не хтось інший, став цієї ночі вашим ангелом-охоронцем. Дякуйте мені, шарфюрер.

— Я нічого не второпаю… Все трапилося, наче уві сні. Де ви взялися, Гольбах, у ту хвилину?..

— Коли вас майже застукала поліція? Справді, вам доведеться молити за мене бога… А тепер скажіть: той, другий, що був з вами, його схопили?

— Здається… Не знаю напевно. Коли з’явилася поліція, я кинувся сходами з горища вниз. Встиг забігти в квартиру на другому поверсі, в якій ми чекали до ночі… У двері почали ломитися. Довелося через балкон з кухні стрибнути в провулок. Та говоріть же, Гольбах…

— Хвилинку терпіння. Зараз усе зрозумієте. Отже, рюкзаки з коштовностями залишилися на горищі?

— Ви знаєте і про це? — шарфюрер отетеріло дивився на свого рятівника, наче той справді був чаклуном, здатним творити чудеса.

— Слухайте, милий мій! Невже ви справді думаєте, що я спустився з неба в ту мить, коли вас притиснув у закуток лейтенант народної поліції? Мені було все відомо, шарфюрер. Адже я керував операцією по затриманню бандитів, які пограбували ювелірний магазин. Власне, до будинку, де ви заховали рюкзаки, я приїхав заради вас, шарфюрер. Щасливий випадок допоміг мені нарешті натрапити на ваш слід через стільки років.

— Але як же ви дізналися, що на Цейтунгштрасе, 6, повинен з’явитися якраз я?

— Бачите цю штуковину? — Кюнт-Гольбах зняв правицю з керма, вийняв з бічної кишені запальничку а зеленим перламутром. — Яка необачність, шарфюрер! Залишати після себе такі докази…

— Святий Ісусе, ви впізнали її?

— Ого, не впізнати власних речей! Я, наче сьогодні, пам’ятаю той липневий день сорок четвертого року на Україні, коли ми з вами, шарфюрер, мчали ось так, як зараз, у машині. Потім під час короткої зупинки один майор пообіцяв вам офіцерське звання за участь у виконанні не дуже ризикованої, але досить цікавої операції… У майора був чудовий настрій, він розщедрився і почастував вас сигаретою, а я простяг вам цю перламутрову іграшку. Здається, ви не встигли прикурити. У мене непогана пам’ять, чи не так? І все ж у ту хвилину сталися події, які змусили мене забути про свою запальничку. Вона так і залишилася у вашій руці. Але не думайте, шарфюрер, що я такий скнара. Я давно забув про неї, та на запальничці видряпано мої ініціали. Я побачив літери, тїль-ки-но мені показав запальничку лейтенант Гошке — той, що залишився лежати під муром замку. Треба йому віддати належне, він був молодий, але енергійний слідчий, і вам, шарфюрер, без мене довелося б скрутно… Ви тепер дещо зрозуміли?

— Он воно що! Значить, ви служили у них…

— Так, ще годину тому я був комісаром кримінальної поліції міста Гранау. Як бачите, зустріч з вами змусила мене добровільно відмовитися від непоганої посади. Тепер залишилося головне: з’ясувати, чи недаремно я пішов на таку жертву і ризикував, рятуючи вас від тюрми за грабунок магазину та вбивство сторожа. Адже кастетом стукнули його ви, я не помиляюсь? Чи ваш напарник?

— Не має значення.

— Взагалі, ви маєте слушність. Тепер це дрібниці. До речі, як у вас з документами? До Берліна залишилось двадцять кілометрів. Скоро машину доведеться кинути, підемо пішки. Куди підемо, би вже, певно, здогадалися. Але тепер не сорок шостий рік. Міжзональний кордон посилено контролюється, можна натрапити на патруль.

— Документи в порядку.

— Це добре. Я дещо приготував для вас, але коли ваші надійні — ще краще. Як вас величати тепер, шарфюрер?

— Коленда. Тадеуш Коленда. Переміщений з Кракова.

Кюнт-Гольбах вправно перемкнув швидкість. Починався крутий підйом. За кілька хвилин попереду на нічному небосхилі спалахнуло мерехтливе намисто вогнів. Згори вогні засяяли раптово, як у казці, тисячами електричних зірок. Розкинувшись на десятки кілометрів, там лежав Берлін.

“Мерседес” на мить блимнув фарами, він наближався до залізничного мосту.

— Отже, з’ясуємо головне, — повторив Кюнт-Гольбах.

Шарфюрер почув у його голосі нервовий дрож і сухі нотки наказу. Він весь насторожився, чекав.

— Майте на увазі, шарфюрер… пробачте, пане Коленда, — після короткої паузи вів далі Кюнт-Гольбах з притиском, наче йому забракло повітря, — від вашої відповіді залежить і моє, і ваше майбутнє. Чуєте? Кажіть тільки правду. Я хочу знати, що сталося з паперами інженера Крилача після того, як ви залишили мені записку в шпиталі і зникли з горизонту в сорок четвертому році.

Шарфюрер швидко відповів. Машина в цю мить пірнула в бетонований тунель. Вгорі з гуркотом промчав пасажирський поїзд.

Кюнт-Гольбах, ризикуючи розбити автомашину, повернув до супутника сполотніле обличчя, з страхом і надією майже закричав:

— Що?! Що ви сказали? Повторіть, хай вам чорт!..