Науково-фантастичні оповідання

Для середнього та старшого шкільного віку

Переклад з англійської Дмитра Грицюка

Малюнки Радни Сахалтуєва

Передмова Олексія Кутинського

Перекладено за виданням:

Isaac Asimov. I, robot. Fawcett Crest,

New York, 1977.

Сборник научно-фантастических рассказов прогрессивного американского писателя, в которых пропагандируются идеи мира и прогресса, дружбы и сотрудничества между людьми.

ЛОГІКА

Через півроку хлопці змінили свою думку. Полум’я велетенського сонця змінилося м’якою пітьмою космічного простору, але переміна зовнішнього середовища мало що означає, коли маєш справу з експериментальними роботами. Яке б не було тло, постійно доводиться бути віч-на-віч із таємничим, загадковим позитронним мозком, який, за словами отих геніїв з логарифмічними лінійками, повинен працювати так і не інакше.

Проте не минуло й двох тижнів їхнього перебування на станції, як Донован і Пауелл переконалися, що позитронний мозок може працювати й інакше і годі сподіватися на те, що він працюватиме так, як задумали конструктори.

Грегорі Пауелл чітко й виразно сказав:

— Тиждень тому ми з Донованом змонтували тебе. — Він насупив брови й смикнув себе за кінчик рудого вуса.

У кают-компанії Сонячної станції № 5 було тихо, лише десь унизу м’яко дзижчав потужний випромінювач.

Робот КТІ сидів нерухомо. Полірований метал його тіла виблискував у світлі яскравих ламп, а червоні вогники фотоелементів очей пильно дивилися на землянина, що сидів по той бік столу.

Пауелл поборов у собі раптовий напад роздратування. У цих роботів якесь специфічне мислення. Ага-а, три закони робототехніки діють. Повинні діяти. На фірмі “Ю. С. Роботс” усі, від самого Робертсона до прибиральниці, можуть підтвердити це. Отже, КТІ — робот надійний! I все ж… Модель КТ репрезентувала нове покоління роботів, а цей — перший, дослідний екземпляр. А математичні закарлючки на папері не завжди найкраще заспокоєння перед фактами.

Врешті-решт робот заговорив. У його голосі відчувався холодний тембр — нерозлучний супутник металевої мембрани.

— Ви усвідомлюєте всю серйозність такої заяви, Пауелле?

— Але хтось же повинен був тебе зробити, К’юті, — розвів руками Пауелл. — Ти сам припускаєш, що твоя пам’ять тиждень тому виникла з абсолютної порожнечі. От я тобі й пояснюю. Донован і я зібрали тебе з присланих нам деталей.

К’юті з таємничим виглядом пильно розглядав свої довгі гнучкі пальці. У цю мить він якось дивно був схожий на людину.

— Я гадаю, що має бути правдоподібніше пояснення, ніж це. Мені здається неймовірним, що ви мене зробили.

Землянин несподівано засміявся:

— Чому?

— Можете назвати це інтуїцією. Поки що це лише інтуїція. Однак я хочу встановити правду. Низка логічних суджень неодмінно приведе до істини. Я дійду до неї.

Пауелл встав і пересів на край столу, ближче до робота. Він несподівано відчув симпатію до цієї дивакуватої машини, несхожої на звичайних роботів, які старанно виконували спеціальні завдання відповідно до запрограмованих позитронних зв’язків.

Він поклав руку на сталеве плече К’юті: метал був холодний і твердий.

— К’юті, — сказав він, — я спробую тобі дещо пояснити. Ти — перший робот, який замислився над своїм власним існуванням і, як на мене, перший робот настільки розумний, що може збагнути навколишній світ. Ходімо зі мною.

Робот нечутно підвівся і рушив за Пауеллом. У взутті з грубої губчастої гуми він ступав безшумно. Землянин натис кнопку, й частина стіни посунулася вбік. Крізь товсте прозоре скло стало видно космічний простір, усіяний зірками.

— Я це бачив через ілюмінатори в машинному відділенні, — сказав К’юті.

— Знаю, — сказав Пауелл. — Як ти гадаєш, що це таке?

— Саме те, чим воно здається. Зараз за цим склом — чорна плямиста речовина з маленькими яскравими цятками. Я знаю, що наш випромінювач посилає промені до деяких з цих цяток, завжди до одних і тих самих, і знаю також, що ці цятки переміщуються і разом з ними переміщуються й промені. От і все.

— Гаразд. А тепер уважно вислухай мене. Чорна речовина — це порожнеча. Порожнеча, що простяглася у безмежність. Маленькі яскраві цятки — то величезні маси наповненої енергією матерії. Вони круглі. Деякі з них мають мільйони миль в діаметрі. Для порівняння скажу, що станція має в діаметрі всього одну милю. Вони здаються такими маленькими через те, що перебувають надзвичайно далеко. Цятки, на які спрямована енергія нашого проміння, набагато менші і містяться від нас набагато ближче. Вони тверді й холодні, на них живуть люди, як ось я, — мільярди людей. З одного такого світу прилетіли й ми з Донованом. Наші промені живлять ці світи енергією, яку ми беремо з однієї з цих розжарених куль, що міститься порівняно близько від нас. Ми називаємо цю кулю Сонцем. Зараз її не видно — вона по той бік нашої станції.

К’юті застиг біля ілюмінатора, мов сталева статуя. Він навіть не повернув голови, коли спитав:

— З якої саме точки ви прибули? Пауелл оглянув простір.

— Он вона! Яскрава така, отам у кутку. Ми називаємо її Землею. — Він усміхнувся. — Старенька добра Земля. Нас там три мільярди, К’юті, а тижнів через два і я повернуся до них.

Несподівано для Пауелла К’юті замугикав щось незрозуміле: ніякої мелодії в тих звуках не чулося, хоч нагадували вони тихий перебір струн. Вони припинилися так само несподівано, як і почалися.

— Ну, а куди я подінуся? Ви не пояснили мого існування Пауелле.

— Все душе просто. Спершу станції для передавання сонячної енергії на інші планети обслуговували люди. Але через спеку, інтенсивну сонячну радіацію й електронні бурі працювати їм було вкрай важко. Тому з часом людей замінили роботи. Тепер для обслуговування кожної такої станції потрібно лише двоє роботів. Ми хочемо змінити і їх, і саме для цього ти знадобився. Ти — представник найновішого покоління роботів, найдосконаліший з-поміж усіх тих, які існували досі. I якщо ти покажеш свої можливості й доведеш, що сам даси лад станції, люди більше не з’являться тут. Хіба що доставлятимуть запасні частини.

Він знову натис кнопку, й металічна ширма ковзнула на своє місце. Пауелл повернувся до столу, взяв яблуко, потер об рукав і надкусив. Очі робота червоним світлом дивилися на нього.

— I ви сподіваєтеся, що я повірю в цю неймовірну вигадку? За кого ви мене маєте?

Пауелл від несподіванки виплюнув шматочок яблука й обернувся весь червоний.

— Яка в дідька вигадка! Це правда!

К’юті похмуро відповів:

— Кулі енергії діаметром в мільйони миль! Світ з трьома мільярдами людей на ньому! Безмежна порожнеча! Вибачте, Пауелле, але я не вірю. Я дійду до всього сам. До побачення!

Він повернувся і з почуттям власної гідності закрокував до виходу. У дверях К’юті пройшов повз Майкла Донована, згорда кивнув йому й попрямував коридором, не звертаючи жодної уваги на здивовані погляди, що його проводжали.

Майкл Донован скуйовдив рудого чуба й сердито глянув на Пауелла:

— Про що говорив цей ходячий металобрухт? У що він не вірить?

Пауелл з досадою смикнув себе за вуса і в’їдливо сказав:

— Наш робот — скептик. Він не вірить, що ми створили його, що існує Земля, космос, зірки.

— Спопели його Сатурн! Нам бракувало тільки божевільного робота!

— Він каже, що збирається до всього дійти сам.

— Дуже приємно, — глузливо мовив Донован. — Сподіваюсь, він зласкавиться і пояснить усе те мені, коли розбереться. Так от! — раптом спаленів він. — Коли оця купа заліза почне й зі мною так патякати, я поламаю йому хромований хребет.

Він різко сів, витяг із внутрішньої кишені піджака пригодницький роман у м’якій дешевій оправі.

— Цей робот з мене всі нерви висотає. Надто він допитливий!

Майкл Донован невдоволено бурчав, уминаючи здоровенний сандвіч із салатом, коли, після тихого стуку в двері, до кімнати зайшов К’юті.

— Пауелл тут?

— Він збирає дані про функції електронних

потоків. Здається, насувається буря, — відповів Донован, не перестаючи жувати.

Увійшов Грегорі Пауелл і, не відриваючи очей від графіків, що він їх тримав у руках, всівся в крісло. Він розклав аркуші з графіками біля себе й заходився щось підраховувати. Донован дивився через його плече, хрумкотів салатом, розсипаючи крихти. К’юті мовчки очікував.

Нарешті Пауелл підвів голову.

— Потенціал зета зростає, але повільно. В усякому разі функції потоків нестійкі, і я сам не знаю, чого чекати. О, К’юті, привіт! А я думав, ти пильнуєш за монтажем нової силової шини.

— Уже все зроблено, — сказав тихо робот. — I я прийшов поговорити з вами обома.

— О-о! — Пауеллові стало незатишно. — То сідай. Ні, ні, не на цей стілець. Тут поламана ніжка, а ти не з легких.

Робот усівся й безтурботно сказав:

— Я прийняв рішення.

Донован окинув його сердитим поглядом і відклав недоїдений сандвіч.

— Коли це ти про свої безглузді…

Пауелл урвав його нетерплячим рухом.

— Кажи, К’юті, ми слухаємо.

— Останні два дні я зосередився на самоаналізі, — мовив К’юті, — і дійшов напрочуд цікавого висновку. А почав з єдиного правильного припущення, яке міг зробити. Я існую, бо мислю…

— О, Юпітер! — простогнав Пауелл. — Робот-Декарт!

— Хто Декарт? — втрутився Донован. — Послухай, невже ми повинні сидіти тут і слухати цього металевого маніяка…

— Помовч, Майку!

К’юті незворушно правив своєї:

— Й одразу ж постало питання: у чому причина мого буття?

У Пауелла на вилицях заходили жовна.

— Ти мелеш дурниці. Я вже казав, що тебе побудували ми.

— А не віриш, — додав Донован, — то ми залюбки розберемо тебе.

Робот благально простяг свої дужі руки:

— Я нічого не беру на віру. Будь-яка гіпотеза мусить підкріплюватись логікою, інакше вона нічого не варта. А ваше твердження, буцімто ви мене створили, суперечить усім законам логіки.

Пауелл поклав руку на стиснутий кулак Донована, стримуючи його.

— А чого ти так кажеш?

К’юті засміявся. Це був не людський сміх, а радше машинний скрегіт, різкий, уривчастий, як стукіт метронома, і так само однотонний.

— Погляньте на себе, — сказав він нарешті. — Я не хочу образити вас, але погляньте на себе! Матеріал, з якого ви зроблені, м’який і в’ялий, він неміцний і позбавлений сили. Енергію він черпає для себе з малопродуктивного окислення органічної речовини, на зразок оцієї. — Робот зневажливо тицьнув пальцем у рештки Донованого сандвіча. — Періодично ви поринаєте в сон, і найменші коливання температури, атмосферного тиску, вологості, інтенсивності випромінювання можуть зашкодити вашій працездатності. Ви — сурогат! А з іншого боку, я — досконалий, довершений витвір. Я прямо поглинаю електричну енергію і використовую її майже на сто процентів. Я виготовлений з міцного металу, перебуваю постійно в свідомості, легко переношу зміну в навколишньому середовищі. Це факт. I коли до нього долучити цілком очевидне припущення, що жодна істота не може створити досконалішу за себе істоту, — ваша безглузда вигадка розвалюється.

Донован зірвався з місця, насупивши руді брови. Прокльони, які він досі бубонів собі під ніс, зазвучали чітко і ясно.

— Ах ти ж, металевий вилупку! Ну, гаразд, якщо не ми тебе створили, то хто ж?

К’юті поважно кивнув головою:

— Слушно, Доноване. Я думав над цим. Очевидно, мій творець мав бути куди могутнішим за мене, а тому залишається одне…

Земляни спантеличено дивилися на К’юті, а той правив своєї:

— Що є основою діяльності тут, на станції? Кому ми всі тут служимо? Що поглинає всю нашу увагу?

Він помовчав, чекаючи на відповідь. Донован здивовано глянув на Пауелла:

— Б’юсь об заклад, що цей ідіот в костюмі з білої бляхи торочить про перетворювач енергії.

— Це правда, К’юті? — насмішкувато запитав Пауелл.

— Я говорю про Творця, — почулася холодна й різка відповідь.

Це була остання крапля, і Донован вибухнув реготом. Навіть Пауелл стримано захихотів.

К’юті підвівся з місця. Його сяючі очі перебігали то на того, то на того.

— I все ж, так воно і є. Мене не дивує, що ви відмовляєтеся повірити в це. Я певен, що ви обидва довго тут не затримаєтеся. Пауелл сам казав, що спочатку служили тільки люди, потім чорнову роботу стали виконувати роботи, і нарешті з’явився я, щоб керувати роботами. Це — незаперечні факти, але ви пояснюєте їх нелогічно. Хочете знати істину, що стоїть за всім цим?

— Давай, К’юті. З тобою не засумуєш.

— Творець спочатку створив людей — найнижчий і порівняно простий тип, який найлегше виготовляти. Поступово він замінив їх роботами. Це вже була вища ступінь. I нарешті створив мене, щоб я міг замінити людей, які ще лишилися. Віднині я служу господареві! Творцю!

— Дурниці! — вигукнув Пауелл. — Тобі доведеться виконувати наші накази й тримати язик за зубами, поки ми не переконаємося, що ти можеш обслуговувати конвертер. Зрозумів? Конвертер, а не Творця. Якщо ж не справишся, ми тебе демонтуємо. А тепер можеш іти, якщо твоя ласка. I візьми оці дані й підший їх як слід.

К’юті взяв графіки з рук Пауелла і вийшов, не промовивши й слова. Донован важко відкинувся на спинку фотеля й схопився за голову.

— Ми ще матимемо клопоту з цим роботом. Він зовсім з глузду з’їхав!

Монотонне гудіння конвертера в кімнаті контролю посилилося, змішуючись із потріскуванням лічильника Гейгера й керівним дзижчанням півдесятка сигнальних лампочок.

Донован відірвався від телескопа й увімкнув світло.

— Промінь зі станції № 4 досяг Марса точно за розкладом. Тепер наш можна вимкнути.

Пауелл неуважно кивнув.

— К’юті внизу, в машинному відділенні. Я подам сигнал, і він потурбується про це. Глянь-но сюди, Майку, що ти думаєш про ці цифри?

Майк окинув їх поглядом і присвиснув:

— Ого! Це те, що я називаю інтенсивним випромінюванням. Наше сонечко розважається!

— Отож, — кисло відповів Пауелл, — насувається електронна буря, і через неї ми опинилися в кепському становищі. Наш промінь, скерований на Землю, — акурат на її шляху.

Він роздратовано відсунув свій стілець від столу.

— Нехай їй грець! Тільки б не почалося до зміни. Ще є десять днів… Послухай, Майку, спустись-но вниз і постеж за К’юті, гаразд?

— Добре. Кинь мені мигдалю.

Він зловив кинутий йому пакет і попрямував до ліфта.

Ліфт м’яко ковзнув униз і зупинився біля вузького трапа, що вів до просторого машинного відділення. Донован сперся на поруччя й глянув униз. Величезні генератори працювали, а вакуумні трубки дециметрового передавача наповнювали станцію низьким гудінням.

Біля передавача він побачив масивну й блискучу постать К’юті, який уважно стежив за дружною роботою групи роботів.

I раптом Донован напружився. Роботи, що здавалися карликами поряд з масивним передавачем, вишикувалися перед ним в одну лінію, схиливши голови, а К’юті повільно походжав вздовж шеренги. Минуло п’ятнадцять секунд, і роботи з брязкотом, що перекривав навколишній шум, попадали на коліна.

Донован закричав і вузькими сходами кинувся вниз. Несамовито розмахуючи стиснутими кулаками, він підбіг до роботів. Його обличчя стало такого самого кольору, як і вогненно-руде волосся.

— Що ви тут затіяли, телепні? Розводьтесь і беріться до роботи! Якщо не встигнете до кінця дня все розібрати, перечистити й знову зібрати, я випечу ваш мозок електричним струмом!

Жоден з роботів не поворухнувся.

Навіть К’юті — єдиний, хто не став на коліна — був незворушний; він уп’явся поглядом у похмурі ніші велетенської машини.

Донован добряче штовхнув найближчого робота.

— Встати! — гримнув він.

Робот повільно підвівся. Його фотоелектричні очі докірливо глянули на землянина.

— Немає іншого Творця, крім Творця, — сказав робот, — і КТІ — його пророк!

— Що-о?

Донован відчув, як у нього вп’ялися двадцять пар механічних очей і двадцять металевих голосів продекламували:

— Немає іншого Творця, крім Творця, і КТІ — його пророк!

— Боюсь, — втрутився К’юті, — що мої друзі тепер слухатимуться іншого, вищого за тебе.

— Адзуськи! Забирайся геть звідси! З тобою я потім побалакаю, а з цими живими ляльками — зараз.

К’юті повільно захитав своєю важкою головою:

— Перепрошую, але ти не розумієш мене. Вони ж роботи, а це означає, що вони — істоти розумні. Після того як я прорік їм істину, вони визнають тільки Творця. Усі до одного. Вони називають мене пророком. — Він схилив голову. — Я не вартий того, але, можливо… Донован перевів дух і пустив шпильку:

— Невже? Та хіба це погано? Це ж просто чудово! А тепер послухай, що я тобі скажу, ти, мідна мавпо! Немає ніякого Творця, немає ніякого пророка, і немає сумніву — хто повинен віддавати накази. Ясно? А тепер геть звідси! — заревів він.

— Я підкоряюсь лише Творцю.

— До дідька твого Творця! — Донован плюнув на передавача. — Ось твоєму Творцю. I роби, що я кажу!

К’юті не озивався. Мовчали й інші роботи, але Донован збагнув, що становище умить загострилося. Холодне малинове світло в очах роботів потемнішало, а К’юті мов скам’янів.

— Блюзнірство, — прошепотів він, і в його металевому голосі відчувалося хвилювання.

К’юті підступив ближче. Донован відчув, як на нього вперше накотилася хвиля страху. Робот не міг мати почуття гніву — хоч в очах К’юті важко було щось угадати.

— Вибач мені, Доноване, — сказав робот, — але після всього, що сталося, тобі не можна тут більше залишатися. Віднині тобі й Пауеллу забороняється бувати у приміщенні пульта управління і в машинному відділенні.

Він зробив знак рукою, і вмить два роботи вхопили Донована за руки й притисли їх до боків. Донован не встиг і оком змигнути, як відчув, що його відірвали від підлоги й учвал понесли сходами нагору.

Грегорі Пауелл місця собі не знаходив у кают-компанії: він ходив туди-сюди, стиснувши кулаки. Поглядом, сповненим безсилої люті, він окинув замкнені двері й сердито звернувся до Донована:

— Який тебе дідько штрикнув плювати на передавача?

Майкл Донован глибше вмостився в кріслі й спересердя стукнув кулаками об поруччя.

— А що я мав робити з отим електрифікованим опудалом? Я не збираюся потурати механізмові, якого сам змонтував.

— Не збираєшся? — кисло сказав Пауелл. — Але ж ти сидиш зачинений у кают-компанії під охороною двох роботів. Це означає — не потурати?

— Зачекай, дай тільки дістатися до бази, — огризнувся Донован, — вони за це поплатяться. Роботи повинні коритися нам. Це ж Другий закон.

— Навіщо даремно балакати? Вони нас не слухають. I, можливо, на це є причина, яку ми виявимо надто пізно. До речі, чи знаєш ти, що станеться з нами, коли ми прибудемо на базу?

Він зупинився перед кріслом, у якому сидів Донован, і сердито уп’явся в нього очима:

— Що?

— Та так, нічого особливого! Хіба що доведеться попрацювати на копальнях Меркурія років з двадцять, а може, й посидіти у в’язниці на Цері!

— Про що ти кажеш?

— Про електронну бурю, яка насувається. Ти знаєш, що її центр перетинатиме наш земний промінь? Я встиг вирахувати це, перш ніж робот витягнув мене з крісла.

Донован зблід.

— Покарай мене Сатурн!

— А знаєш, що станеться з променем? Адже очікується буря ураганної сили! Він стрибатиме, як блоха. I коли в цей час біля контрольних приладів буде лише К’юті, промінь неодмінно розфокусується. А тоді вже ніхто не допоможе ні Землі, ні нам!

Не дочекавшись, поки Пауелл висловить свою думку до кінця, Донован люто навалився на двері. Двері відчинилися, і він стрімголов вилетів у коридор, але там йому перепинила шлях сталева рука. Робот незворушно дивився на задиханого, агресивного землянина.

— Пророк наказав вам нікуди не виходити. Прошу!

Він повів рукою, і Донован відступив. У кінці коридора з-за рогу з’явився К’юті. Він дав знак роботам-охоронцям зникнути, а сам зайшов до командирської кімнати, тихо причинивши двері.

Задихаючись від обурення, Донован накинувся на К’юті:

— Це переходить усякі межі! Ти поплатишся за цю комедію.

— Будь ласка, не сердься, — лагідно озвався робот. — У будь-кому разі це повинно було статися. Ти ж сам бачиш, що ваші функції вичерпали себе.

— Перепрошую, — Пауелл ураз випрямився, — що ви маєте на увазі, коли стверджуєте, що наші функції вичерпали себе?

— Поки мене не створили, — відповів К’юті, — ви доглядали за Творцем. Тепер це мій привілей, і єдиний сенс вашого існування зник. Невже це не ясно?

— Не зовсім, — з гіркотою сказав Пауелл. — Що ж, по-твоєму, ми повинні робити?

К’юті відповів не зразу. Він сидів тихо, ніби про щось думав. Потім одна рука його простяглася і обняла Пауелла за плече. Друга схопила Донована за руку й притягла його ближче до себе.

— Ви обидва мені подобаєтеся. Хоч, звичайно, і нижчі істоти, з обмеженими здібностями, але я й справді відчуваю до вас прихильність. Ви добре послужили Творцеві, і він буде вам вдячний за це. Тепер ваша місія скінчилася, і ви, очевидно, довго не існуватимете. Але поки ви ще існуватимете, вас будуть забезпечувати їжею, одягом, дадуть прихисток. Звичайно, за умови, що ви триматиметесь подалі від пульта управління й машинного відділення.

— Він нас випихає на пенсію, Грегу! — зарепетував Донован. — Роби що-небудь! Це ж ганьба!

— Послухай, К’юті, ми не можемо пристати на це. Господарі тут — ми! Ця станція створена такими самими людьми, як і я — людьми, що живуть на Землі і на інших планетах. Це всього-на-всього станція для передачі енергії, а ти лише… Ну, як ще тобі пояснити!

К’юті поважно похитав головою:

— Це стає схожим на настирливу ідею. Чому ви так відстоюєте абсолютно хибне уявлення про життя? Загальновідомо, що розумові здібності нероботів обмежені. Але тут ще є заковика…

Він знову задумався. Донован люто просичав:

— Якби в тебе була людська фізіономія, я б її так розмалював, що й рідна мати не впізнала б.

Пауелл крутнув вуса й прищулився:

— Послухай, К’юті, якщо, по-твоєму, така планета, як Земля, взагалі не існує, то що ж тоді ти бачиш у телескоп?

— Вибачте, я не зовсім розумію. Землянин посміхнувся:

— От я й упіймав тебе, еге ж? Відтоді, як ми тебе змонтували, ти кілька разів вів спостереження за допомогою телескопа, К’юті. Ти помітив, що деякі з цих світлових цяток у телескоп мають вигляд дисків?

— А-а, он що! Аякже, звичайно, помітив. Це просте збільшення, щоб точніше можна було наводити промінь.

— Чому ж тоді не збільшуються зірки?

— Тобто інші цятки? Ну що ж, ми не посилаємо туди променів, отже, й збільшувати їх немає потреби. Вибачте, Пауелле, але навіть і вам мали б бути зрозумілі такі речі.

Пауелл похмуро втупив очі в стелю.

— Але ти бачиш у телескоп більше зірок. Звідки вони беруться? Звідки вони беруться, покарай тебе Юпітер?

К’юті надокучило все це.

— Послухайте, Пауелле, невже ви гадаєте, що я гаятиму час на те, щоб тлумачити кожну оптичну ілюзію, створену нашими приладами? Відколи це наші відчуття стали на одну ногу з ясним світлом суворої логіки?

— Послухай! — вигукнув Донован, випручавшись з-під дружньої, але важкої, металевої руки К’юті. — Давай дивитися в корінь. Навіщо взагалі потрібні промені? Ми даємо тобі хороше, логічне пояснення. Ти можеш дати краще?

— Промені, — почулася впевнена відповідь, — випускає Творець для своїх власних цілей. Є речі, — він побожно звів очі до стелі, — в які нам не дано проникнути. У таких випадках я намагаюся лише служити і не ставити запитань,

Пауелл повільно сів і тремтячими руками затулив обличчя.

— Вийди звідси, К’юті! Вийди і дай мені подумати.

— Я пришлю вам їжу, — сказав К’юті примирливо.

Пауелл тільки застогнав у відповідь. Робот вийшов.

— Грегу, — хрипко прошепотів Донован, — ми повинні діяти рішуче. Підстроїмо йому коротке замикання, коли він того не чекатиме. Хлюпнемо концентрованої нітратної кислоти у суглоби.

— Не дурій, Майку. Невже ти думаєш, що він дасть нам підступитися до нього з нітратною кислотою в руках? Треба з ним поговорити. Ми повинні переконати його, щоб він впустив нас на пульт управління, інакше нам кінець. У нас ще є сорок вісім годин.

Він хитався назад і вперед у безсилій люті.

— Який же дурень стане переконувати робота? Це ж… це ж…

— Принизливо, — докінчив Донован.

— Гірше!

— Послухай! — Донован несподівано засміявся. — А навіщо його переконувати? Давай покажемо йому. Збудуємо іншого робота, прямо в нього на очах. Якої він тоді заспіває?

Обличчя Пауелла розпливлося в широкій посмішці. А Донован вів далі:

— Уяви, який вигляд матиме його залізна пика, коли він бачитиме нашу роботу.

Роботи звичайно виготовляються на Землі, але доставляти їх у космос простіше частинами, які потім можна зібрати на місці. Це, між іншим, унеможливлює втечу якого-небудь скомплектованого й налагодженого на Землі робота.

Бо коли б виявили такого робота-блукальця, що вирвався на волю, фірма “Ю. С. Роботс” змушена була б постати перед суворими законами, що забороняють використовувати роботів на Землі.

Ось чому таким людям, як Пауелл і Донован, доводилося збирати роботів з окремих частин — справа нелегка й складна. Пауелл і Донован ще ніколи так не відчували всіх складнощів цієї роботи, як того дня, коли вони в монтажному приміщенні почали створювати робота під пильним наглядом КТІ, Творцевого пророка.

Робот простої моделі МС лежав на столі майже готовий. Після тригодинної роботи лишалася незмонтованою тільки голова. Пауелл зупинився, щоб витерти спітніле чоло, й невпевнено глянув на К’юті.

Те, що він побачив, не могло його заспокоїти. Три години К’юті сидів мовчазний, незворушний. Його й так невиразне обличчя було тепер ніби маска.

— Давай мозок, Майку, — невдоволено буркнув Пауелл.

Донован відкрив герметично закупорений контейнер, заповнений мастилом, і витяг з нього ще один, меншого розміру. Розпечатав його, дістав кулю, що зберігалася в губчасто-гумовій оболонці.

Донован тримав його дуже обережно, — це був найскладніший механізм із тих, які коли-небудь створювала людина. Під тоненькою платиновою “шкірою” кулі містився позитронний мозок. В його чутливій, витонченій структурі були закладені точно розраховані нейтронні зв’язки, які насичували кожного робота знаннями.

Мозок прийшовся акурат до черепної коробки робота, що лежав на столі. Його закрила блакитна металева заслінка, міцно приварена маленьким атомним спалахом. Фотоелектричні очі підключили обережно, туго вкрутили їх у гнізда і покрили тоненьким прозорим пластиком, що своєю міцністю не поступався криці. Лишилося тільки оживити робота електричним імпульсом високої напруги, і Пауелл потягнувся до вмикача.

— А тепер дивися, К’юті. Дивись уважно.

Клацнув вмикач, і почулося дзижчання з легким потріскуванням. Двоє землян із хвилюванням схилилися над своїм творінням.

Спочатку ледь ворухнулися кінцівки, потім підвелася голова, МС сперся на лікті й незграбно зліз зі столу.

Його хода була невпевнена, і замість того, щоб говорити, він двічі видав якісь невиразні, схожі на скрегіт звуки.

Нарешті в нього прорізався чіткий, виразний голос:

— Я хотів би почати працювати. Куди мені йти?

Донован ступив до дверей.

— Униз по сходах, — сказав він. — Там тобі скажуть, що робити.

Робот пішов, а двоє землян залишилися наодинці з К’юті, котрий і досі мовчав.

— Ну, — сказав Пауелл з посмішкою, — тепер ти віриш, що ми зробили тебе?

Відповідь К’юті була коротка й категорична.

— Ні! — заявив він.

Посмішка Пауелла застигла, а тоді повільно сповзла з обличчя. Донован закляк з відкритим ротом.

— Вибачте, — сказав К’юті спокійно, — ви лише зібрали докупи готові частини. Ви блискуче зробили цю роботу, я гадаю — це інстинкт. Але насправді ви не створили робота. Окремі частини з’явилися з волі Творця.

— Послухай, — задихаючись, прохрипів Донован, — ці частини виготовили на Землі й надіслали сюди.

— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо відповів К’юті, — не будемо сперечатися.

— Ні, я хочу сказати! — землянин ступив уперед і міцно схопив металеву руку робота. — Якби ти прочитав книги в нашій бібліотеці, вони б тобі все пояснили так, що в тебе не лишилося б жодного сумніву.

— Книги? Я їх усі перечитав. Цікаво.

— Якщо читав, — втрутився в розмову Пауелл, — то про що ж говорити? Ти ж не заперечиш їхніх доказів! Просто не зможеш!

— Перепрошую, Пауелле, — у голосі К’юті прозвучали співчутливі нотки, — але я не сприймаю їх як серйозне джерело інформації. Вони також — справа рук Творця й призначаються для вас, а не для мене.

— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Пауелл.

— Бо я, як істота розумна, здатний вивести істину з апріорних положень. Ви ж хоч і наділені розумом, проте неспроможні робити точні висновки, вам потрібно пояснювати ваше існування. Це й зробив Творець. Те, що він начинив вас сміховинними ідеями про далекі світи й людей, — це, безперечно, на краще. Очевидно, ваш мозок надто примітивний, щоб сприйняти абсолютну істину. Однак, коли Творцеві треба, щоб ви вірили вашим книгам, я з вами не сперечатимусь.

Виходячи з кімнати, він обернувся і сказав лагідним тоном:

— Не журіться. У світі, що його створив Творець, є місце для всіх. Для вас, бідних людей, також є місце. Воно хоч й скромне, але коли ви будете добре поводитись, то дістанете винагороду.

Він вийшов з блаженним виглядом, як і личить пророку Творця, а двоє людей уникали дивитися один одному в очі.

Нарешті Пауелл пересилив себе:

— Ходімо спати, Майку. Я здаюсь.

— Послухай, Грегу, — спокійно мовив Донован, — а чи не здається тобі, що він має рацію? Він так упевнено говорив, що я…

— Не будь дурнем! — накинувся на нього Пауелл. — Ти дізнаєшся, чи існує Земля, коли наступного тижня прибуде зміна, а нам доведеться повернутися і пояснити все це.

— Тоді, заради Юпітера, ми повинні щось зробити! — Донован мало не плакав. — Він не вірить ні нам, ні книгам, ні власним очам.

— Не вірить, — сумно погодився Пауелл. — Він же робот і розумний, дідько його забирай. Він вірить тільки в логіку, і в цьому й біда… — Голос Пауелла урвався.

— В чому? — перепитав Донован.

— Ти можеш довести що завгодно за допомогою холодної логіки — все залежить від того, які вибрано відправні постулати. У нас вони одні, а в К’юті — інші.

— Тоді давай швидше докопуватися до його постулатів. Завтра налетить буря.

Пауелл втомно зітхнув:

— Це саме те, чого нам не вдасться зробити. Постулати ґрунтуються на припущеннях і закріплені вірою. Ніщо у Всесвіті не зможе похитнути їх. Я пішов спати!

— А я не можу спати, хай йому грець!

— I я не можу! Але спробую. Принципово.

Через дванадцять годин сон усе ще лишався для них тільки принципом, недосяжним на практиці.

Буря налетіла раніше, ніж передбачалося. Завжди рум’яне обличчя Донована враз зблідло, коли він, на знак уваги, підняв тремтячий палець. Зарослий щетиною, з пересохлими губами Пауелл виглянув в ілюмінатор і аж сіпнув себе за вуса.

За інших обставин то було б чарівне видовище. Потік електронів на високій швидкості перетинався з променем, що ніс енергію на Землю, і спалахував дрібними блискітками яскравого світла. У промені, що простягнувся вдалину, витанцьовували сяючі порошинки.

Стовп енергії був стійким, але обидва вони знали справжню ціну цього оманливого враження. Відхилення на соту частку кутової мілісекунди, непомітного для неозброєного ока, було достатньо для того, щоб промінь розфокусувався, поширшав і перетворив сотні квадратних миль земної поверхні в палаючі руїни.

А робота не цікавив ні промінь, ні фокус, ні Земля — ніщо, крім Творця, якого він дбайливо обслуговував.

Минали години. Земляни, як загіпнотизовані, мовчки стежили за променем. Згодом яскраві блискітки, що витанцьовували у промені, потьмяніли й згасли. Буря минула.

— Скінчилося, — похмуро сказав Пауелл.

Донован поринув у тривожний сон, і Пауелл втомлено і заздрісно дивився на нього. Раз по раз яскраво спалахувала сигнальна лампочка, але Пауелл не звертав на неї уваги. Все це вже не мало значення! Все! Може, К’юті мав рацію, може, вони й справді всього-на-всього — нижчі істоти, що втратили сенс свого буття?

Якби ж то так!

Перед ним з’явився К’юті.

— Ви не відповідали на сигнал, через те я прийшов, — низьким голосом пояснив він. — У вас поганий вигляд, боюсь, що ваше існування закінчується. I все ж, погляньте, що показують прилади на сьогоднішній день.

Пауелл підсвідомо відчув, що робот іде на примирення — може, це запізніле каяття в тому, що силоміць відсторонив людей від керування станцією? Він узяв з рук робота аркуші із записами й уп’явся в них невидющим поглядом.

К’юті, здавалося, був задоволений.

— Звичайно, обслуговувати Творця — велика честь. Але ви не переживайте, що я замінив усе.

Пауелл знічев’я гортав аркуші, щось бурмочучи під ніс, аж ось його затуманений погляд спинився на тоненькій червоній лінії, що тремтливо тяглася через увесь графік. Міцно стиснувши аркуш, він знову й знову вдивлявся у хвилясту лінію. Тоді підвівся, не відриваючи очей від паперу. Решта аркушів полетіла на підлогу.

— Майку, Майку! — шалено тряс він Донована, намагаючись розбудити. — Він його втримав!

— Що? Д-де? — прокинувся і втупився у графік.

— Щось не так? — втрутився К’юті.

— Ти втримав промінь у фокусі, — затинаючись, сказав Пауелл. — Ти це знаєш?

— Фокус? А що це?

— Ти спрямовував промінь на прийомну станцію без жодних відхилень, з точністю до однієї десятитисячної мілісекунди!

— На яку прийомну станцію?

— На Землі! Прийомну станцію на Землі, — радісно торохтів Пауелл. — Ти втримав його у фокусі.

Роздратований К’юті відвернувся.

— З вами неможливо мати справу. Завжди якісь химери! Я всього-на-всього утримував стрілки приладів у положенні рівноваги, як і велів Творець.

Він зібрав розкидані папери й рішуче вийшов.

— Будь ти неладен! — лайнувся Донован, тільки-но зачинилися за роботом двері.

Він обернувся до Пауелла:

— Що ж тепер робити?

Пауелл хоч і неабияк втомився, але настрій мав бадьорий:

— А нічого! Він довів, що може чудово керувати станцією. Я ще не бачив, щоб так благополучно для нас закінчилася електронна буря.

— Але ж це нічого не значить. Ти чув, що він молов про Творця? Ми ж не можемо…

— Послухай, Майку, він виконує інструкції Творця, які передаються на циферблати й графіки. Так і ми все це завжди робили. У тім-то й річ, що цим він обґрунтовує і свою відмову слухатися нас. Покірність — Другий закон. Перший же закон — берегти людей від лиха. Яким чином він міг відвернути біду, що, знав він про це чи ні, загрожувала людям на Землі? Звичайно ж, утримуючи промінь у фокусі. А він знає, що справиться з цим краще за нас. Відтоді, як вбив собі в голову, що він — вища істота. I виходить, що він не повинен нас підпускати до пульта управління. Виходячи з Другого закону робототехніки, це неодмінно мало статися.

— Звичайно, але річ не в тім. Не треба, щоб він молов нісенітниці про так званого Творця.

— А чому б і ні?

— Бо це нісенітниця! Як ми можемо довірити йому станцію, коли він не вірить в існування Землі?

— Він може керувати станцією?

— Так, але…

— Тоді яке це має значення, у що він вірить!

Пауелл, ледь усміхнувшись, розвів руками й упав на ліжко. Він уже спав.

— Робота буде проста, — говорив Пауелл, одягаючи легкий космічний скафандр. — Сюди можна буде привозити нові моделі КТ з автоматичними вимикачами, які б спрацювали через тиждень. Цього часу цілком достатньо, щоб засвоїти… гм… культ Творця з уст самого пророка. Після цього їх можна буде посилати на інші станції і там оживляти. Ми могли б мати по два КТ…

Донован підняв щиток шолома і похмуро сказав:

— Годі теревенити, ходімо звідси. Зміна чекає. Та й я не заспокоюся, поки на власні очі не побачу Землю й не відчую її під ногами, поки остаточно не пересвідчуся, що вона справді існує.

У цей час відчинилися двері. Донован, вилаявшись, опустив щиток скафандра і сердито відвернувся від К’юті, що увійшов.

Робот наблизився до них і сумовито запитав:

— Ви вже збираєтеся?

Пауелл коротко кивнув:

— На наше місце прибудуть інші.

К’юті зітхнув. Його зітхання було схоже на шум вітру в густому плетиві натягнутих дротів.

— Термін вашої служби скінчився, і настав час вам зникнути. Я цього чекав, але… Що ж, хай збудеться воля Творця!

Його смиренний тон діткнув Пауелла.

— Прибережи свої співчуття, К’юті. Ми повертаємося на Землю, а не вмираємо.

— Це добре, що ви так думаєте, — знову зітхнув К’юті. — Тепер я бачу всю мудрість ваших ілюзій. Я не старався б похитнути вашу віру, якби навіть міг.

Він вийшов — уособлення співчуття й жалю.

Пауелл щось пробурчав і зробив знак Доновану. З опломбованими валізами вони увійшли в повітряний шлюз.

Корабель, на якому прибула зміна, пристикувався іззовні. Керівник зміни Франц Мюллер привітався з підкресленою ввічливістю. Донован лише кивнув у відповідь і пройшов у кабіну пілота, щоб прийняти управління від Сема Івенса.

Пауелл затримався.

— Ну, як там Земля?

Це було досить банальне запитання, і Мюллер дав таку ж стандартну відповідь:

— Та ще крутиться.

— От і гаразд, — сказав Пауелл. Мюллер глянув на нього.

— Між іншим, хлопці з “Ю. С. Роботс” придумали нову модель. Робот-комплекс.

— Що?

— Те, що я сказав. Вже укладено великий контракт на його виготовлення. Очевидно, це буде саме те, що треба для астероїдних рудників. Один старший робот і шість підлеглих йому суброботів. Як рука з пальцями.

— Він уже пройшов польові випробування? — стурбовано запитав Пауелл.

— Я чув, що чекають на вас, — усміхнувся Мюллер.

Пауелл стиснув кулаки.

— Ну їх к бісу! Нам треба відпочити.

— Ет! Вам дадуть відпустку. Тижнів на два, гадаю.

Готуючись до своїх обов’язків на станції, Мюллер натягував важкі космічні рукавиці. Його широкі брови зійшлися на переніссі.

— А як цей новий робот справляється? Хай краще працює, а то я не підпущу його й близько до приладів.

Пауелл відповів не зразу. Він окинув поглядом гордовитого пруссака., що стояв перед ним, — від коротко підстриженого волосся на вперто піднесеній голові до ступнів, розведених, ніби по команді “струнко”, — і раптом відчув, як хвиля чистої радості захлюпнула його.

— Робот чудовий, — повільно проказав він. — Не думаю, що матимеш клопіт з контрольними приладами.

Він посміхнувся і піднявся на корабель. А Мюллер мав залишитися тут на кілька тижнів…