"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Калать! калать! калать!" - не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть
усi вже давно почули гавкання "дерев'яно┐ суки". Муляри, що стояли схиленi
над камiнними брилами та з розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд
часу iскри пирскали з-пiд оскарба, тепер, покинувши сво┐ прилади,
випростовували крижi i роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбiльше
воздуху в груди. Деякi, котрим вигiднiше було клячiти або чапiти при
роботi, звiльна пiддвигалися на рiвнi ноги. В вапнярках шипiло та
булькотiло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер
назад вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в недорiзанiм брусi; вона
повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав нею на боки.
Копатiльники повстромлювали рискалi в м'яку глину, а самi повискакували
наверх з глибоких ровiв, вибраних пiд пiдвалини. Мiж тим Бенедьо вже
перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з
трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i лицях, почав збиратися на
фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер i пан будовничий.
- А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? - спитав будовничого
майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану пiдвалину, котра, хоть
лежала плоским боком на невеликих дерев'яних валах, все-таки сягала
майстровi трохи не по пояс.
- Як спустимо? - повторив протяглим голосом будовничий, зирнувщи крiзь
монокль на камiнь. - Ну, проста рiч, на дрюках.
- А може, воно троха небезпечно, прошу пана? - закинув майстер.
- Небезпечно? А то для кого?..
- Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, - вiдповiв, усмiхаючися,
майстер.
- Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бiйтеся, нiчо нiкому не станеся!
Спустимо!..
I пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки,
немов то вiн уже наперед силу║ться i натужу║ться, спускаючи камiнь на
призначене для нього мiсце.
- Спустимо безпечно! - повторив ще раз, i то з такою певнiстю, немов
переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-недовiрок
похитав головою, але не сказав нiчого.
Тим часом i прочi обивателi, що досi громадками проходжувалися по
плантах довкола костела, на голос "дерев'яно┐ суки" почали звiльна
стягатися '"теж iд новiй будовi, а поперед всiх сам властивець ново┐
будови, Леон Гаммершляг, високий i статний я;ид з кругло пiдстриженою
бородою, прямим носом i червоними, мов малини, устами. Вiн був нинi дужо
веселий, говiркий i дотепний, сипав жартами i забавляв, видимо, цiле
товариство, бо всi громадилися i тиснулися круг нього. Далi, в другiй
громадцi, прийшов Герм.ан Тодьдкремер, найповажнiший, то ║сть найбагатший
з усiх присутнiх обивателiв. Вiн був бiльше здержаний, тихий а навiть
трохи чогось маркiтний, хоч i старався не показувати того. Далi йшли ще
другi пiдпри║мцi, багачi дрогобицькi i бориславськi, деякi урядники та
один околичний дiдич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь
його ма║ток був в Гаммершляговiй кишенi.
Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих
матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в руках i
перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiдсi маси робiтникiв, пестрiючо┐
хюа червоною краскою i. цегли або бiлою краскою вапна. Тiльки веселий