"Iван Франко. Iз секретiв поетично творчостi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Суб'║ктивна, безпринципна i ненаукова критика доведена у нього до того, що
робиться виразом капризу, вибухом лiричного чуття, а не жадним тверезим,
розумно умотивованим осудом. "Зухвальством видавалось би менi, - пише вiн
про Верлена, - мо┐м дрiбним розумом обняти сього величного Ми повиннi
глибоко хилитися перед ним i дякувати, що вiн був на свiтi". А тим часом в
приватнiй розмовi сей сам Бар призна║, що Верлен був нiкчемний чоловiк i
що мiж його вiршами бiльшина - смiття, а тiльки дещо ма║ на собi печать
генiя. Чим же ж буде його "критика", як не надуживанням шумних слiв та
лiричних зворотiв для одурення читача? Або коли вiн пише про Метерлiнка:
"Ми не характеризували його, ми оспiвали його. Ми й не думали описувати
його iстоту; нi, ми тiльки видавали окрики захвату. Так сильно спалахнув
наш ентузiазм, що його постать через се щезла в димi i парi. Ми не могли
нiчого про нього сказати; ми спiвали йому "Али-луя!" Що ввело Бара в такий
захват? Вiн оповiда║ се так само лiрично i незрозумiле для здорового
розуму. "За всiми його творами почували ми чоловiка, котрий уперве
розв'язав язик тайнам, якi ми досi боязко берегли в собi. Не те, що вiн
мовив, нi, невисказане i невiдоме, що ми почували при тiм, чарувало нас
так сильно. Вiн мав ту силу, що мiг нам дати почути, що в вiчнiм, якого ми
тiльки смi║м догадуватися, вiн наш брат. Те, що вiн мовив, не мало для нас
нiякого значення; в мовчанцi ми зближувалися до нього". Можу хiба
позавидiти тому, у кого ся ентузiагтична iирада викличе яке-небудь ясне
виображення, а не сам тiльки шум у вухах. Нема що й мовити, що така
критика ║ в найлiпшiм разi тiльки стилiстичною вправою, але сво║┐
природно┐ задачi - аналiзу поетичних творiв яким-небудь науковим методом -
не сповню║ анi крихiтки.

Значить, критика повинна бути наукова. Та до яко┐ науково┐ галузi ма║
вона належати? Яким науковим методом мусить послугуватися, щоби осягнути
свою цiль? I яка взагалi повинна бути ┐┐ цiль?

Вернемо ще раз до цитованих уже слiв Леметра. По його думцi, критика
була зразу догматичною, потiм зробилася iсторичною i науковою, а вкiнцi
(певно, в особi самого Леметра i його школи) змага║ до того, щоби
зробитися артистичною, творчою чи тiльки репродуктивною, штукою смакування
лiтературних творiв. I тут така сама iсторична галiматья, як уперед була
логiчна. Критика була насамперед догматична? Що се значить? Чи
Арiстотель[4], котрого можемо вважати першим лiтературним критиком на
широку скалю, приступав до сво║┐ працi з готовими вже догмами? I якi могли
бути тi догми? Наскiльки зна║мо, Арiстотель поступав зовсiм навпаки, т. е.
зi звiсних йому грецьких лiтературних творiв висновував правила, якi
буцiмто кермували поетами при компонуваннi тих творiв. Значить,
Арiстотелева поетика була не догматична, а iндуктивна: до сформулювання
правил критик доходив, простудiювавши багато творiв дано┐ категорi┐. Що
пiзнiшi вiки брали Арiстотелевi правила як догми i прикроювали до них
пiзнiшi твори, зложенi серед iнших обставин, се ще не робить Леметрового
висказу правдивiшим.
Другим ступнем розвою критики, по думцi Леметра, було те, що вона
зробилася iсторичною i науковою. Вже з само┐ стилiзацi┐ видно, що д.
Леметр не гаразд розумi║, яка може бути наукова критика, i мiша║ ┐┐ з
iсторичною, т. ║. з iсторi║ю лiтератури. Вiн показу║ як на примiри