"Iван Франко. Борислав cmiться (Укр.)" - читать интересную книгу автора

яко┐сь силувано┐ здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.
I Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов забув, що перед
хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав то
з одним, то з другим розмову о речах постороннiх, але все то якось не
кле┐лося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий о стос
дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати.
- А що ж вашо┐ панi нема, дорогий сусiдо? - вказав Леон, усмiхаючись.
- Даруйте, - вiдповiв Герман, - вона, певно, щось нездорова.
- Ах, дуже менi жаль! А я надiявся...
- Але що, - вiдказав задобрюючи Герман, - хiба ж то вона така велика
особа! Обiйдеся про ню!
- Нi, коханий сусiдо┐ Прошу так не казати, що невелика особа... Як же
так?.. От моя Фаннi, бiдна дитина, - як вона була б щасливою, якби мала
таку матiр!..
Неправда тих слiв аж била з лиця i очей Леоновi, але уста, послушнi
наказовi волi, говорили, а розум силяв ┐х докупи, як того вимагав iнтерес.
Але ось вiд Лану, де на сходi видно було височезну побiлену божницю,
почувся великий крик i гамiр. Всi гостi i робiтники звернули очi в той
бiк. По хвилi показалася на улицi мов чорна гоготяча хмара, - се був кагал
жидiвський з рабином всерединi, котрий мав звершити обряд посвячення
пiдвалин нового дому.
Швидко цiлий плац був залитий жидами,, котрi, сво┐м звича║м, говорили
всумiш, голосно i борзо, снували, мов мурашки в розваленiй купинi,
оглядали все i немов таксували все очима, а вiдтак зiтхали та похитували
головами, немовби разом i дивувалися багатству Леона, i жалували, що
багатство тото в його, а не в ┐х руках. Немногi панки-християни, що теж
були в тiй купi, нараз помовкли i повiдсувалися набiк, чуючися не в сво┐й
тарiлцi. Околичний дiдич хмурився i закусував губи зо злостi, видячись в
тiм жидiвськiм натовпi, котрий анi крихiтки не зважав на нього. Вiн,
певно, в душi кляв сердечно свого "щирого приятеля Леона", але прецiнь не
втiк, а достояв до кiнця обряду, по котрiм мала наступити перекуска.
Загальний гамiр на плацу не тiльки не вгавав, але ще й побiльшився.
Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав
перхати по клiтцi та битися о дротики. Рабина, старого сивого жида з
довгою бородою, вели два школьники попiд руки i привели аж iд самiй
пiдвалинi. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотiв бути ту
ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема мiсця на тiлько люду. Серед
тиску i крику товпи не чути було й того, що читав рабин над пiдвалиною. А
тiльки коли школьники час вiд часу в вiдповiдь на його молитву викрикували
"умайн", себто "амiнь", тодi й уся проча товпа повторяла за ними "умайн".
Вдарила дванадцята година. На дзвiницi коло костела, тут же, насупротив
ново┐ будови, загудiв величезний дзвiн, звiщаючи полудн║. За ним
зателенькали й усi другi дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось, що
цiлий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами, серед
котрих ще плачливiше i сумнiше роздавалося те безладне рiзноголосе
"умайн". Робiтники, почувши дзвони, познiмали шапки i почали хреститися, а
один школьник, пiдiйшовши до Леона i вклонившися йому, почав шептати:
- Най бог благословить вас i зачате вами дiло. Ми вже скiнчили. - А
вiдтак, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихiше: - Видите, пан бiг
добрий пiслав вам знак, що все пiде вам щасливо, що тiлько загадаете.