"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гамiр одних i других мiшався докупи.
Цiлий плац на розi улиць Пансько┐ i Зелено┐ заповнений був людьми,
деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на велику ру┐ну.
Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм саду, мала вид живий
i принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною пiд входу, всерединi
обвiшана диванами, в нiй i довкола не┐ крутилися прислужники з криком та
прокляттями. Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляг хотiв учтити
закладини нового дому. I ще один незвичайний гiсть з великим подивом
придивлявся цiлому тому натовповi людей i предметiв. Се була невелика
особа, - а прецiнь усi на не┐ ззиралися цiкаво i якось дивно.
- Ти, Бенедю, - спитав якийсь замазаний глиною робiтник, - а то на яку
пам'ятку того щигля сюда вивiсили?
- А, щось-то вже вни з ним гадають робити, - вiдповiв Бенедьо.
Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав
в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав,
нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на
запитання робiтникiв вiдповiдав: "Аякже, все би-сь хтiв знати!
Постарi║шся, як усе пiзна║ш!"
А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi
цiло┐ товпи народу, скакав собi по щебликах клiтки, теребив конопляне
сiм'я дзьобиком, а часом, ставши на верхнiй щеблпк, трiпотав
червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько: "Тiкiлi-тлiнь!
цюррiньцюррiнь! куль-куль-куль!.."
З-мiж натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона
Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i обернувся
до всього товариства:
- Мо┐ панове, сусiди i добродi┐!
- Тихо! тихо! пет! - загомонiло кругом i утихло. Леон говорив далi:
- Дуже, дуже вам дякую, що ви були такi добрi почтити мене сво┐м
приходом на нинiшнiй, та кий важний для мене обхiд... - О, просимо,
просимо! - загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких.
- Ах, ось i нашi дами ┐дуть! Панове, передовсiм ходiм дами привiтати! -
I Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших панiв пiшло на улицю, де
саме надкотило кiлька бричок з дамами. Панове помогли ┐м повилазити з
бричок i попiдруч повели на плац, де зроблено для них мiсце тут же, близ
^величезно┐ камiнно┐ брили.
Дами тi - були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi
недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним
багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них.
Вони щохвилi осторожно обзирали сво┐ сукнi, щоб не сплямити дотиком о
цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi, донька
Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого ┐м неставало -
молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов розцвiтаюча пiвонiя мiж
вiдцвiвшими будяками. Круг не┐ тож i громадились молодшi з товариства, i
швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж
тим коли прочi дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших
бiльше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцевi всякого щастя,
сталися досить тяжкi на слова i почали розглядатися довкола, немов
дожидаючи яко┐сь комедi┐. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй
гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i