"Iван Франко. Iз секретiв поетично творчостi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

критикiв - на iсторикiв лiтератури Нiзара[5], Тена[6] i iнших, забуваючи,
що задача iсторика лiтератури зовсiм iнша, нiж задача критика бiжучо┐
лiтературно┐ продукцi┐. Бо коли iсторик лiтератури ма║ дану вже самою
суттю речi перспективу, користу║ться багатим матерiалом, зложеним в творах
даного автора, в вiдзивах про нього сучасних, в тiм числi i критикiв, в
мемуарах, листах i iнших чисто iсторичних документах, то звичайний критик
не ма║ майже нiчого такого, мусить сам вироблювати перспективу, вгадувати
значення, вияснювати прикмети даного автора, мусить, що так скажу, орати
цiлину, коли тим часом iсторик лiтератури збира║ вже зовсiм достиглi
плоди.

Перемiшавши таким робом наукову критику з iсторi║ю лiтератури, Леметр,
мабуть, зрозумiв, що стукнувся лобом у стiну абсурду. Бо коли так, то
критиковi приходилось би ждати, аж критикований автор умре, аж будуть
виданi всi його твори, листи, документи про його життя, спомини його
знайомих i ворогiв. Про початкових, молодих, не звiсних нiкому авторiв
критик не повинен би нiчого говорити. Та, на лихо, д. Леметровi i подiбним
до нього критикам прийшлось би в такiм разi самим поперед усього пошукати
собi iншого хлiба, i ось на рятунок явля║ться теорiя критики несолiдно┐,
ненауково┐, суб'║ктивно┐, "критики свого "я", як характеризу║ той же
Леметр критику Поля Бурже. "Критикуючи сучасних писателiв, вiн не рису║
нам ┐х портретiв, не займа║ться ┐х житт║писом, не розбира║ ┐х книг i не
студiю║ ┐х артистичних способiв, не виясню║ нам, яке враження зробили на
нього ┐х книги як артистичнi твори. Вiн дба║ тiльки про те, щоби
якнайлiпше описати i вияснити тi моральнi принципи i тi iде┐ ┐х, якi вiн
найбiльше присво┐в собi з симпатi┐ i з нахилу до наслiдування". Може бути,
що писання, зробленi таким способом, будуть мати якусь вагу i значення, та
тiльки ж треба зрозумiти, що з лiтературною критикою вони не мають нiчого
спiльного, бо власне те, що становить предмет лiтературно┐ критики, -
розбiр книг, вияснення артистичних способiв автора i враження, яке робить
його книга, - лишають критики-суб'║ктивiсти на боцi або збувають побiжним,
звичайно зовсiм догматичним та немотивованим: "Sic mihi placet"[7].
Надiюсь, що шановний читач не поремству║ на мене за тi полемiчнi нiби
вiдскоки вiд просто┐ стежки. Вони все-таки ведуть мене до мети, яку я
назначив собi, поперед усього показуючи, чим не повинна бути лiтературна
критика. Значить, чим же повинна бути вона? Ми, певно, всi згодимося на
те, що вона повинна бути якомога науковою, т. ║. основаною на певних
тривких законах - не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою iндукцi║ю,
досвiдом i аналiзом фактiв. Ми згодимося на те, що лiтературна критика не
те саме, що iсторiя лiтератури, хоча iсторiя лiтератури може i мусить у
великiй мiрi користуватися здобутками лiтературно┐ критики. Значить,
лiтературна критика, по нашiй думцi, не буде наукою iсторичною i
iсторичний метод може мати для не┐ тiльки пiдрядне значення.
Так само хибним вида║ться менi погляд т. зв. реальних критикiв[8],
сформульований Добролюбовим ось у яких словах: "Для реально┐ критики
важний поперед усього факт: автор виводить такого чи iншого чоловiка, з
такими поглядами, хибами i т. iн. Ось тут критика розбира║, чи можлива i
дiйсна така людина; а переконавшися, що вона вiрна дiйсностi, критик
переходить до сво┐х власних мiркувань про причини, що породили таку людину
i т. д. Коли в творi даного автора показано тi причини, то критик