"Дзвін сонця" - читать интересную книгу автора (Казанцев Олександр Петрович)

Авторизований переклад з рукопису Василя Іванини

Художник Борис Волков

Рецензенти:

кандидат історичних наук Ігор Хворостяний

Василь Моруга

Вот уже более трех столетий личность Сирано де Бержерака, прославленного дуэлянта, а позднее выдающегося поэта, прозаика, ученого, вызывает споры исследователей. Действительно, он обладал абсолютно загадочными и непонятными для его времени знаниями. Его жизненный путь был полон непостижимых неожиданностей. В своих повестях-гипотезах известный русский советский писатель-фантаст Александр Казанцев высказывает предположение, что Сирано де Бержерак почерпнул эти знания, общаясь с инопланетянами. При этом он исходит из вполне конкретных исторических событий и фактов, научных обоснований, что дает право считать: его фантазия имеет под собой реальную почву. Повести написаны в остросюжетном ключе и, безусловно, вызовут интерес у юных читателей.

3. БОРОТЬБА БЕЗ ЗБРОЇ

Тієї ночі в колежі де Бове коїлося щось дивне — замість того, щоб призначеної години спати, вихованці потайки пробиралися в дортуар найстарших, де очікувалася незвичайна подія. Про сон ніхто й не думав, хоч три години тому вечірній обхід вихователя застав усіх на своїх ліжках, під ковдрами.

Сірано де Бержерак зготувався прочитати своїм однокашникам щойно закінчену комедію “Осміяний педант”, чим одразу їх зацікавив. Адже дане ним прізвисько абату Гранже Сушений педант наводило на здогад, що в творі йтиметься про завідувача колежу.

У цьому невдовзі переконалися не лише учні, а й чернець, колишній екзекутор. До його келії раптово долинув грім. Спочатку він подумав, що надворі починається гроза, і схопився з ліжка, аби причинити вікно. Знаючи свої гріхи, боявся гніву божого. Та за хвилину — новий розкотистий вибух із коридора, куди виходили двері дортуарів. І чернець врешті збагнув — це регіт.

Запідозривши недобре, відставний екзекутор нашвидкуруч натяг на себе рясу і помчав по коридору, аби з’ясувати, що сталося, та донести абату Гранже. Він підкрався до дверей одного з дортуарів і почув знайомий голос Сірано де Бержерака, якого ще до появи червоношкірого не раз сік різками і відправляв у карцер.

Сірано читав якийсь твір, надзвичайно веселий і дотепний для слухачів. Та коли чернець почув ім’я абата Гранже, з якого глузував автор (екзекутор ще не відав, що написав ту комедію Савіньєн), його враз затіпало. А тут і схвальні вигуки:

— Молодець, Сірано! Читай наступний акт! Так йому й треба, Сушеному педанту!

Чернець збагнув: Бержерак читає свою п’єсу. І одразу кинувся до настоятеля. Без стуку ввірвався в спочивальню абата, неабияк перелякавши того.

— Вставайте, ваше преподобіє! Він насмілився паплюжити ваше святе ім’я у відповідь на справедливе покарання.

— Хто?.. Хто мені помщається? Чи, може, мені сниться? — спросоння бурмотів абат Гранже.

— Мерщій, мерщій, ваше преподобіє! Треба застати лиходія на місці злочину! Сірано читає всім вихованцям пасквіль на вас. До того ж злющий. Учні аж заливаються сміхом…

Абат Гранже вже не слухав відставного екзекутора, вискочивши із спочивальні. А той кричав йому вслід:

— Припишіть йому батога зі свинчаткою! Не менше сорока ударів, ваше преподобіє! І доручіть це зробити мені!

Поява абата Гранже в коридорі співпала з новим вибухом реготу під кам’яним склепінням. Тому-то учні не відразу почули його окрик негайно припинити свавілля, погрози не лише різками, карцером і батогом, а й всіма небесними карами.

— Індіанця сюди! Негайно! — зарепетував абат.

Відставний екзекутор, ображений тим, що Гранже не поклався на нього, прожогом кинувся по свого червоношкірого суперника. Він умів карати винних не гірше цього язичника. Але товстун у рясі зробив лише кілька кроків, зіткнувшись з індіанцем, який сам поспішав на гомін.

Угледівши нового екзекутора, учні перелякались на смерть, кинулися хто куди: молодші шаснули до своїх дортуарів, а старші вмить зникли під ковдрами, мовби й не вони щойно сиділи на ліжках. Тільки Сірано залишився на своєму місці за столом, на якому розклав списані дрібним почерком аркуші.

Жовтувато-блідий Гранже виглядав із-за спини індіанця, гнівно свердлячи очима зухвальця Савіньєна. Колишній екзекутор з ображеною міною на обличчі стовбичив осторонь.

— Відбери в нього рукопис! — наказав Августину абат.

Індіанець навіть не ворухнувся, втупившись у Сірано поглядом.

Савіньєн добре вловив стан свого таємного друга і сам простяг йому зібрані аркуші рукописної комедії “Осміяний педант”.

Уклонившись абатові, Сірано гордо сказав:

— Я не шкодую, ваше преподобіє, бо знаю свою комедію напам’ять.

Гранже від злості аж позеленів. Душу переповнювало сум’яття. Гнів боровся з тим почуттям, яке охопило його, коли він, здригаючись, лише здалеку побачив “знівечену” після екзекуції спину Сірано. Про свій таємний осуд жорстокої святої інквізиції він не ризикнув би говорити навіть на сповіді. І тепер воно, те почуття, разом з його огидою до крові, з чисто людською жалістю до страждань стримувало од винесення авторові злісної комедії вироку, про який кричав колишній екзекутор. І все ж він був розлючений, ображений витівкою свого вихованця, котрий так безбожно покепкував із нього. І абат грізно вигукнув:

— Я знищу це брудне творіння,[4] а тебе, грішний сину, посаджу в карцер аж до випускного акту. Але не думай, що принижуся до покарання батогом! — Гранже сказав неправду, не бажаючи виказати своїх справжніх почуттів. — Ти не достойний моєї помсти, хоча й піддав моє ім’я нарузі. За це й будеш зганьблений, зостаючись навіть на випускних іспитах у карцері.

— А як же я відповідатиму екзаменаторам? — примруживши очі, із сарказмом запитав Сірано.

Абата затрусило.

— Через заґратоване вікно! — випалив він.

Так Савіньєн надовго потрапив у карцер “під крило” свого червоношкірого друга. А той тільки й чекав цього, аби передати вихованцеві колежу таємні знання, які перейняв від убитого іспанцями старого носолобого наставника.

Тими таємницями, на подив Сірано, виявилися не якісь там заклинання чи дивовижні свідчення про світ, очевидно ж, недоступні розумінню прадавніх, що були змушені пізніше доходити всього самі. Це було мистецтво боротьби носолобих без зброї, чим слабші зрівнюються із сильними. Носолобі володіли знаннями людського організму і передавали своїм обранцям уміння користуватися такими фізичними прийомами, які ефективніші від будь-якої холодної зброї, що було важливо для всіх пригноблених.

Природна реакція Савіньєна втішала індіанця, але поки що не відповідала тому, чого він учив. Настали виснажливі тренування.

Лише йому відомими способами індіанець домігся, щоб реакція учня набула блискавичності. І тепер, через сотні літ, ми, наприклад, захоплюємося тим, як циркові фокусники майстерно володіють непомітними рухами, виявити які вдається лише завдяки рапідній кінозйомці і потім відтворити уповільненим темпом. За часів Сірано не існувало таких технічних засобів, але вихованець колежу відпрацьовував реакцію не задля того, аби хтось міг побачити ті рухи, а щоб у кілька разів помножити силу удару. Адже відомо: його енергія пропорціональна квадрату швидкості.

Крім того, індіанець знав найвразливіші місця людського організму і можливості виведення противника з ладу, не завдаючи йому серйозних каліцтв, а тим паче не позбавляючи життя.[5]

Одного разу Кетсаль-Августин приніс у карцер випалену цеглину. А взяв її в актовому залі, де муляри за наказом абата Гранже відгороджували в кутку клітку із заґратованим віконцем, у якій, судячи з усього, Савіньєн мав сидіти на випускних іспитах. Індіанець запропонував своєму учневі перевірити набуту силу удару, показати, чого він навчився в нього.

Так першим екзаменатором Сірано в колежі став червоношкірий екзекутор, котрий, за звичкою схрестивши на грудях руки, уважно спостерігав. Цеглина лежала на лаві, де карали учнів. Савіньєн заніс правицю за голову і вмить ребром долоні всадив у цеглину, розтрощивши її, наче кувалдою. Болю ж він не відчув, хоч такої сили удару не витримав би жоден богатир, звалився б з ніг.

Індіанець задоволено усміхнувся:

— Мій каже твій — пам’ятай. Бити тільки захист. Убити — ні!

Сірано підійшов до свого червоношкірого друга, обійняв його і поцілував. А тоді сів на лаву і розгорнув книгу — попереду були випускні іспити.

На врочистий акт у колеж де Бове з’їхалися не лише титуловані батьки вихованців, а й знатні гості, придворні і навіть сам єпископ, котрий недавно очолив місцеву єпархію (до речі, він свого часу домігся стипендії синові дворянина, що постраждав од підпалу).

Гості посідали на жорсткі лави. Для єпископа і для особливо почесного гостя, якого тут ждали з нетерпінням, приготували двоє м’яких крісел.

І ось нарешті з’явився його превелебність кардинал Рішельє. У супроводі єпископа і худющого абата Гранже, він зайшов до актового залу, розмахуючи полами своєї розкішної мантії. Рішельє був на дуже високих каблуках, які приховували його низький зріст. Хвацько закручені вуса і гостра борідка швидше воїна, ніж духовної особи, надавали Рішельє справді войовничого вигляду, і здавалося, під мантією повинна бути шпага, яку він не так давно виймав при облозі Ла-Рошелі. Маленька кругла шапочка затуляла тонзуру, і володар Франції будь-якої хвилини міг прикрити її бойовим шоломом.

Яструбиним поглядом окинувши знатних гостей, які з його появою враз підвелися, Рішельє втупився в недоладну цегляну клітку в кутку перед лавами. Не позбавлений гумору, кардинал дотепно сказав:

— Бачу, абате, фортеця Бастілії, що має такий незграбний вигляд серед паризьких будинків, не впокоює вас, і через те ви вирішили спорудити щось подібне в своєму колежі.

Гранже покірно схилив голову, не відаючи, як сприйняти слова всесильного державця Франції. Кардинал кепкує чи схвалює?

Та Рішельє ж сам виручив абата:

— Що ж, його величності королю доводиться терпіти Бастілію в себе під носом, подаючи тим самим приклад таким вірнопідданим, як завідувач колежу. Очевидно, абат відчуває гостру потребу не лише в прикрашанні, а й у приборканні.

Вдоволений знайденою грою слів, кардинал опустився в крісло, поруч з ним сів єпископ. Гранже сів навпроти за стіл, за яким з його дозволу вмостилися екзаменатори-вихователі.

І одразу ж один за одним почали виходити вихованці — сини герцогів, графів, маркізів, баронів, удостоєних високої честі зарахування їхніх нащадків до такого знаменитого колежу. Вони відповідали на запитання, так вдало поставлені екзаменаторами, щоб одержати потрібну відповідь і тим самим догодити поважним гостям.

Так, сам абат Гранже спитав юного герцога Анжуйського, який пихато позирав на довколишніх, наїжачивши пушок над верхньою губою:

— Чи не у Віфлеємі народився господь наш Ісус Христос?

— У Віфлеємі, ваше преподобіє, — рішуче відповів юнак.

— Чи не в святого Петра зберігаються ключі від раю?

— У святого Петра, отче, намісником якого зостався на святому престолі папа римський.

— Глибокі твої знання, сину мій! Колеж де Бове пишатиметься таким випускником!

Юнаки демонстрували перед гостями свої знання, набуті в колежі.

Нарешті дійшла черга до останнього вихованця. Настала заминка. Всі насторожилися, кардинал Рішельє поглянув на двері, які довго не відчинялися.

І ось показався розмальований дикун в іспанському одязі, що вів за руку юнака з потворним обличчям. Екзекутор уштовхнув його до цегляної клітки і зачинив на засув двері. А сам став поряд наче вкопаний, схрестивши на грудях руки.

Знатні гості зашепотіли, поглядаючи на кардинала, котрий байдуже сидів у кріслі.

Абат Гранже повідомив присутнім, що зараз екзаменуватиметься учень Савіньєн Сірано де Бержерак, котрий провинився і досі не звільнений з карцеру, а тому піддається іспиту через заґратоване віконце. Кардинал трохи пожвавився, а єпископ насупився, не приховуючи свого невдоволення, адже Савіньєн був стипендіатом на його клопотання.

— Що ти знаєш, Сірано де Бержерак, про дерево добра і зла? — спитав абат Гранже.

— Воно було, ваше преподобіє, і деревом пізнання, що росло в раю. А тому, смакуючи плоди пізнання в довіреному вам колежі, я відчуваю тут райські кущі, перебуваючи навіть у карцері.

Гості зашушукалися, абат Гранже закусив тонкі губи. Кардинал з цікавістю насторожився.

— Кого з наших патріархів і як саме було взято живим на небо! — знову спитав абат Гранже.

— Єнох ловив на березі Іордану рибу, отче, підтримуючи тим своє праведне існування. І побачив яблуко, що пливло за течією. Завваживши, що воно впало з райського дерева пізнання, Єнох з’їв плід і відразу дізнався, де знаходиться рай та як потрапити до нього, що він негайно і вчинив, бо, як я уже сказав, завжди вів праведне життя і, крім риб, нікого не ображав.

— Досить! — абат роздратовано спинив Сірано. — Кого ти ще знаєш?

— Пророка Ілію, отче, котрий, набуваючи знань, розумів, що чим більше дізнається, тим менше знає. Адже будь-які знання нікчемні порівняно із справжньою мудрістю. І тоді уві сні до нього явився ангел і навчив, як піднятися на небо в залізній колісниці за допомогою магніту. Пророк мав безперервно підкидати магніт, змушуючи тим самим екіпаж підстрибувати вище й вище.[6] Так він досяг неба, і, треба гадати, саме тому, що ангели приходять уві сні лише до праведників. Мене ж, грішного, поки що обминають.

Гості перезирнулися, нічого не второпавши. Розуміння основ фізики вони вважали нижче своєї гідності. Дивовижне ж піднесення колісниці Іллі-пророка віднесли до тих знань, які набуваються в колежі.

Абат розгубився. Вільне трактування вознесіння Іллі-пророка на небо, яке Сірано висловив у присутності його превелебності, вибило Гранже з колії. Іншим разом за подібні вільності він посадив би вихованця в карцер, але ж Савіньєн зараз там перебував. Аби не втратити гідності, абат поважно мовив:

— Боюся, сину мій Бержерак, що наші вельмишановні гості не сприйняли твоїх завуальованих пояснень. Хоча в тому, що Ілля-пророк дістався на небо, ніхто не має сумніву. Одначе міркування про магніт…

— А це я дуже просто доведу, ваше преподобіє. Дозвольте лише мені відтворити грім колісниці — він не потурбує його превелебність та інших ясновельможних гостей.

На знак згоди із Сірано кардинал Рішельє кивнув головою: мовляв, хай спробує.

І тут сталося неймовірне: на очах вражених гостей, переляканого абата Гранже і вихователів з гуркотом упала цегляна стіна нашвидку збудованої клітки. Ніхто не міг помітити, як Сірано, підстрибнувши, зсередини вдарив по ній ногою за методом червоношкірого друга. Потім спокійно вийшов до зали через отвір, що утворився, підняв цеглину і, мовби нічого не сталося, сказав:

— Уявіть, поважні гості, що я тримаю в руці не цеглину, яка вивалилася з поганої кладки, а магніт, що, як відомо, волею Всевишнього притягує будь-яке залізо. Отже, якби піді мною була колісниця замість кам’яної підлоги, вона підняла б мене на собі. А пророк Ілля встиг би підкинути магніт ще вище, викликаючи нові й нові стрибки залізної колісниці. Певне, що вона торохтіла, як усі ми це знаємо, а пророк Ілля піднімався на небо по небачених східцях.

Абат Гранже ладен був те, що Сірано вийшов з комірки, оголосити чаклунством, але поки що не наважувався. Гадав: чи може чаклунство відбуватися в присутності кардинала і єпископа святої католицької церкви і чи після всього цього його, абата, не звинуватять у єресі? Адже кардинал Рішельє поглядом дав дозвіл випускникові колежу на пояснення, тобто на те, що й сталося.

Його превелебність кардинал Рішельє думав так само, турбуючись, аби все це не вплинуло на його високий авторитет.

Раптом обох їх виручив єпископ, котрий схопився з крісла, простяг до неба руки і вигукнув:

— Диво! Диво господнє! Тільки з волі бога людина здатна пройти крізь кам’яну стіну!

Оговтавшись і вдавши, що нічого особливого не сталося, що все це він передбачав, Рішельє порадив абатові в майбутньому вибирати вправніших мулярів і звернувся до Сірано із запитаннями спершу латинською, а потім грецькою мовами.

Савіньєн жваво відповідав кардиналові:

— Після Сократа, прозваного Оводом, який не дає спокою совісті людей, наирозсудливішими філософами, ваша превелебність, вважаю, були Демокріт і Піррон. Одначе їхній здоровий глузд безпомічний проти ваших богословів, озброєних енциклопедичним зведенням відповідей на всі питання, складеним Фомою Аквінським і Альбертом Великим.

— О, абате, ваш учень начитаний і має чудову вимову, — підсумував кардинал Рішельє, давши зрозуміти, що випускний акт завершено.

Індіанець Кетсаль-Августин нічого не збагнув із того, що прозвучало латиною, проте твердо знав: Савіньєн — нащадок синів Сонця.

Знатні гості, як і “неосвічений дикун”, також нічого не зрозуміли, окрім того, що зчинився скандал і що Сірано де Бержерака даремно випустили з колежу.

Абат Гранже жорстоко покарав мулярів за недбалу роботу, змусивши їх безплатно розібрати зруйновану комірчину.