Науково-фантастичні оповідання

Для середнього та старшого шкільного віку

Переклад з англійської Дмитра Грицюка

Малюнки Радни Сахалтуєва

Передмова Олексія Кутинського

Перекладено за виданням:

Isaac Asimov. I, robot. Fawcett Crest,

New York, 1977.

Сборник научно-фантастических рассказов прогрессивного американского писателя, в которых пропагандируются идеи мира и прогресса, дружбы и сотрудничества между людьми.

ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО

Одна з найулюбленіших банальностей Грегорі Пауелла зводилась до того, що паніка до добра не доведе. А тому, коли Майк Донован, весь спітнілий, із скуйовдженим рудим чубом, стрімголов злетів назустріч йому вниз по сходах, Пауелл насупився.

— Що сталося? — запитав він. — Зламав собі ніготь?

— Ще чого, — захекано огризнувся Донован. — Що ти робив цілий день унизу? — Він перевів подих і випалив: — Спіді не вернувся!

Очі Пауелла розширилися, і він зупинився на сходах, але через якусь мить оговтався і знову рушив угору. Він мовчав, поки не дістався майданчика, а тоді спитав:

— Ти послав його по селен?

— Так.

— Давно?

— П’ять годин тому.

Запала тиша. От ситуація, хай їй біс! Всього двадцять годин вони на Меркурії, а вже вскочили в халепу. Меркурій завжди вважався нещасливою планетою Сонячної системи, але це вже занадто навіть і для планети, яка приносить нещастя.

— Давай все по порядку, — сказав Пауелл.

Вони увійшли до радіорубки. Її обладнання, незаймане ось уже десять років, що минули від Першої експедиції, трохи застаріло. Навіть десять років для техніки — це багато. Порівняти хоча б Спіді з поколінням роботів, які були в 2005 році. Щоправда, останнім часом робототехніка зробила карколомний стрибок. Пауелл торкнувся металевої поверхні, що зберегла ще блиск. Атмосфера занедбаності, що панувала в цій кімнаті, — втім, як і на всій станції, — справила гнітюче враження.

Донован, очевидно, відчув це, бо почав:

— Я пробував зв’язатися з ним по радіо, але нічого не вийшло. Радіо мало що дає на сонячному боці Меркурія — в усякому разі на відстані більше двох миль. Це одна з причин невдачі Першої експедиції. А ультракороткохвильової апаратури ми не зможемо настроїти ще кілька тижнів.

— Облишимо все це. Що ти з’ясував?

— Я впіймав немодульований сигнал на коротких хвилях. По ньому нічого не можна було визначити, крім координат Спіді. Я спостерігав за ним протягом двох годин і результати наніс на карту.

Донован дістав з кишені пожовклий аркуш пергаменту, — залишок від Першої невдалої експедиції, — жбурнув його на стіл і притис долонею. Пауелл, схрестивши руки на грудях, стояв віддалік і дивився на нього. Донован нервово тицьнув в аркуш олівцем.

— Оцей червоний хрестик — селенове озеро. Ти сам його позначив.

— Котре з них? — перебив його Пауелл. — Там їх три наніс Мак-Дугал перед своїм відльотом.

— Я, звичайно, послав Спіді до найближчого, звідси сімнадцять миль. Але яка різниця? — В його голосі вчувалася напруга. — Усі точки означають координати Спіді.

Уперше за весь час удаваний спокій Пауелла де й дівся, і він схопив карту.

— Ти серйозно? Цього не може бути!

— Але так є, — буркнув Донован.

Маленькі цятки, що позначали місцезнаходження робота, утворили нерівне коло, у центрі якого знаходився червоний хрестик — селенове озеро. Пальці Пауелла потяглися до рудих вусів — знак занепокоєння. Донован додав:

— За дві години, поки я за ним стежив, він обійшов це бісове озеро чотири рази. Мені здається, що він там кружлятиме без кінця. Ти розумієш, у якому становищі ми опинилися?

Пауелл глянув на нього, але нічого не сказав. О, він чудово розуміє, у якому вони становищі. Усе було просто, як силогізм. Батареї фотоелементів, що захищали їх від жахливої меркуріанської спеки, полетіли к бісу. Врятувати їх міг тільки селен. А його міг дістати лише Спіді. Не повернеться Спіді — не буде й селену. Не буде селену — не буде фотоелементів. Не буде фотоелементів… Що ж, смерть від повільного підсмажування — приємного мало. Донован сердито скуйовдив кучму свого рудого волосся і з гіркотою мовив:

— Ми виставимо себе на посміховисько перед усією Сонячною системою, Грегу. Як швидко все полетіло шкереберть. Знаменитий екіпаж у складі Пауелла і Донована послали на Меркурій, щоб з’ясувати, чи варто на сонячному боці відкривати копальні з найновішою технікою і роботами. А ми все це уколошкали першого ж дня. I робота ж дуже проста. Ми цього ніколи не переживемо.

— Хай це тебе не хвилює, — спокійно відказав Пауелл. — Якщо ми зараз нічого не придумаємо, переживати не доведеться. Ми просто не виживемо.

— Не верзи дурниць! Коли тебе все це тішить, то мене — навпаки. Це ж злочин — послати нас сюди з одним лише роботом! I ще ця твоя блискуча ідея — самим лагодити фотоелементи.

— Даремно ти так. Ти знаєш, що це — наше спільне рішення. Все, що нам потрібно — лише кілограм селену, діелектрична установка Стіллхеда й близько трьох годин часу. А тут цілі озера селену по всій сонячній стороні! Спектрорефлектор Мак-Дугала за п’ять хвилин зафіксував аж три, хіба ні? Якого ж дідька! Не могли ж ми чекати наступного протистояння!

— Ну гаразд, а що робити? У тебе є якась ідея? Я знаю, що є, інакше ти не був би такий спокійний. Герой ти не більший, ніж я. То кажи!

— Ми не можемо самі піти на пошуки Спіді,

Майку. Принаймні тут, на сонячному боці. Навіть у нових скафандрах нам більше двадцяти хвилин на такому сонці не витримати. Але знаєш стару приказку: “Пошли робота зловити робота”? Послухай, Майку, може, наші справи не такі вже й кепські. У нас внизу є шість роботів, і їх можна використати, якщо вони справні. Якщо тільки вони справні. Очі Донована зблиснули надією.

— Ти маєш на увазі тих роботів, що залишилися від Першої експедиції? А ти певен? Вони можуть бути всього-на-всього напівавтоматами. Ти ж знаєш, десять років — чималий термін для робототехніки.

— Ні, вони роботи. Я цілий день провів з ними, і я знаю, що кажу. У них позитронний мозок, хоч, звичайно, примітивний.

Він сховав карту в кишеню.

— Ходімо вниз.

Роботи були в найнижчому ярусі — всі шість, заставлені запліснявілими ящиками невідомо з чим. Вони були такі великі, що, навіть коли сиділи на підлозі, їхні голови здіймалися вгору на цілих сім футів.

Донован присвиснув:

— Оце так розміри! Не менше десяти футів в обхваті.

— Це тому, що вони оснащені старим приводом конструкції Мак-Гафі. Я заглянув усередину — нікудишній пристрій, можеш переконатися.

— Ти ще не включив їх?

— Ні. Немає потреби. Не думаю, щоб у них щось вийшло з ладу. Навіть діафрагми ще пристойні на вигляд. Вони можуть говорити.

Він відгвинтив щиток на грудях у найближчого робота і вставив туди дводюймову кульку, що містила в собі крихітну іскорку атомної енергії — цього було досить, щоб вдихнути роботові життя. Не так і легко було приладнати кульку, проте Пауелл впорався з цим, старанно загвинтив щиток і підключив радіоуправління нової конструкції, про який десять років тому і не чули. Це ж саме він проробив і з п’ятьма іншими роботами.

— Вони не рухаються, — занепокоєно мовив Донован.

— Бо немає команди, — коротко кинув Пауелл. Він підійшов до першого робота й поплескав його по металевих грудях. — Гей, ти! Ти мене чуєш?

Голова монстра повільно нахилилася, й очі втупилися в Пауелла. А грубий, хрипкий, ніби звук старовинного фонографа, голос проскрипів:

— Так, хазяїне!

Пауелл невесело усміхнувся до Донована:

— Чув? Це один з перших роботів, що могли говорити. Саме тоді почалася кампанія проти використання роботів на Землі. Але, щоб стримати її, конструктори запрограмували в цих гемонських машинах надійний, здоровий комплекс раба.

— Однак це їм не допомогло, — зазначив Донован.

— Ні, звичайно, але вони робили все, що було в їхніх силах. — Він ще раз повернувся до робота.

— Вставай!

Робот повільно підвівся. Донован задер голову догори й присвиснув.

— Ти можеш вийти на поверхню? На світло? — запитав Пауелл.

Пауза напруженого обдумування. Мозок робота працював повільно.

— Так, хазяїне! — почулася відповідь.

— Гаразд. А ти знаєш, що таке миля?

Знову пауза і некваплива відповідь:

— Так, хазяїне.

— Ми виведемо тебе на поверхню і вкажемо напрямок. Ти пройдеш близько сімнадцяти миль і десь у тому районі зустрінеш іншого робота, меншого за тебе. Розумієш?

— Так, хазяїне!

Ти знайдеш цього робота й накажеш йому повернутися. Коли він не послухає, приведеш його силоміць.

Донован сіпнув Пауелла за рукав.

— А чому б його не послати прямо по селен?

— Бо я хочу повернути Спіді, розумієш? Я хочу знати, що з ним скоїлося. — А тоді звелів роботові: — Іди за мною!

Робот не зрушив з місця, а його голос прогримів:

— Вибач, хазяїне, не можу. Ви повинні сісти на мене. — Його незграбні руки з брязкотом з’єдналися, тупі пальці переплелися, утворивши щось на зразок стремена.

Пауелл вп’явся в нього очима, поскубуючи вуса.

— Ого! Гм…

Очі Донована округлилися від подиву:

— Ми повинні їхати на ньому? Як на коневі?

— Гадаю, що так. Хоч не знаю, навіщо це. Я не бачу… А втім, зрозуміло. Я казав тобі, що тоді аж надто дбали про безпеку. Очевидно, хотіли переконати всіх, що роботи не можуть завдати шкоди людині. Вони, мовляв, не можуть пересуватися самостійно, а лише з погоничем на плечах. Що ж нам робити?

— Якраз я про це й думаю, — буркнув Донован. — Ми не можемо вийти на поверхню під палюче сонце ні з роботом, ні без робота. О господи! — Розхвилювавшись, він двічі клацнув пальцями. — Дай-но мені свою карту. Я недаремно вивчав її дві години. Ось рудник. А чому б нам не скористатися тунелями?

На карті рудник був позначений чорним кружальцем, від якого вусебіч павутинням розбігалися пунктирні лінії тунелів.

Донован став вивчати умовні позначення на карті.

— Подивись, — сказав він, — цими чорними крапочками позначено виходи на поверхню, і один з них — не далі трьох миль від селенового озера. Тут і номер його зазначено… Могли б писати і розбірливіше… Ага, 13-та. Якби ж роботи знали туди дорогу…

Пауелл випалив запитання й у відповідь дістав тупувате: “Так, хазяїне”.

— Іди по скафандри, — сказав він задоволено.

Вони вперше одягали скафандри. Ще вчора, прибувши на Меркурій, вони взагалі не збиралися цього робити, а тепер, приміряючи незручний одяг, незграбно ворушили руками й ногами.

Скафандри були значно більші й неоковирніші, ніж звичайні космічні костюми. Зате вони були значно легші — у їхній конструкції не передбачалося жодного шматочка металу. З термостійкого пластику, покритого хімічно обробленим корком, обладнані спеціальним пристроєм для видалення вологи з повітря, ці скафандри могли протистояти нестерпному, сліпучому промінню меркуріанського сонця двадцять хвилин. Або на п’ять-десять хвилин довше без смертельної загрози людському життю.

Робот усе ще тримав руки стременом, не дивуючись із незграбної фігури Пауелла, одягнутої в скафандр.

По радіо пролунав різкий голос Пауелла:

— Ти віднесеш нас до виходу, 13-та?

— Так, хазяїне.

“I то добре, — подумав Пауелл. — Хоч їм і бракує радіоуправління, але принаймні вони можуть приймати команди”.

— Сідай на того чи на того, — сказав він Доновану.

А сам поставив ногу в імпровізоване стремено й одним махом опинився зверху. Сидіти було зручно: на спині робота був, очевидно, зумисне зроблений горбик, а на плечах — заглибини для ніг. Тепер стало ясно, для чого призначалися “вуха” робота. Пауелл взявся за них і повернув голову. Його “кінь” незграбно повернувся.

— Ну, поїхали, Макдуф!

Насправді Пауелл почувався зовсім не безтурботно.

Гігантські роботи крокували повільно, з механічною точністю. Вони пройшли через двері, горішній одвірок яких прийшовся їм ледь у півметра над головою, так що вершники поспішили пригнутися, далі їхні кроки монотонно прогриміли під склепінням вузького тунелю, який привів їх до камери шлюзування повітря.

Довгий безповітряний тунель, що тягся вдалину, нагадав Пауеллу про титанічну роботу Першої експедиції з її примітивними роботами і недосконалим спорядженням. Вони зазнали невдачі, але їхня невдача була варта чийогось легкого успіху.

Роботи незграбно просувалися вперед. Їхні кроки були розмірені, швидкість — незмінна.

— Зверни увагу, — сказав Пауелл, — тунелі освітлені, а температура тут така, як і на Землі. Можливо, так було протягом усіх десяти років, хоч тут ніхто і не жив.

— А як це так?

— Дешева енергія. Найдешевша в Сонячній системі. Ти сам знаєш, що сонячна енергія тут, на сонячному боці Меркурія, щось та значить. I, мабуть, через те станція була побудована на відкритому для сонячного світла місці, а не в затінку якої-небудь гори. Це справді величезний перетворювач енергії. Тепло перетворюється в електрику, в світло, механічну роботу і в що завгодно. Й одночасно з одержанням енергії станція охолоджується.

— Послухай, — сказав Донован. — Все це дуже повчально, але краще переміни платівку? Адже перетворення енергії, про яке ти торочиш, здійснюють фотоелементи, а для мене це зараз — найболючіше місце.

Пауелл щось промимрив, а тоді Донован знову заговорив, проте зовсім про інше:

— Послухай, Грегу. Що ж усе-таки могло скоїтися з нашим Спіді? Я не можу збагнути.

Не так воно й легко стенути плечима у скафандрі, але Пауелл зумів це зробити.

— Не знаю, Майку. Він повністю пристосований до меркуріанського середовища. Спека йому не страшна, він розрахований на меншу силу гравітації, може ходити по нерівній поверхні. Він сконструйований надійно, принаймні повинен таким бути.

Запала тиша. Цього разу — тривала.

— Хазяїне, — озвався робот, — ми вже на місці.

— Га? — стрепенувся Пауелл. — Гаразд, вибираємося на поверхню!

Вони опинилися в невеликій підстанції — порожній, напівзруйнованій, без повітря. При світлі кишенькового ліхтарика Донован розглядав рвані краї отвору у горішній частині однієї із стін.

— Гадаєш, метеорит? — запитав він. Пауелл стенув плечима.

— Ану його к бісу. Це не має значення. Ходімо.

Виступ стрімкої базальтової стіни закривав сонячне проміння, і глибока тінь безповітряного простору оточила їх. Тінь обривалася, ніби відрізана ножем, а далі починався нестерпний блиск міріад кристалів, що встелили землю.

— Космос! — вигукнув Донован, зачарований незвичайним видовищем. — Наче тобі сніг!

I справді це було схоже на сніг. Пауелл окинув поглядом нерівну сяючу поверхню Меркурія, що сягала до обрію, і примружився від білизни, що аж різала очі.

— Це якась незвичайна місцевість, — сказав він. — Загальний коефіцієнт віддзеркалення від поверхні Меркурія досить низький, і майже вся планета вкрита сірою пемзою. Як на Місяці. Чудово, правда?

Його тішило, що оглядове скло скафандра мало світлофільтри. Гарно довкола чи ні, та якщо дивитися через просте скло, то за півхвилини можна й осліпнути.

Донован поглянув на термометр на зап’ястку скафандра.

— Ого! Вісімдесят градусів!

Пауелл глянув на свій термометр і сказав:

— Гм-м… забагато. Що ж, атмосфера, сам розумієш.

— На Меркурії? Ти що, з глузду з’їхав?

— Насправді він не зовсім безповітряний, і тут є якась атмосфера, — ніби між іншим пояснив Пауелл. Він пробував прикріпити бінокль до оглядового скла на шоломі, але незграбні пальці скафандра слухалися погано.

Над поверхнею стелиться туманець. Це випари летких елементів, а також сполук, що їх не може втримати гравітація Меркурія. Ти знаєш, що це селен, йод, ртуть, галій, калій, вісмут, леткі окисли. Випаровування потрапляють у тінь і конденсуються, виділяючи тепло. Щось на зразок гігантського перегінного куба. Якби ти вимкнув ліхтар, то, може б, побачив, що цей бік скелі вкритий сірчаним інеєм, або ж ртутною росою.

— То дрібниці. Якісь там вісімдесят градусів наші скафандри витримають.

Пауелл нарешті приладнав бінокль і став схожий на слимака з ріжками-очима. Донован напружено чекав.

— Бачиш що-небудь?

Пауелл відповів не зразу, а коли відповів, голос його був сповнений тривоги.

— На обрії темна пляма. Мабуть, селенове озеро. Воно й повинно там бути. Але Спіді я не бачу.

Пауелл заліз на плечі робота й обережно випростався, щоб краще бачити. Якусь хвилю він пильно вдивлявся вдалину.

— Здається… Здається… Так, це він! Сюди йде!

Донован вдивлявся туди, куди пальцем показував Пауелл. У нього не було бінокля, але й він помітив маленьку чорну цятку на тлі сліпучого сяяння кристалів.

— Я бачу його! — закричав він. — Поїхали!

Пауелл знову сів на плечі робота і ляснув рукою по здоровенних, як бочка, грудях свого Гаргантюа.

— Вперед!

— Давай, давай! — репетував Донован, вдаряючи робота п’ятками, ніби пришпорюючи коня.

Роботи рушили. У безповітряному просторі не чути було глухого гупання їхніх розмірених кроків, а через синтетичну тканину скафандрів звук теж не проникав. Відчувалося лише ритмічне погойдування.

— Швидше! — закричав Донован, але ритм не змінився.

— Даремно стараєшся, — відгукнувся Пауелл. — Цей металобрухт може рухатися з однією швидкістю.

Вони пробилися крізь тінь, і нараз сонце залило їх своїм біло-гарячим промінням. Донован мимохіть пригнувся.

— Ну й ну! Чи то мені здається, чи справді так пече?

— Ще більш пектиме, — почулася похмура відповідь. — Пильнуй Спіді!

Робот СПД-13 був уже досить близько, і його можна було роздивитися в усіх деталях. Граціозне, як вилите, тіло віддзеркалювало сліпучі “зайчики”, коли він легкою пружинною ходою крокував по нерівній поверхні. Його ім’я — Спіді[1] — походило від абревіатури СП, що означала його марку, але водночас підходило йому, оскільки роботи моделі СПД були найпрудкішими з усіх, що їх випускала фірма “Юнайтед Стейтс Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”.

— Гей, Спіді! — вигукнув Донован, несамовито розмахуючи руками.

— Спіді! — гукнув і Пауелл. — Іди сюди! Дистанція між людьми і роботом-блукальцем швидко зменшувалася, — більш завдяки зусиллям Спіді, ніж уповільненій ході застарілих за десять років “коней” Донована й Пауелла.

Вони були надто близько, щоб не помітити, що хода Спіді якась невпевнена — він похитувався з боку на бік. Пауелл замахав рукою і гранично збільшив звук свого компактного, вмонтованого в шолом радіопередавача, готуючись крикнути ще раз. Та Спіді вже їх помітив.

Нараз він зупинився і якийсь час стояв, ледь похитуючись, ніби від легкого вітру.

— Все гаразд! — гукав Пауелл. — Прямуй до нас, хлопче!

Уперше в навушниках Пауелла пролунав голос Спіді:

— Оце здорово! Давайте пограємось! Ви ловите мене, а я вас. Кохання не розлучить нас. Я — маленька квіточка, запашна… я маленька квіточка… Урра! — Повернувшись, він так швидко помчав назад, що з-під його п’ят полетіли грудки спеченої пилюки.

Останні слова, що він їх гукнув здалеку, були: “Росте маленька квіточка під столітнім дубом”. Відтак почулося дивне металеве клацання, яке, можливо, означало, що на робота напала гикавка.

Донован тихо сказав:

— Звідки він узяв вірші Гілберта і Селівана? Послухай, Грегу, він… він п’яний або щось таке.

— Якби ти мені не сказав, я б і не здогадався, — відповів Пауелл з гіркотою в голосі. -Вертаймось до скелі, в затінок, бо я вже підсмажуюсь.

Напружену тишу порушив Пауелл.

— По-перше, Спіді не п’яний — це ж же людина. Спіді — робот, а роботи не п’яніють. I все-таки з ним щось негаразд, а це те ж саме, що для людини сп’яніння.

— Як на мене, то він п’яний, — рішуче сказав Донован, — і наскільки мені відомо, він думає, що ми тут з ним граємося в піжмурки. А нам не до іграшок. Йдеться про життя або смерть, і смерть, правду кажучи, страшну.

— Гаразд, не гарячкуй. Робот є робот. Як тільки дізнаємося, що в ньому зламалося, ми зможемо його полагодити.

— Дізнаємось… — жовчно докинув Донован.

Пауелл пропустив іронію повз вуха.

— Спіді чудово пристосований до меркуріанського середовища. Але цей район, — він обвів кругом рукою, — незвичайний, з явною аномалією. От де заковика. Звідки, наприклад, взялися ці кристали? Вони могли утворитися з рідини, яка повільно застигла. Але де взятися такій гарячій рідині, щоб вона могла застигнути під сонцем Меркурія?

— Вулканічне явище, — висловив здогад Донован.

Пауелл напружився.

— Устами дитини… — почав він дивним, ніби чужим, голосом і замовк. Тоді озвався знову: — Послухай, Майку, що ти сказав Спіді, коли посилав його по селен?

Для Донована таке запитання було несподіваним.

— А дідько його знає. Не пам’ятаю. Я тільки сказав йому принести селен.

— Ну, це я знаю. Але як? Спробуй пригадати точно.

— Я сказав… Ага… Я сказав: “Спіді, нам треба трохи селену. Ти можеш дістати його там-то й там-то. Піди й принеси”. Оце й усе. А ти хотів, щоб я як сказав?

— Ти не сказав йому, що це невідкладна справа, ні?

— А для чого? I так ясно.

Пауелл зітхнув:

— Тут уже нічим не зарадиш — ми втрапили в халепу.

Він зліз зі свого робота і сів, притулившись спиною до скелі. Донован підсів до нього, і вони взялися за руки. А там, де кінчалася тінь, палюче сонце, здавалося, чатувало на них, як кіт на мишу. Поряд стояли невидимі в темряві два велетенські роботи й дивилися на них тьмяним червоним світлом своїх фотоелектричних очей — незворушні, спокійні, байдужі.

Байдужі! Такі, як і весь цей отруйний Меркурій — мала планета, що приносить велике нещастя.

У навушниках Донован почув напружений голос Пауелла:

— Тепер слухай. Давай почнемо з трьох законів робототехніки — законів, які міцно вкарбовано в позитронний мозок робота. — У темряві він почав загинати пальці. — Отже, по-перше, робот не може заподіяти шкоди людині або ж допустити, щоб людині було завдано шкоди.

— Правильно!

— По-друге, — вів далі Пауелл, — робот мусить підкорятися наказам людини, якщо ці накази не суперечать Першому закону.

— Правильно!

— По-третє, робот повинен дбати про свою безпеку, поки це не суперечить Першому і Другому законам.

— Правильно. I до чого ж ми дійшли?

— Саме цим все й пояснюється. Суперечності між усіма цими законами врівноважуються різницею позитронних потенціалів у мозку. Скажімо, робот наражається на небезпеку й усвідомлює це. Потенціал, що утворюється згідно з Третім законом, примушує його повернутися назад. Але уяви собі, що ти послав його туди, де на нього чигає небезпека. Тоді Другий закон утворює протилежний потенціал, вищий за попередній, і робот виконує наказ, ризикуючи власним існуванням.

— Гаразд, усе це мені відомо. I що з того?

— Давай візьмемо історію зі Спіді — одна з найостанніших моделей — спеціалізована й дорога, як лінкор. Його не так-то й легко знищити.

— Ну, а далі?

— А далі те, що Третій закон запрограмовано в моделях СПД особливо сильно — на цьому наголошують і інструкції. Робот цієї моделі прагне будь-що уникнути небезпеки. А ти, посилаючи Спіді по селен, дав команду неуважно, ніби між іншим, не наголосив на її важливості, а тому потенціал, пов’язаний з Другим законом, був надто слабкий. Ось тобі й пояснення.

— Гаразд, давай далі. Здається, я розумію.

— Отже, ти розумієш, про що йдеться? Там, біля селенового озера, якась небезпека. Вона зростає, як тільки робот наближається до озера, і на певній відстані від нього потенціал Третього закону, надзвичайно високий з самого початку, зрівнюється з потенціалом Другого закону, низьким із самого початку.

Донован схвильовано скочив на ноги.

— Ясно! Встановлюється рівновага: Третій закон жене його назад, а Другий — уперед…

— От він і кружляє довкола озера по лінії, де діє рівновага потенціалів. I якщо ми нічого не придумаємо, він і далі кружлятиме, як у старому доброму зачарованому колі…

По хвилинній мовчанці він провадив далі:

— I через те, між іншим, він робиться ніби п’яним. При рівновазі потенціалів діяльність половини позитронних з’єднань в мозку порушується. Я не фахівець з робототехніки, але це очевидно. Можливо, він утратив контроль над тими самими частинами свого вольового механізму, що її п’яна людина. Дуже мило!

— Але якби знати, від чого він бігає.

— Ти сам здогадався. Вулканічні явища. Десь там, біля селенового озера, з надр Меркурія просочуються гази. Сірчанокислий газ, вуглекислота й окис вуглецю. Це забагато, та ще й при такій температурі.

Донован проковтнув слину.

— Окис вуглецю плюс залізо дає леткий залізний карбоніл.

— А робот, — сказав Пауелл, — це переважно залізо. — I похмуро додав: — Ми впали в роздуми, що самі по собі нічого не дають. Ми з’ясували все, крім одного: що треба робити? Самі ми не можемо дістати селену — він надто далеко. Не можемо ми й послати цих “коней”, бо без нас вони туди не підуть. А відвезти нас туди й назад так швидко, щоб ми не встигли підсмажитися, вони не зможуть. I зловити Спіді ми не можемо, бо цей телепень думає, що ми з ним граємося, й до того ж може бігти шістдесят миль на годину проти наших чотирьох.

— Але якщо один з нас піде, — кинув пробний камінець Донован, — і підсмажиться, то залишиться другий…

— Так, — почулася саркастична відповідь, — це буде дуже зворушлива жертва. Тільки той перший, поки дістанеться до озера, навряд чи зуміє віддати наказ. А я не певен, що роботи самі без наказу повернуться до скелі. Уяви: ми в двох-трьох милях від озера, ну вважай — у двох. Робот долає чотири милі за годину. Ми в своїх скафандрах можемо протриматися двадцять хвилин. Але тут слід брати до уваги не лише спеку. Сонячна радіація в ультрафіолеті і нижче — це теж загибель.

— Гм-м, — кахикнув Донован, — бракує десяти хвилин.

— Для нас це все одно, що вічність. I ще одне: щоб потенціал Третього закону зупинив Спіді на такій відстані, там повинно бути багато окису вуглецю і парів металу й неодмінно ознаки корозії. Він там уже кілька годин, і де знаття, що от-от не вийде з ладу, скажімо, колінний суглоб і він не перекинеться? Ми мусимо не просто думати, а думати швидко!

Запала глибока, похмура, гнітюча мовчанка.

Першим порушив її Донован. Він намагався побороти хвилювання, але голос його тремтів.

— Ну гаразд, — сказав він, — оскільки ми не можемо збільшити потенціал Другого закону додатковими наказами, то чи не варто було б зайти з іншого боку? Якщо посилити небезпеку, то, відповідно, збільшиться й потенціал Третього закону, і так ми повернемо його назад.

Пауелл повернувся до нього в німому запитанні.

— Послухай, — обережно вів далі Донован, — щоб вибити його із “зачарованого кола”, треба збільшити концентрацію окису вуглецю там, де він ходить. Треба повернутися на станцію — там у нас ціла аналітична лабораторія!

— Атож, — погодився Пауелл, — це ж станція-рудник.

— Чудово! Там має бути багато щавлевої кислоти, яка осаджує кальцій.

— Присягаюсь космосом, Майку, ти — геній!

— Може, й так, — скромно погодився Донован. — Я лише пригадав, що щавлева кислота при нагріванні розпадається на вуглекислий газ, воду і старий, добрий окис вуглецю. Курс хімії ще з коледжу, як ти пам’ятаєш.

Пауелл скочив на ноги і ляснув робота-монстра по механічній нозі.

— Гей! — крикнув він. — Ти вмієш кидати?

— Що, хазяїне?

— Будь-що. — Пауелл подумки вилаяв робота-тугодумам схопив скелястий уламок завбільшки з цеглину. — Влуч ось цим у те гроно голубуватих кристалів за кривою тріщиною. Бачиш?

Донован торкнувся його плеча:

— Надто далеко, Грегу. Майже півмилі.

— Стривай, — відповів Пауелл. — Тут весь секрет у меркуріанській гравітації і силі його сталевої руки. Дивись.

Очі робота зміряли відстань із стереоскопічною точністю машини. Він прикинув вагу каменя і відвів руку назад. У темряві його рухи було погано видно, але коли він тупцював, чути було глухі звуки. I раптом камінь чорною цяткою вилетів з тіні на сонячне світло. Його лету не спиняв ні опір повітря, ні вітер, — і коли він упав, прямо з центру “голубого грона” полетіли друзки.

Пауелл радісно закричав:

— Мерщій по щавлеву кислоту, Майку! Уже в напівзруйнованій підстанції по дорозі до тунелю Донован похмуро озвався:

— Спіді вештається на нашому боці озера, відколи ми погналися за ним. Ти помітив?

— Аякже.

— Мабуть, хоче погратися з нами. Ось ми йому пограємось!

За кілька годин вони повернулися з трилітровими слоїками білого хімікату і похмурими обличчями. Батареї фотоелементів виходили з ладу ще швидше, ніж вони сподівалися.

На своїх керованих роботах вони виїхали на сонце й зосереджено попрямували до Спіді.

Спіді неквапом пострибав їм назустріч.

— Ось і знову ми. Урра! Хто з’їсть сім мішків гречаної вовни, той буде повний!

— Зараз ми тебе нагодуємо, — буркнув Донован. — Він уже млявий, Грегу!

— Я помітив, — стурбовано відповів Пауелл. — Якщо зволікати довше, цей окис доконає його.

Вони наближалися обережно, майже крадькома, щоб не сполохати недоумкуватого робота. Пауелл, хоч і був іще надто далеко від нього, ладен був присягнутися, що Спіді вже готовий стрімголов дременути від них.

— Давай! — видихнув він. — Лічу до трьох! Раз… два…

Дві сталеві руки одночасно викинулися вперед, і два скляні слоїки полетіли паралельними дугами, висвічуючись, як діаманти, в промінні пекучого сонця. Вони розбилися на скалки, але звуку не було чути: лише позаду Спіді заклубочилася хмарка щавлевої кислоти. Пауелл знав, що на гарячому меркуріанському сонці вона шипітиме, як содова вода.

Спіді на мить уп’явся очима в ту хмарку, відтак повільно обернувся й так само повільно почав набирати швидкість. Через п’ятнадцять секунд він легким чвалом мчав до людей. Пауелл не міг розібрати, що говорив Спіді, коли біг, але йому вчулося щось ніби “мине любов, зів’януть квіти…”

Пауелл повернувся до Донована.

— Назад, до скелі, Майку! Він уже вибився із своєї колії, тепер сприйматиме накази. Мені вже стає гаряче.

Вони задріботіли в затінок на своїх тихохідних роботах. Коли увійшли в тінь і відчули приємну прохолоду, Донован оглянувся.

— Грегу!!!

Пауелл озирнувся і ледь не закричав: Спіді повільно, дуже повільно, віддалявся. Він знову входив у свою колію, у своє “зачароване коло”, поступово набираючи швидкість. Через бінокль він, здавалося, був зовсім близько. Насправді ж він був недосяжний.

— За ним! — вигукнув Донован і пустив свого робота вперед, однак Пауелл зупинив його:

— Марна спроба, Майку, ти його не зловиш. — Він стис кулаки, відчуваючи себе зовсім безпорадним на плечах у робота.

— Як же це я не помітив на кілька секунд раніше, хай йому грець? Майку, ми згаяли час.

— Треба ще кислоти, — наполягав Майкл.

— Концентрація була недостатня.

— Тут і семи тонн не вистачить. А хоч би її і було вдосталь, все одно привезти не встигли б. Окис з’їсть його, невже ти не збагнув, Майку?

— Ні, — признався Донован.

— Ми лише встановили нову рівновагу. Коли ми додаємо окису вуглецю і відповідно посилюємо потенціал Третього закону, він відступає назад, поки знову не настає рівновага. А коли окис вуглецю випаровується, він знову просувається вперед.

— Та це те ж саме зачароване коло, — в голосі Пауелла вчувався відчай. — Ми можемо відштовхнути Другий закон і витягувати Третій, однак нічого не доб’ємося — ми можемо лише змінити рівень рівноваги. Ми повинні вийти за межі обох цих законів.

Він підігнав свого робота ближче до Донованового, і тепер вони сиділи на плечах металевих гігантів один проти одного, обличчя в обличчя — невиразні тіні в темряві.

— Майку! — прошепотів Донован. — Це кінець? Гадаю, що слід повернутися на станцію, зачекати, поки остаточно не вийдуть фотоелементи, потиснути один одному руки, прийняти ціаністий калій і померти, як личить джентльменам.

Він коротко посміхнувся.

— Майку, — серйозно повторив Пауелл, — ми повинні повернути Спіді.

— Я знаю.

— Майку, — знову сказав Пауелл і, трохи повагавшись, вів далі: — Є ще і Перший закон, я думав про нього й раніше, але це вже коли ми попадемо в безвихідь.

Донован подивився на нього, й голос його пожвавішав:

— Ми зараз саме в безвихідному становищі.

— Гаразд. Згідно з Першим законом, робот не може допустити, щоб через його бездіяльність людині було заподіяно шкоду. Другий і Третій закони не можуть протистояти цьому. Не можуть, Майку.

— Навіть коли робот наполовину звихнувся? Він же п’яний, хіба ж ти не бачиш?

— Ризиковано, звичайно.

— Гаразд, що ти збираєшся робити?

— Я зараз вийду на сонце і подивлюся, як діятиме Перший закон. Якщо це не порушить рівноваги, то… Дідько з ним, хіба не однаково, зараз чи через кілька днів.

— Стривай, Грегу. Є ще закони людської поведінки. Ти не повинен виходити так, як оце вирішив. Давай розіграємо, ти повинен дати й мені можливість.

— Гаразд. Давай, хто перший зведе в куб число чотирнадцять.

I майже негайно відповів:

— 2744.

Донован відчув, як робот Пауелла рушив, зачепивши його робота. За хвилю Пауелл був на сонячному світлі. Донован вже хотів був крикнути, але вчасно стримався. Звичайно, цей шибайголова заздалегідь підрахував, скільки буде чотирнадцять у кубі. На нього це схоже.

Сонце пекло немилосердно, і Пауелл відчув, що в нього страшенно засвербів поперек. Очевидно, навіювання. А може, сильне випромінювання почало проникати навіть крізь скафандр.

Спіді спостерігав за ним мовчки, без отих віршованих нісенітниць, які звик вигукувати замість привітання. Що ж, і на тім спасибі! Але підійти ближче він не наважується.

До Спіді було вже метрів триста, коли він почав обережно відступати — і Пауелл зупинився. Він зіскочив з свого робота на ґрунт, укритий кристалами. Вусебіч полетіли друзки.

Він ішов уперед. Ґрунт був піщаний, ноги ковзали на кристалах, при низькій силі гравітації йти було важко. Припікало в підошви. Він оглянувся через плече на чорну тінь від скелі й зрозумів, що зайшов надто далеко й уже не зможе повернутися ні сам, ні з допомогою свого старомодного робота. Тож або Спіді, або ніхто. Йому стиснуло в грудях.

— Досить! — Пауелл зупинився.

— Спіді! — покликав він. — Спіді! Лискучий сучасний робот попереду завагався і зупинився, а тоді позадкував знову.

Пауелл намагався вкласти в голос якомога більше благання і зрозумів, що багато зусиль для цього не треба.

— Спіді, я повинен вернутися в тінь, інакше сонце спалить мене. Або життя, або смерть. Спіді, не кидай мене!

Спіді зробив крок уперед і зупинився. Він заговорив, але Пауелл аж застогнав, почувши його слова: “Ти лежи і хворій, про одужання не мрій…”

— Сило небесна, — прошепотів Пауелл, коли голос стих.

Спека була нестерпна! Краєм ока він нараз уловив якийсь рух і різко обернувся. Те, що він побачив, вразило його: гігантський робот, на якому він раніше їхав, йшов до нього.

— Пробачте, хазяїне, — заговорив робот. — Я не повинен рухатися без хазяїна, але вам загрожує небезпека.

Звичайно, потенціал Першого закону — понад усе. Але йому не потрібна ця стара шкапа, йому потрібен Спіді. Він одійшов убік і несамовито закричав:

— Не підходь до мене! Наказую тобі зупинитися!

Але подолати потенціал Першого закону було неможливо.

— Вам загрожує небезпека, хазяїне, — тупо повторив робот.

Пауелл у розпачі озирнувся. Він уже погано бачив, у мозку крутився розпечений вихор, власне дихання обпалювало його, і все довкола було ніби в тумані.

Він ще раз закричав у відчаї:

— Спіді! Я помираю, дідько тебе бери! Де ти? Спіді! Ти мені потрібен!

Він точився назад у сліпому прагненні відійти від гігантського робота, коли відчув сталеві пальці на своїй руці і в його вухах пролунав стурбований і винуватий голос металевого тембру:

— Шефе, що ви тут робите? I що я роблю… Я просто розгубився…

— Нічого, нічого, — кволо прошепотів Пауелл. — Неси мене у тінь, до скелі — і то швидко!

Він ще почув, як його підняло в повітря і швидко понесло, востаннє відчув гарячий подих спеки і знепритомнів.

Коли він прийшов до тями, над ним схилився Донован, стурбовано усміхаючись.

— Ну, як тобі, Грегу!

— Чудово! — відповів він. — А де Спіді?

— Тут він. Я посилав його до іншого селенового озера — наказав будьмо принести селен. Він повернувся через сорок дві хвилини й три секунди, я засікав. Він ще не закінчив вибачатися за оте своє ходіння по зачарованому колу. Він не насмілюється близько до тебе підходити, боїться, що ти його сваритимеш.

— Тягни його сюди, — звелів Пауелл. — То не його вина. — Він простягнув руку й міцно Потис металеву руку Спіді.

— Все гаразд, Спіді. А знаєш, Майку, про що я оце подумав?

— Знаю!

— Гаразд, — він потер обличчя: повітря було чарівно прохолодне. — Знаєш, коли ми тут усе залагодимо і Спіді пройде польові випробування, нас пошлють на космічну станцію…

— Не може бути!

— Може! Принаймні так мені сказала стара леді Келвін перед тим, як ми мали летіти сюди. Але я нічого не сказав, бо збирався опротестувати такий задум.

— Опротестувати! — вигукнув Донован. — Але ж…

— Знаю. Тепер усе гаразд. Двісті сімдесят три градуси нижче нуля! Що може бути приємніше!

— Космічна станція, — сказав Донован. — Ну що ж, я готовий.