"Дзвін сонця" - читать интересную книгу автора (Казанцев Олександр Петрович)

Авторизований переклад з рукопису Василя Іванини

Художник Борис Волков

Рецензенти:

кандидат історичних наук Ігор Хворостяний

Василь Моруга

Вот уже более трех столетий личность Сирано де Бержерака, прославленного дуэлянта, а позднее выдающегося поэта, прозаика, ученого, вызывает споры исследователей. Действительно, он обладал абсолютно загадочными и непонятными для его времени знаниями. Его жизненный путь был полон непостижимых неожиданностей. В своих повестях-гипотезах известный русский советский писатель-фантаст Александр Казанцев высказывает предположение, что Сирано де Бержерак почерпнул эти знания, общаясь с инопланетянами. При этом он исходит из вполне конкретных исторических событий и фактов, научных обоснований, что дает право считать: его фантазия имеет под собой реальную почву. Повести написаны в остросюжетном ключе и, безусловно, вызовут интерес у юных читателей.

2. ДИВНИЙ ЕКЗЕКУТОР

Дон Дієто Лопес, засуджений в Андалузії до страти за вбивство під час хмільної бійки, а перед тим — до каторги за пограбування в Генуї, зумів уникнути і того, і другого, відпливши третьої п’ятниці березня 1618 року в Нову Іспанію на каравелі сеньйора Базільо Родрігеса, який не цікавився минулим людей, що прагнули до подвигів.

Ті подвиги дона Дієто Лопеса привернули увагу губернатора Нової Іспанії, чергового спадкоємця уславленого своєю жорстокістю і підступництвом генерал-капітана Кортеса, котрий сто років тому зі жменькою заповзятих конкістадорів, наївно прийнятий індіанцями за білого бога, що зійшов з неба, зумів віроломно, без будь-якого опору захопити й імператора Монтесуму, і його столицю Теночтітлан, і всю країну. І він успішно добував там таке необхідне християнським монархам золото (звичайно ж, не із землі, а з палаців та храмів, а також із пальців, зап’ястків, ший язичників, яких обертали в християнську віру). Їхні книги, як безбожні, створені варварською писемністю, спалював єпископ нової єпархії перед спорудженим християнським собором.

Дон Дієго доклав до того своєї старанності, продемонстрував готовність служити короні з притаманною йому мужністю. І за кілька років, коли Лопес посмаглявішав та посивів, його підвищили в званні до капітана і послали в недоступні досі місця на пошуки дикунів, що переховувалися в таємних поселеннях у сельві. Губернатор наказав відібрати в них золото і обернути їх у католицьку віру.

Його аж ніяк не цікавило, що щ” “дикуни” до появи блідолицих створили на півострові Юкатан і прилеглих землях найдавнішу цивілізацію, яка де в чому переважала цивілізацію Іспанії та інших християнських країн і навіть Давньої Греції й Риму. Язичеський календар, наприклад, вирахуваний індіанськими астрологами на основі глибоких знань руху небесних світил, був зрозумілий і точніший від християнського.

Втім, нічого того капітан Лопес через своє неуцтво не відав і, ревно віддаючись вірі та будучи ненаситно зажерливим, долав різні перешкоди на шляху до золота.

Йти доводилося через пахучу хащу, де нездоланною перепоною стояли обвиті ліанами крислаті дерева з яскравими квітами і такими ж яснобарвними папугами, крихітними сіренькими колібрі та священними для індіанців кетсалями, що величаво вмощувалися в зеленому густолисті буйної сельви. І, щоб там пробратися, необхідно гострими індіанськими ножами мачете прорізати тунель.

Перед вів капрал Педро Корраско, якого на рік раніше за свого капітана засудили до смертної кари. Він спритно, наче місцеві індіанці, орудував мачете, ощадливими ударами розрізаючи ліани, що мертвими зміями падали до ніг, прокладаючи шлях своїм хоробрим солдатам, таким самим головорізам, як і він.

Ніхто з них не помітив у чужій сельві зачаєної небезпеки, — з галузки, що нависла над пробитим тунелем, метнулася плямиста блискавка, зваливши Педро Корраско з ніг. Але недарма той свого часу був тореадором, аж поки роги бідолашного бика не повернули круто його грішного життєвого шляху. Набувши навичок кориди, він у ту мить, коли падав з ягуаром, устиг кривим ножем розпороти звіру живіт. Троє солдатів, що йшли за Корраско, шпагами прошили тіло хижака.

Підійшов Дієго Лопес, подивився на вбитого ягуара, підкрутив хвацькі вуса, погладив сиву борідку і похитав головою. І знову загін рушив у глиб хащі, одначе шлях до заповітної мети виявився нестерпно довгим і лише клятва Лопеса “поділити жадану здобич між усіма” змусила солдатів продиратися далі.

Важко минали задушливі спекотні дні і темні непроглядні ночі з таємничими страшними звуками. І так тривало до того часу, аж поки зарості раптово кінчилися і перед людським зором постала казкова картина — в сліпучих сонячних променях виднілося місто з білокам’яними палацами, храмами, уступчастими пірамідами, про яке ніхто не відав у Новій Іспанії.

Охоплений дзвінкою від переможних вигуків радістю, розпалений ненажерністю, що раптово спалахнула, дон Дієго Лопес разом зі своїми солдатами кинувся із задушливих заростей до кам’яного громаддя.

Весь день до заходу сонця іспанці шастали з приміщення в приміщення, копаючись у віковій пилюці. Але так і не знайшли жодного золотого злитка, жодної коштовної прикраси і навіть жодного людського черепа, мовби ніхто не помирав у цьому полишеному жителями місті.

З обережності капітан наказав солдатам не залишатися на ночівлю в тих приміщеннях, а на світанку наступного дня, піднявши всіх, вирушив на пошуки втікачів.

Замикаючи процесію, він востаннє оглянувся на уступчасту піраміду з драбиною, що ніби вела просто в небо. Мабуть, там, угорі, і звершувалися жертвування, коли виривали з грудей живої людини серце, щоб кинути на золоту таріль, а потім зіштовхнути ще тепле тіло на зжирання на нечестивому бенкеті.

Дієго Лопес навіть сплюнув від обурення і перехрестився, уявивши таке диявольське наслання. Потому зиркнув на капуцина, що йшов попереду і мусив обертати в християнство всіх індіанців, яких удасться виявити.

Невідомо, про що думав капуцин, коли поглядав на язичеські капища. Можливо, в душі його закипало праведне невдоволення дивовижною жорстокістю язичників, хоч навряд чи їхні жерці годилися бодай у підручні служителям святої іспанської інквізиції, рятуючись од якої, сам капуцин чкурнув до Америки, подалі від кривавих катівень і запаху горілого м’яса… Живцем спалювали заблудлих християн, серед яких були і народні герої або мислителі — Жанна д’Арк, Джордано Бруно. А скільки загинуло простих смертних, яких запідозрювали в чаклунстві або єресі. Та, очевидно, він і не подумав порівнювати миттєву смерть жертвопринесення язичників із нестерпним “очищенням” святої католицької церкви, витонченої в найжахливіших тортурах.

Зараз чернець, завдячуючи долі, що перебував далеко від караючих святих отців, мовби сам уподібнювався їм у своєму праведному прагненні всіма засобами знищувати язичество: і святим словом, що кипіло в нього на вустах, і святим хрестом, піднятим у руці, чи шпагою, яка про всяк випадок висіла на поясі поверх ряси.

Через тиждень загін натрапив на струмок. Дієго Лопес наказав перекладачеві, якого вели за собою, напитися води або переконатися, чи вона придатна для вживання. І коли той, невимовно худий, у європейському одязі, але з пір’їною в чорному чубі, втамував спрагу і лишився живий, капітан вирішив пробиратися вздовж течії, бо таємне поселення індіанців могло виявитися поблизу цього струмка або річки, в яку той впадає.

Капітан розрахував правильно. Хоч як це дивно, але індіанців, що сто літ відсиджувалися в захованому в сельві селищі, іспанці все-таки виявили.

Хижі тулилися вздовж берега річки, від якої трохи відступали зарості зеленого пекла, як іспанці влучно називали свій пройдений шлях. Очевидно, аборигени випалили тут ліс, щоб очистити поле для посівів кукурудзи.

Назустріч солдатам вийшов старий вождь у супроводі носатого жерця — обидва з розфарбованими обличчями і в хитромудрих головних уборах із пташиного пір’я.

Іспанці виштовхнули вперед перекладача, і Дієго Лопес із-за його спини оголосив індіанцям, що великий верховний вождь білих — іспанський король — простяг свою долоню через безбережний океан, аби захистити народ віддаленої частини свого королівства, який живе без віри христової в цих нетрях, серед диких звірів.

Вождь уважно вислухав перекладача і спитав його, хто ці люди, які втратили нормальний колір шкіри, побіліли, наче скелі на одному з урвищ берега річки? І хто той великий заморський вождь із надто довгою рукою?

Почувши тривожні слова перекладача, який благав не виявляти опору, бо жорстокість білолицих не має меж, індіанський вождь замислився.

— Що ти ще доточуєш до моїх слів? — не на жарт розгнівався на перекладача Дієго Лопес.

— Вождь ушановує тебе, славний капітане! І запитує про твої бажання, — трясучись од переляку, відповів той.

— Накажи їм, щоб доставили сюди все золото, яке вони чи їхні предки винесли з покинутого міста, — сердито звелів капітан.

Вождь і жрець, почувши той наказ, переглянулися.

— Люди цього селища, — сказав вождь, — ніколи не жили в кам’яному місті, вони ловлять рибу, сіють кукурудзу і полюють у сельві. І вони не мають жовтого металу, який ти, чужоземцю, називаєш золотом. Він нам просто не потрібен.

— Я не питаю, що є в цих бідних рибалок, окрім бруду, — зневажливо мовив капітан Лопес, показавши рукою на натовп допитливих жителів. — Я говорю про золото, яке ти, вождь, і ти, жрець, переховуєте.

— У мене немає золота, — спокійно відповів жрець. — Ти блідолиций. І я вітаю тебе. Всі мої предки ждали повернення богів.

— Бреши, бреши! — скривився Дієго Лопес.

— Я прожив, чужинцю, багато років, але ще більше блідолиці боги правили нами…

— І ми правимо, — перебив його капітан. — І будем правити!

— За їхнього правління було скасовано насильницьку смерть, — незворушно вів далі жрець, — навіть в ім’я богів чи під час війни між племенами.

— Не заговорюй мені зуби! Де золото?

— Білі боги висловили зневагу до золота, вимагаючи, щоб навіть ті, у кого його багато, працювали нарівні з усіма.

— Ну й дурень же ти! Не сміши мене!

— Я лише повторюю, що чув від своїх дідів, поважний блідолиций. Адже боги теж були блідолицими і теж мали бороди, що не ростуть у нас на обличчях.

— Якби вона в тебе була, старигане, я б потягав за неї! Та зараз доберуся до твоєї зачіски. А хто це такий, що насмілився наблизитися до нас?

— Син вождя, славний капітане, Кетсаль. Так звуть священного птаха сельви, — пояснив перекладач.

— Бачу, яка це пташка!

Поруч із вождем виріс міцної статури червоношкірий юнак, на мускулястому тілі якого вигравали сонячні полиски. Він уважно вслухався в іспанську мову, намагаючись зрозуміти не лише перекладені слова, а й вловити тон, яким вони вимовлені.

— Скажи цій старезній руїні, яка вважається тут вождем, — звелів перекладачеві капітан, — якщо він разом зі своїм жерцем не віддасть нам золота, що належить іспанській короні, то ми їх обох скатуємо. А цього малого заберемо з собою як заложника, поки індіанці не викуплять його золотом.

Кетсаль пильно вдивлявся в обличчя іспанців і не бачив у них знака, який носили ті, в чиїх жилах текла кров богів, що давно відлетіли звідси. Білолиці ж, котрі щойно прийшли із сельви і вимагають жовтого металу, тільки кольором шкіри схожі на синів Сонця. Але в богів ніс починався вище брів, розділяючи лоб на дві частини. За період правління, коли їхніх добрих намірів люди ще не розуміли, в ті давні часи сини Сонця одружувалися з красивими жінками і залишали після себе синів із божественними знаками на обличчях. Та коли боги побачили, що люди не цінують особистого блага, вони з вогнем і громом, але без дощу в небі полетіли до другої зірки, пообіцявши вернутися сюди через шість тисяч років. Їхні нащадки стали батьками, потім дідами. І серед народу Юкатана з’явилися особливо обдаровані люди, яких було легко вирізнити з-поміж інших. А їхнього знака в цих прибульців немає, як і в усіх землян, отже, вони не боги і не бажають індіанцям блага.

Кетсаль цього не сказав, а мовчки розмірковував, схрестивши на широких грудях міцні, жилаві руки.

Жрець був далеким нащадком блідолицих богів, мав на обличчі знак носолобих, оберігав їхні таємні знання, які переповідалися з покоління в покоління. Готуючи Кетсаля собі на заміну, встиг дечого його навчити. А головне, передати ті риси людини, з якими він міг би жити за законами, що їх прагнули насадити на Землі сини Сонця. Ті закони існують на їхній далекій планеті.[3]

Жрець, незвичайний ніс якого викликав насмішки іспанських солдатів, гордо вимовив:

— Я старий, ти можеш мене вбити, але ні в моїх грудях, ні в моїй хижі не знайдеш золота, яке у вас так цінується. Якби воно було тут, ми залюбки, нічого не втрачаючи, віддали б його тобі, сильний начальнику блідолицих.

Розправа іспанців з індіанцями була звичною для тих часів і тих місць. За наказом капітана капрал сам проколов шпагою серця обох стариків, а сина вождя Кетсаля солдати зв’язали, тримаючи його за кінці мотузки. Потім загнали все населення в річку, що означало акт хрещення. Високо піднявши хрест, капуцин із берега виголосив латиною слова і кожному, хто виходив з води, давав нове ім’я… Кетсаль останнім пройшов ту процедуру з незалежно піднесеною головою. Капуцин на мить задумався і назвав його Августином.

Та ні крихти золота не виявилося в бідняцьких хижах новонавернених християн, відтак капітан Дієго Лопес, вірний своєму слову, забрав із собою Кетсаля-Августина, майже впевнений, що дорогою той утече.

Але індіанець, спідлоба позираючи на іспанців, не зробив жодної спроби сховатися в сельві. Навпаки, намагався бути їм корисним, легко знаходив ягуарів, що зачаїлися в листі, уважно ловив кожне іспанське слово, виявляючи тямковитість і спритність.

Певне, Кетсаль-Августин розумів, що його втеча стане причиною загибелі багатьох близьких йому людей, якщо іспанці повернуться в селище. Взагалі Дієго Лопес до пуття не знав, що з ним робити. Він змусив його нести вантаж із награбованого майна індіанців, у яких хоч і не було золота, зате виявились прекрасні килими з пташиного пір’я та інші вироби умілих рук: шкури ягуарів, намисто з їхніх зубів, статуетки носолобих, вирізані з каменю, що здався неосвіченому Лопесу коштовним, насправді ж — із вулканічної породи, схожої на кольорове скло.

З такою не дуже багатою здобиччю капітан повернувся до губернатора Нової Іспанії і, аби улестити того, замість золота подарував Кетсаля-Августина, котрий уже трохи розумів по-іспанськи і навіть вимовляв кілька фраз.

Губернатор розлютився на свого невдатного капітана і наказав відшмагати привезеного ним індіанця, давши тим самим волю своєму гніву. Після того Августина направили в розпорядження капелана церкви, котрий вирішив зробити з нього проповідника і змушував, крім непосильної фізичної роботи, вивчати біблію.

Тямущий від природи, він нічого не упускав із того, чого могли навчити його блідолиці.

Невдовзі індіанець показав таку кмітливість, що капелан передумав робити з нього проповідника. Тим паче, що той ніяк не міг забути смерті батька і свого вчителя-жерця. Тому-то капелан порекомендував губернаторові відправити надто тямковитого і непокірного Кетсаля-Августина подалі — як “подарунок” іспанському королеві, запевнивши, що такий ревний слуга, якого нічим не підкупиш, буде корисним його величності.

Молодий іспанський король лишився невдоволеним такою живою підміною золота, якого чекав із заморських володінь. Ведучи складну політичну гру з Францією, він загрожував їй війною. Однак, будучи кузеном французької королеви, на знак своєї поваги послав їй індіанця. Анна Австрійська в свою чергу одразу ж передала його на службу екзекутора в колеж де Бове.

“Розправившись” зі своєю першою жертвою, новий екзекутор грізно стояв на дверях камери тортур, схрестивши на грудях руки. Біля ніг лежав “кривавий” батіг.

Вихованці, що проходили повз індіанця, боязко втягували голови в плечі, намагаючись непомітно прошмигнути в свої дортуари.

Отже, абат Гранже, не підозрюючи про поведінку заморського екзекутора, нагнав на вихованців такого страху, що в колежі запанували гнітюча тиша, покірність і старанність.

У звичний для учнів колежу час Савіньєн не лягав спати на соломі в карцері, з нетерпінням чекаючи появи індіанця. І коли той завітав, Сірано одразу здогадався, що він хоче йому сказати.

Звісно, він помиляється щодо спорідненості Сірано з легендарними синами сонця, які спустилися з неба на Американський материк.

Хтось інший вів би з індіанцем подвійну гру, користуючись його прихильністю, ширим ставленням, але тільки не Сірано де Бержерак!

— Кетсалю чи Августине! Ти помиляєшся: ніхто з моїх предків не бував за океаном, і на мені не може бути “божественного знака”.

— Знай, знай! — усміхнувся червоношкірий. — Капелан учив мій біблія. Читати ні Сказати, де що написано, можу. Твій читай. Карцер є книга.

І екзекутор приніс із камери тортур латинську біблію в шкіряній оправі, розкрив її і вказав пальцем.

Сірано прочитав: “Коли сини неба сходили на Землю, то побачили, що жінки там красиві. З того й пішло плем’я гігантів”.

— Гігантів? Це носолобих? — підвівши очі, запитав Савіньєн.

— Вони спускатися не лише там за великий вода. Вони колись спускатись і тут. Твій має їх знак. Така людина — особливий, розумний, добрий, давать блага всім. Такий люди Кетсаля друг. Мій учить наука носолобих.

— Авжеж, друже, — підтвердив Сірано, згадавши слова Езопа: “Справжній друг пізнається в нещасті”.