"Дзвін сонця" - читать интересную книгу автора (Казанцев Олександр Петрович)

Авторизований переклад з рукопису Василя Іванини

Художник Борис Волков

Рецензенти:

кандидат історичних наук Ігор Хворостяний

Василь Моруга

Вот уже более трех столетий личность Сирано де Бержерака, прославленного дуэлянта, а позднее выдающегося поэта, прозаика, ученого, вызывает споры исследователей. Действительно, он обладал абсолютно загадочными и непонятными для его времени знаниями. Его жизненный путь был полон непостижимых неожиданностей. В своих повестях-гипотезах известный русский советский писатель-фантаст Александр Казанцев высказывает предположение, что Сирано де Бержерак почерпнул эти знания, общаясь с инопланетянами. При этом он исходит из вполне конкретных исторических событий и фактов, научных обоснований, что дает право считать: его фантазия имеет под собой реальную почву. Повести написаны в остросюжетном ключе и, безусловно, вызовут интерес у юных читателей.

1. РАНА ПЕДАНТА

Абат Гранже, завідувач колежу де Бове при Паризькому університеті, міг бути взірцем людини залізної волі в кволому тілі. Все життя він боровся із собою, старанністю і стриманістю набував тих якостей, які прагнув передати учням, будучи до них занадто вимогливим.

Худющий, із запалими щоками і жовтого кольору горбоносим аскетичним обличчям, з тонкими губами-нитками і палаючими очима фанатика, абат Гранже, зодягнений в сутану, яструбиним зором стежив за зразковим порядком у довіреному йому колежі, в якому основою навчання ввів зубріння, що перемежовувалися молитвами і неминучими покараннями за щонайменші порушення монастирського статуту.

Абат Гранже вважався визнаним ученим, шанованим як серед богословів, так і в світських колах. Заступництво його превелебності кардинала Рішельє створило колежу солідну репутацію, і знатні люди наперебій намагалися влаштувати саме до цього закладу своїх нащадків, яким одразу ж доводилося забути хлоп’ячі звички і пустощі. Віднині вони знали тільки молитви й навчання. Винних карали просто і суворо — карцером і різками.

Щоправда, до биття абат Гранже вдавався у виняткових випадках. Не тому, що вважав, що цей метод виховання суперечить богобоязливому духу закладу, а через свою слабість, яка терзала його, мов незагойна рана. Він не витримував будь-яких страждань, а вгледівши кров, непритомнів, що визнавав ганебним і недостойним пастора, котрому покладено виховувати зразкових дворян — пройнятих релігійною ревністю, благородством, ученістю. Нелегко було абату приховувати ту свою рану і залишатися суворим.

Гранже по-батьківському стежив за своїми вихованцями навіть по закінченні ними колежу — чи то вони потрапляли до університету, чи присвячували себе духовній або військовій кар’єрі. Зустрічаючись із випускниками, поводився так само привітно й суворо, ніби вони, як і раніше, піддягали статуту його закладу.

Але учні колежу мали й певні привілеї, необхідні, на думку абата Гранже, для засвоєння норм дворянської поведінки. Їм надавалася можливість спілкуватися зі студентами університету, а декому навіть — відвідувати Латинський квартал для ознайомлення із звичаями паризької молоді і особливо із законами дворянської честі. Той, хто бажав, міг також брати книги в університетській бібліотеці.

Якщо перші потурання приваблювали багатьох учнів, то бібліотека цікавила їх значно менше, бо зайва старанність і любов до знань зовсім не були поширені в колежі. Вчителі, та й сам Гранже, пильно слідкували за тим, з ким спілкуються і що читають вихованці, крім обов’язкових текстів, які належало зазубрити і при потребі повторити слово в слово.

Основою освіченості абат Гранже вважав цитати з книг, схвалених ним, отцями церкви або папою римським.

Савіньєн Сірано де Бержерак, маючи феноменальні здібності, за роки навчання в колежі де Бове зумів оволодіти не лише латиною, а й грецькою мовою і вільно читав античних авторів. І він належав до тих небагатьох, хто одержував книги давніх філософів у бібліотеці університету, щоб вивчати їх замість виснажливих молитов, якими чимало його товаришів намагалися здобути прихильність учителів і самого абата Гранже.

У той час, коли більшість учнів перебувала на одній із таких молитов, Гранже особисто обходив коридори і дортуари колежу, аби переконатися, хто з вихованців не дуже ревний до віри. Слабкий на ноги, він якось вирішив вилізти на горище, де серед закіптюженого шкільного мотлоху — потрощених столів, ліжок та стільців — побачив молодого Сірано. Біля дахового вікна юнак так жадібно читав старовинний фоліант, що навіть не помітив, як із-за напіврозбитої шафи виросла караюча тінь абата.

Кілька хвилин чути було лише шелест сторінок, що їх перегортав Сірано. Абат Гранже, котрий через поганий зір не міг розгледіти, яку книгу так захоплено читає його учень, нарешті порушив тишу:

— Що осягає в цьому неподобному місці вихованець колежу, коли інші в храмі моляться господу богу?

Сірано злякано оглянувся — позаду стовбичила висока фігура в сутані. І він одразу пізнав абата, Сушеного педанта, як з його гострого язика учні називали Гранже.

Савіньєн шанобливо схопився і скоромовкою випалив:

— Студіюю стародавню філософію, отче мій.

— І хто автор цієї книги?

— Демокріт, ваше преподобіє, — відповів Сірано, не схиливши голови, а мовби піднявши свого важкого носа.

— Демокріт? Хіба хтось із вихователів колежу змушував свою паству таке читати?

— Ні, ваше преподобіє. Я сам зацікавився цим філософом.

Абат Гранже не читав творів Демокріта, бо вочевидь знав, що погляди цього грека із Абдери не збігалися з поглядами Арістотеля, який жив після нього і вчення якого для католицької церкви схоласти використали як канонічне. І тому єлейним голосом запитав:

— Що ж ти, сину мій, засвоїв із цього псевдовчення язичника?

— Арістотель теж був язичником, отче, але його вчення благословляє свята церква.

— То чому ж ти читаєш не Арістотеля, а якогось Демокріта?

— Тому, що він надто переконливо показує, як побудований світ, із чого складаються всі існуючі тіла.

— З чого ж, сину мій, бог їх сотворив?

— З атомів, неподільних частинок, що рухаються в просторі і при з’єднанні утворюють тіла, а при розпаді викликають їх знищення.

— Чи не хочеш ти сказати, сину мій, що господь шостого дня сотворив не землю, зірки, тварин і людину, а лише неподільні частинки — атоми, а тіла і все суще вийшло потім саме по собі?

— Саме так, ваше преподобіє, ще дві тисячі літ тому стверджував грецький філософ.

— Нащо ж ти знайомишся з цією єрессю? Ми ж учили тебе знаходити відповіді на будь-які питання в енциклопедичному зведенні таких відповідей, складеному Альбертом Великим і його учнем та послідовником Фомою Аквінським не дві тисячі, а двісті років тому.

— Відповіді згаданого вами енциклопедичного зведення щодо будови тіл викликають сумнів.

— Зухвалі твої слова, юначе! Сумнів — перша виразка єретичної прокази, якою не повинен заразитися жоден вихованець колежу де Бове.

— Колеж учить пізнання, і я, як можу, ваше преподобіє, прагну його помножити.

— Рух неподільних частинок у просторі! — обурено вигукнув абат і враз єхидно запитав: — Що ж ти розумієш під простором, читаючи Демокріта?

— Я уявляю простір як порожнечу довкола. Гранже у відчаї схопився за голову:

— Яку порожнечу? Про що мовиш ти, немовля од єресі? Всім відомо, що світ складається із землі, води, повітря і вогню!

— Думаю, отче, якщо тіло складається з демокрітрвих атомів, а не із згаданих вами елементів, названих, до речі, теж греками в давнину, то й простір, або порожнеча, повинні складатися із своїх атомів, прозорих, якими вони стають, коли звичайні неподільні частинки поєднуються між собою, утворюючи шлюбні пари.

— Божевільний! Про які шлюби між неживими тілами ти базікаєш слідом за тим непутящим язичником?

— Обітницю безшлюбності дають лише святі отці, як оце ви, та ченці. Однак вона не стосується матеріальних частинок, що можуть вільно з’єднуватися одна з одною, не тільки утворюючи тіла, а й порожнечу, яка також є тіло.[2]

— Де ти міг прочитати в Фоми Аквінського такі богохульні уявлення про світ, створений всемогутнім творцем?

— Ніде, отче, тільки в Демокріта, котрий багато в чому не згоден з Арістотелем, навіть у згаданому вами язичестві.

— А твій Демокріт не був язичником?

— Який же з нього язичник, отче мій, якщо він дивився на грецькі божества, як на плід фантазії, і пояснював виникнення релігії забобонними враженнями, що викликалися в людини деякими явищами природи.

— Замовкни, вільнодумцю! Ти і про нашу святу релігію насмілишся висловлюватись так само?

— Це не мої слова, ваше преподобіє, а лише цитата. Ви завжди вчили нас правильно цитувати.

— Справа не в цитуванні, а в змісті безбожної, зазубреної тобою фрази, яку осмілилися вимовити твої уста.

— Я тільки показав, отче, що Демокріт не язичник. Що ж до вчення Арістотеля, яке ввійшло в догми нашої святої церкви, то той, хто обмежується ним, приречений зостатися в похмурому невіданні про суть світу і речей.

— Моє терпіння вичерпалося, блудний сину мороку, їдо, на наше нещастя, забрів у колеж де Бове, — спаленів абат Гранже. — Йди-но за мною, отроче Сірано, щоб прийняти заслужену кару.

Абат Гранже і Савіньєн Сірано де Бержерак, котрий тримав під пахвою старовинний фоліант у шкіряній оправі, по рипливій драбині спустилися з горища під склеписту стелю коридора.

Чекаючи грому з блискавками, що мали от-от упасти на нього, Сірано по-особливому сприйняв це знайоме місце, де проминули його останні роки з тих пір, як він ступив сюди дванадцятилітнім хлопчаком, котрий міг кинутися в вогонь і воду, але тремтів від одного лише імені абата Гранже.

Як же він змінився відтоді!

Не одразу зійшовся він з товаришами по колежу. Горбатий ніс Сірано з перших днів став об’єктом глузувань і знущань однолітків, котрим, як відомо, чуже бережливе ставлення до ближнього, а тим паче — милосердя.

Однак Савіньєн зумів постояти за себе, і не так кулаками, як гострим язиком та веселою вдачею. Він так зло висміював своїх кривдників, що ті не наважувалися більше глузувати. А жарти Сірано, що передавалися учнями з вуст у вуста, поступово зробили його улюбленцем багатьох, хоча й не бракувало тих, хто не вибачав йому дошкульності, щоправда, ними ж і викликаної.

Сірано не раз опинявся в карцері через свої влучні слова не тільки на адресу учнів, а й учителів. Він придумував їм прізвиська, які швидко підхоплювали його товариші. Так, услід за Сушеним педантом, ввійшли в ужиток: Цап у рясі, Святе барило, Змія в сутані та інші не менш в’їдливі клички.

Серед його оточення були і ябеди-донощики, які, аби вислужитися в очах колежського начальства, повідомляли вихователям, як їх називають позаочі вихованці і хто дав ті прізвиська. Абат Гранже залюбки позбувся б цього юного гострослова, якби той не був стипендіатом одної з прилеглих до Парижа єпархій завдяки клопотанню впливового єпископа. Отож-бо Савіньєна змушені були терпіти в колежі.

Попервах Сірано нудьгував за домівкою, хоча в нього з батьком склалися неприязні стосунки. Зате з теплотою і щирістю він згадував маму, а ще — свого першого учителя, сільського кюре, і, звичайно, друга дитинства Кола Льобре. Той не належав до дворянського стану і тому не зміг потрапити в колеж де Бове.

Та поступово товариші звикли до Савіньєна, вже не кепкували з його носа і визнали Сірано своїм верховодом, залюбки запам’ятовуючи створені ним в’їдливі віршики й епіграми. Під час їхніх спільних вилазок у Латинський квартал у супроводі вибраних самим абатом Гранже надійних студентів Сірано розмовляв із місцевою молоддю на вільні теми, співав пісень, читав сповнені юнацьких пристрастей свої вірші.

І познайомився з красунями! Прекрасними, створеними для сонетів і серенад, гордими і неприступними на перший погляд, таємничими і загадковими. Але він бачив і “веселих дівиць”, правда, здалеку, остерігаючись навіть підійти до них. Його сміливіші в цьому товариші потім відмолювали свою відвагу в церкві колежу…

Сірано довелося бути присутнім і на двох викликах на дуель. І він зачарувався благородною, романтичною процедурою, вишуканою, просякнутою отрутою, ввічливістю, шаленою рішучістю людей, які щойно обіймалися і раптом запалилися бажанням убити один одного через гостре слівце або допитливий погляд на подругу розлюченого ревнивця.

Сірано подумки уявляв себе на місці тих молодих дворян, що враз посварилися і над усе поставили свою честь. І в нього хололо серце, хотілося на власні очі побачити розв’язку й заради цього хоч цілу ніч просидіти на монастирській стіні, про яку говорили дуелянти. Але Сірано не відав, як її знайти.

Словом, Латинський квартал збагатив його не менше, ніж антична філософія. А все разом узяте, доволі суперечливе, формувало Сірано таким, яким він став. Саме такого вів з горища розгніваний Гранже.

І сталося те несприятливого для Сірано дня — по всьому колежу пройшов поголос, що в ньому з’явився хрещений індіанець із племені майя, якого вивезли з Америки іспанці, а молодий король Іспанії передав його своїй кузині королеві Анні Австрійській. Вона ж, налякана розфарбованим обличчям індіанця, не знала, що з ним робити, і направила його прислужувати в колеж де Бове, бо вважалася опікункою цього закладу.

Служба індіанця, як перешіптувалися, буде пов’язана з притаманною йому природною жорстокістю, але до завоювання іспанськими конкістадорами Америки і поширення на півострові Юкатан християнства, там лютувала сумна язичеська релігія з людськими жертвуваннями. Жрець виривав із грудей приреченого серце, а ще теплий труп скидали з високої піраміди для пожирання внизу на священному бенкеті.

І от мешканець тих місць, звичайно, незважаючи на обернення в християнство, повинен принести дикунський фанатизм батьків і дідів, карати винних учнів колежу, стати його екзекутором.

Коли абат Гранже ввійшов із Савіньєном у коридор, індіанець в іспанському одязі, здоровенний, червоношкірий, з бридким вилицюватим обличчям, стояв, схрестивши на грудях руки, у дверях камери биття, що з’єднувалася з темним коридором.

Угледівши юнака, якого абат вів за руку, індіанець напружився, втупивши колючий погляд у, можливо, першу свою жертву.

Вихованці, що, на відміну од Савіньєна, слухняно відстояли молитву, стовбичили в коридорі і нараз завмерли. Затамувавши подих, не зводячи очей із заокеанського катюги, вони почули хрипкий голос блідого абата, що по-іспанськи звелів:

— Цей юний ідальго засуджується мною до двадцяти п’яти ударів батогом із свинчаткою і до двох діб карцеру за крамольні розмови.

Жах охопив учнів. Виховувалися вони в часи, коли ще не забулися “справи” святої інквізиції. Двадцять п’ять ударів батогом із свинчаткою! Після таких тортур, проведених заморським мучителем, Сірано не підведеться!

Хтось було спробував заїкнутися, аби пощадили винного Савіньєна, але абат Гранже зміряв сміливця таким поглядом, що той умить сховався за спини своїх товаришів. Навіть ті, хто недоброзичливо ставився до Сірано, були приголомшені цим нелюдським наказом абата. Адже не різки, від яких лише біль і смуги на спині, а вдари батогом зі свинчаткою, що розсікають шкіру! На бідолашному Савіньєну не зостанеться живого місця!

Індіанець, котрий не зводив пильного погляду з покараного, мовчки вклонився абату Гранже.

Міцно зціпивши зуби, Сірано враз пригадав, як у дитинстві його сік батько. Та жодного разу він не застогнав. І тепер, на диво всім учням колежу і розгніваному Гранже, Савіньєн задирливо засміявся:

— Ха-ха!

І тут абат, забувши про свою незагойну рану жалості, владно махнув індіанцеві рукою. Той неквапливо підійшов до Сірано, грубо схопив його за руку і потяг до камери биття. Гранже зачинив за ними двері. Обличчя його з блідо-жовтого стало червоним. Він ладен був звідси бігти, але сан і щільний натовп вихованців не давали змоги цього зробити.

Що творилося в серці абата! Він здійснив справді моральний подвиг. В ім’я господа бога, заради всіх вихованців, що зібралися тут, відчуваючи на собі осудливі і навіть обурливі погляди, намагався стояти на своєму і не пом’якшувати кари. Відчуваючи власну слабкість і готовність скасувати вирок, звів до стелі очі і подумки молив Всевишнього дати йому сили, аби витримати це випробування.

І коли за дверима почувся відчайдушний крик катованого, абат опустив очі, молитовно склав на грудях руки і повільно пішов геть, у думці поставивши собі за приклад святу справу інквізиції, що завше жахала його, грішного і слабкодухого. І він старався не чути лунких ударів важкого батога, яких ніби він сам завдавав зухвалому підліткові. Крики Сірано якоюсь бузувірською палицею хлистали його худюще тіло. Абатові хотілося затиснути долонями вуха і мчати, заглушуючи в собі не лише страх перед мордуванням живої істоти, а й притаманний йому, хоч і зачаєний, людський жаль, який він ладен був сприймати як спокусу диявола. І, не витримавши криків жертви та власних мук, спритно підібрав сутану і чкурнув скільки духу під ворожими поглядами учнів. Якби абат Гранже все-таки лишився тут і раптом прочинив двері (між іншим, екзекутор запер їх на засув), одне слово, якимось чудом заглянув до камери, то, очевидно, знепритомнів би не від пролитої крові, якої не міг переносити, а від побаченої картини. Зловісний дикун з яскравою пір’їною в чорному чубі упав долілиць перед вихованцем колежу і благав його:

— О, нащадок богів! Мій прохати — твій кричати. Мій бити табурет.

Ледве розумів Сірано ламану іспанську мову червоношкірого. Щойно вигукнувши абатові зле “ха-ха!” і запідозривши тепер у підступності екзекутора, він крізь зуби процідив:

— Коли я опинюся на табуретці, твоє вухо не почує стогону.

— Гордий слова! Говорити так — мати знак богів на лиці, — і, підвівшись на коліна, екзекутор знову низько поклонився, потім скочив на ноги, стьобнув батогом по табуретці і заверещав, наче від нестерпного болю.

— Кричати! Криком кричати! Так треба мій! Помагати мій!

Савіньєн мав рідкісно гострий розум і таку ж рідкісну реакцію. Після наступного удару батогом по табуретці він заволав таким несамовитим голосом, що за дверима його товариші і Гранже, який не встиг далеко відійти, жахнулися.

І той крик не тільки переслідував абата, що враз побіг по коридору, а й розігнав переляканих вихованців колежу. Тепер вони всіляко уникатимуть тієї страшної камери і знущань заморського нелюда.

А після двадцяти п’яти ударів батогом по табуретці, надсадно дихаючи, індіанець прошепотів Савіньєну:

— Стогнати… Гірко стогнати. Мій переносить твій у карцер. Скидати камзол, сорочка. Спина голий. Треба показати кров.

Сірано слухняно задер на плечі сорочку і відчув доторк вологих пальців індіанця, певне, вимазаних фарбою. Той уміло розмальовував спину “своєї жертви”, як те робив зі своїм обличчям.

— Мій уміть робити знак кров щока. Тепер робити такий знак на твій спина. Абат хай добре бачить і перевіряй.