"Iван Франко. Iз секретiв поетично творчостi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

революцiйнi, i в такiм разi критик мусить зробитися пропагандистом, мусить
мотивувати сво┐ погляди бiльше або менше науковим способом. Чим бiльше
науковi, спокiйнi, яснi, влучнi будуть його аргументи, тим лiпше для нього
i для його справи. Значить, виходило би, що чим бiльше критик зблизиться
до типу ученого, тим лiпше вiдповiсть сво┐й задачi. Але нi! По думцi
Леметра, з його слiв виходить, що критика мусить бути особиста! Чому?
Мабуть тому, що, крiм сво┐х поглядiв (значить, крiм засобу свого знання),
критик вносить у свiй твiр також свiй iемперамент (значить, засiб свого
чуття i навiть хвилевих насiро┐в). Так що ж з того? Учений також не може
знiвечити в собi впливiв свого темпераменту, коли пише учений твiр, та
проте вiн раз у раз намага║ться, i то свiдомо, систематично зменшити в
собi тi впливи; наскiльки се йому вда║ться, вiд того залежить власне мiра
його критично┐ здiбностi. А лiтературний критик, по думцi д. Леметра, ма║
право бути цiлком особистим, т[о] зн[ачить] може зовсiм обiйтися без
критично┐ здiбностi, може писати, як йому подоба║ться, коли тiльки пнш║
цiкаво.
Свiй погляд на критику договорю║ д. Леметр ось якими характерними
словами: "Критика рiзнородна до безконечностi, вiдповiдно до предмета ┐┐
студiй, вiдповiдно до духового складу самого критика i вiдповiдно до
поглядово┐ точки, яку вiн вибере собi. Предметом ┐┐ можуть бути твори,
люди i iде┐; вона може судити або тiльки дефiнiювати. Бувши зразу
догматичною, вона зробилася з часом iсторичною i науковою; та, зда║ться,
на сьому ще не зупинився процес ┐┐ розвою. Як доктрина - вона несолiдна,
як наука - не докладна i, мабуть, iде попросту до того, щоби зробитися
штукою, користуватися книжками для збагачення i ублагороднювання сво┐х
вражень". Коли що-небудь можна зрозумiти в тiй блискучiй галiмать┐, так се
хiба те, що д. Леметр прокламу║ повне банкротство критики - звiсно, тако┐,
як вiн сам розумi║ ┐┐. Бо справдi, доли критика (говоримо тут усе про
лiтературну критику, а коли д. Леметр так собi по дорозi притяга║ сюди за
волосся також критику "людей i iдей" i про все разом висказу║ свiй дальший
осуд, то чинить се або навмисне для збаламучення читача, або сам не
знаючи, що чинить) не ма║ анi солiдно┐ доктрини, анi доброго наукового
методу, то вона не зробиться навiть, як дума║ д. Леметр, штукою смакування
книг, а зiйде на пусту, хоч i "артистичну" (т. ║. блискучу по формi)
балаканину або, ще ирше, на прислужницю лiтературно┐ моди, що дуже часто
буде рiвнозначущим з прислужництвом зiпсованому смаковi гнилих,
дармо┐дських, декадентних та маючих i впливових верств. Читача, котрий би
жадав вiд критики якихось певних вказiвок чи то на полi естетичного смаку,
чи на полi лiтературних iдей або житт║вих змагань, ся критика лишить без
вiдповiдi, а недогадливих потягне за собою блиском зверхньо┐ форми,
заставить ┐х кланятися лiтературним божкам, якi ┐й подобаюiься i якi не
раз замiсть здорово┐ страви подаватимуть ┐й отруту. Страшним прикладом
може тут служити власне сучасна французька критика, або
безiдейно-суб'║ктивна, як у Леметра, або безiдейно-догматична, як у
Брюнеть║ра, в усякiм разi нiбито артистична, т. ║. така, що блискучою,
нiби артистичною формою маску║ свою ненауковiсть.
Я трохи довше зупинився на словах Леметра головно через те, що вiн, так
сказати, "зробив школу" не тiльки у Францi┐, але й геть поза ┐┐ границями.
Вiзьмiм, напр., видного нiмецького критика Германа Бара[3], що ║
керманичем лiтературно┐ частi в вiденськiм тижневику "Die Zeit".