"Весна-красна" - читать интересную книгу автора (Вишня Остап)Лобогрійка— Слухайте, Іване Петровичу, що я вам скажу! — так звернулася бригадир Оленка Крицева до голови колгоспу. — Слухаю! Що ж такого ти мені скажеш? — промовив голова колгоспу Іван Петрович. — Ви знаєте, що ми на своїй ділянці чекаємо не менш як 30 центнерів з гектара озимої пшениці?! — Знаю! І сам прикидав, що, мабуть, буде не менше! — А в лобогрійці дишло поламане! Коса поіржавіла, в шестернях зубки повибивані! Чим я пшеницю коситиму? — вела далі Оленка. — І-і-і, чого такого надумала?! — махнув рукою Іван Петрович. — Коли ще ті жнива, а ти вже за лобогрійку! Встигнемо! Оленка не відставала. — Ну да! — сердилася Оленка. — Досидимося до того часу, що взавтра вже жнивувати, а тоді: «Давай! Давай! Чому лобогрійка несправна? Я ж казав!» Так чи не так, Іване Петровичу? — Та чого прискіпалася, як шевська смола? Ти грамотна? — Грамотна! — Читала постанову правління, де чорним по білому написано: «Увесь збиральний реманент одремонтувати, щоб він був готовий до збиральної кампанії!» Читала, питаю? — Читала! Так якби ж можна було запрягти пару коней чи волів у ту постанову й косити нею пшеничку. А то постанова єсть, а лобогрійка он бур'яном заросла, і не видно, щоб хтось із ковалів до неї підходив! Оце тільки я й підійшла та трохи бур'ян потолочила, а то стояв би й досі, як той очерет! — Устигнемо з козами на торг! — одмахнувся від Оленки Іван Петрович. Оленка постояла трохи, махнула рукою і побігла в поле. — Ну, як з лобогрійкою? — запитали Оленку подружки. — Ремонтуватимуть? — Ет! — махнула рукою Оленка. — Встигнемо, — каже голова. — І все! Дівчатка замислились. Коси вони вже собі придбали, придбали й бабку коси клепати… Бруски й мантачки вже лежали на полиці в Оленки, в коморі. Дід Андрій уже робив дівчаткам грабки, а як грабки поробить, то він їм і коси виклепає й нагострить… Щовечора підбігала до діда Андрія Оленка: — Мабуть, уже, дідусю, покурили? Нате! Це дуже міцний, дідусю, тютюн і запашний! А оце двоє яєчок. Я їх зварила ріденько: повечеряйте! — Та спасибі, я не голодний! — мотав головою дід Андрій. — Є в мене що вечеряти! — Е, ні, дідусю, візьміть, візьміть! — Ну, добре, — казав дід Андрій, — коси я вам направлю, грабки пороблю. — А на жатках, на лобогрійках ви розумієтесь, дідусю? — Їздити на лобогрійках я їздив! Знаю, де мастити, як косу нагострити, як і коли скидати! Все це я знаю! — говорив дід Андрій. — А як несправні шестерні та валик не крутиться, полагодити умієте чи ні? — допитувалася Оленка. — Ну, на механіці я не дуже! То вже що ні, то ні! Для того є механіки! Увечері Оленка говорила своїм дівчаткам: — Коси в нас будуть, і добрі коси! Дід Андрій постарається! От якби нам ще лобогрійку! Ми б тоді за два-три дні схопили і жито, й пшеницю! І так, щоб жодної зернини не втеряти! Дівчатка думали. Тоді знову Оленка: — Слухай-но, Галинко! — звернулася вона до Галинки, чорнявої дівчини, з отакенними косами, чорними-чорними, як воронове крило, і з отакенними очима, карими-карими. — Слухай-но, Галинко! Твій Сашко… — Який він мій?! Ще що вигадаєте?! — спалахнула Галинка. — Ні, він, Галинко, не твій, то в мене так зірвалося! Так отой самий Сашко, що… той… не… одне слово, він бригадир тракторної бригади… — Ну, і що з того? — спалахнула Галинка. — Так от що: як побачиш ти його ввечері… — І хто його там увечері, того Сашка, бачитиме? Подивіться ви на них! І отаке й вигадають?! — спалахнула Галинка. — Ні, Галиночко, я не кажу, що обов'язково ввечері. Я кажу, що як взагалі ти його зустрінеш… — А чого обов'язково я його зустріну? — спалахнула Галинка. — Таке й вигадаєте?! — Та ні, Галиночко, я ж такого нічого не кажу, що тільки ти його зустрінеш, я тільки й кажу, що він найчастіше тобі зустрічається… Так ти його попроси, може, він лобогрійку полагодить… Він же ж у тебе на всі руки… — А чого саме він «у мене» на всі руки?! Таке й вигадають?! — спалахнула Галинка. — Та ні, — Оленка до неї, — я кажу, що взагалі він на всі руки… Попроси, Галинко! — Полагодить! — сказала Галинка. — Я йому ще позавчора казала, увечері, як під яблунею стояли… Ой! — зашарілася Галинка. — Ні, не під яблунею, а як зустрілася з ним у полі. Він сказав, що полагодить, як тільки з парами впораються… — Так чого ж ти мовчала? — Так… — такнула Галинка… Завтра жнива… Іван Петрович, голова колгоспу, побачивши Оленку, вигукнув: — Де там та лобогрійка?! Постанова була?! Була! Взавтра жнива? Жнива! Тоді тільки собак годуємо, як на лови йдемо?! Я ж казав! Чим узавтра коситимеш? — Лобогрійкою! — одказала Оленка. — І косами! — Справна лобогрійка? — сердито запитав Іван Петрович. — Справна! — То ж бо й є! От що значить вчасна постанова. |
|
|